УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 4/2008

Ріта Кіндлерова: «В перекладі найважче пережити його до кінця»

(Скачати весь номер: 4/2008 [PDF, 2 Mb])

Ріта Кінлерова — чеська перекладачка сучукрліту, яка з однаковим захопленням розповідає про свою пристрасть до окремих українських авторів та критикує недоліки їхніх колег. Р.Кіндлерова закінчила українську та новогрецьку філологію, працювала викладачем на Кафедрі україністики в Карловому університеті, нині працює в Інституті тоталітарних режимів у Празі. В її перекладі чеською мовою вийшли твори О.Забужко («Polní výzkum ukrajinského sexu», 2001; «Sestro, sestro», 2006), Ю.Винничука («Haličské příběhy», 2004) та збірка українських казок — «Pohádky Olexy Dovbuše» (2005). Останнім часом з іншими чеськими перекладачами завершує роботу над антологією українських оповідань, яка мала б вийти друком у червні цього року.

 

Спілкувалася Івана Ґрешлик, Прага 

 

Як ти взагалі добралася до україністики? 

Через США. В 1992–1993 роках батько викладав там в університеті і ми переїхали на певний час до Америки. Хотіли відвідувати католицьку церкву, але американські католицькі храми виглядають, як пожежні депо, тому ми й почали відвідувати греко-католицьку парафію. І саме її віруючі мали на мене найбільший вплив у сенсі потягу до українського. 

 

До того часу в тебе контактів з українцями не було? 

Були, звичайно. В батька було багато знайомих українців з Чехії ще до виїзду. Між ними була й родинна приятелька — лікарка Дутко, яка мене вчила основ музики. До речі, з нею в мене трапилася свого часу кумедна пригода. Коли я народилася, мама пішла до неї похвалитися. Пані Дутко не могла мною натішитися, а коли дізналася, як мене звати, то прокоментувала це словами: «Ріта?! Таке ім’я дають в Україні лишень єврейкам і собакам!» 

 

Це все твої знайомі, а родинних українських коренів в тебе немає? 

Абсолютно ні. Є лише німецькі та австрійські. Ще в дитинстві, коли я жила за Прагою, недалеко від нас мешкала одеситка, яку я певною мірою вважала своєю бабусею. Мені було зрозуміло, що вона розмовляє з якимось акцентом, але не більше. Натомість найбільший вплив мали на мене все ж американські українці. Крім однієї бабці, яка знала по-українськи три– чотири слова, вони вже не володіли українською. 

 

Отже, Україну ти сприймала не через мову? 

Радше через культуру. А щодо україністики, то ще перед виїздом в США я хотіла вивчати візантологію. На жаль, коли ми повернулися, спеціалізацію закрили. Тому я вирішила зайнятися наступниками візантійської культури, поступила на українську та грецьку філологію, а в результаті опинилася біля сучасної української літератури. 

 

Чому перекладати ти почала саме з Оксани Забужко? 

Це сталося цілком випадково. В 2000-му році я була на празькому Світі книги (книжковий ярмарок – І.Ґ), де познайомилася з цікавою жінкою і видавцем — Марією Хржіпковою, яка презентувала там фінську поетку. Я розговорилася з нею, запропонувала вислати уривок «Польових досліджень», і згодом вона погодилися видати цю книгу. Правда, тоді я не усвідомлювала, яке це шаленство. Я ж книгу сприймала як читач, а не як філолог чи перекладач. Над перекладом я сиділа десять місяців, відставивши вбік всю іншу роботу... 

 

Однак через п’ять років ти знову взялася перекладати Забужко. 

Це було в період, коли я перекладала казки про Довбуша. Я просто мала гарні стосунки з видавцями і мені вдалося вмовити їх видати «Сестро, сестро». Як книга пропагувалася в Чехії? Майже ніяк. Не відбулося — усупереч нашій угоді з видавцем — жодного літературного читання. Після публікації видавництво поставилося до книги цілком байдуже, швидко переорієнтувавшись на «Код да Вінчі» Дена Брауна та інші посередні книги. 

 

Це правда, що Забужко для першого перекладу висилала тобі словники? 

Так. Тлумачного словника в Слов’янській бібліотеці не було. Вона передавала словники через чеське консульство. У цій справі нам суттєво допоміг Чеський центр у Києві.  Чи мали українські автори нагоду порівняти твої переклади з оригіналом? Хіба що Винничук, який трохи орієнтується в чеській, тож міг переклад прочитати. Але йому це байдуже. І Забужко байдуже теж. 

 

А як сприймають ці переклади чеські українці, тобі відомо? 

Нещодавно я довідалася, що безліч моїх українських знайомих у Чехії читають російські детективи. З львівського Книжкового Форуму я привезла 25 книжок, ще одну коробку з книгами віддала на збереження чеському консулу, довелося залишити в знайомих купу одягу та черевики, аби лишень мати місце для книжок. В празькій бібліотеці, крім кількох подарованих мною книжок, нічого сучасного немає. 

 

З твоїх перед- та післямов до перекладів відчутні ентузіазм, симпатії до автора і української культури загалом. З іншого боку, ти пишеш, що попри багатолітній досвід українську для себе лише відкриваєш... 

Це моє натхнення триває. Після двох з половиною років праці я нарешті завершую антологію українського оповідання. Гадаю, це буде грандіозна справа. Адже остання збірка українських письменників вийшла в Чехії ще 1956 року. Це ж у голові не вкладається! Я й сама не знаю, чому це роблю, коли з українського боку немає жодного зацікавлення. Йдеться не про фінансову підтримку чи авторську допомогу з перекладом. На це мені начхати. В цьому мені допомагає Забужко. Інші ж автори часто не завдають собі труду навіть відповісти на мейл, не кажучи вже, що біографічні довідки про них, їхню бібліографію мені доводиться вишукувати на польських сайтах. Забужко іронізує, кажучи, що це напевно мій діагноз —безнадійні спроби комунікувати з українськими інтелектуалами. А щодо видавців, то я не розумію, навіщо вони розміщають на своїх сайтах контактні адреси, якщо не реагують на мейли ані англійською, ані навіть російською. В особистих розмовах я переконалася, що їх цікавить не так просування своїх авторів на закордонний ринок, як сума прибутку. Їм важко пояснити, що в Чехію їздять західні видавці, і що це вигідний плацдарм для поширення інформації. 

 

Гадаєш, західних видавців можуть зацікавити українські автори? 

Якраз нещодавно мені зателефонував знайомий, до якого звернулися голландці, зацікавлені в українських авторах, які не знали, до кого їм звернутися. В інтернеті неможливо знайти короткі анотації чи інформацію про авторів бодай поганенькою англійською. З власного досвіду знаю, що є і письменники, які не бажають, аби хтось передавав їхні контакти «чужим» особам. Мені закидають, що я перекладаю лише Забужко, але, як то кажуть, — чому ні, якщо вона зі мною співпрацює?

 

Вважаєш, жінка-перекладачка може краще передати оригінал «жіночої» авторки, ніж чоловік? 

Не думаю, хоча більшість «жіночих» авторок перекладають жінки. Можливо, не в останню чергу й тому, що «жіноче» письмо їм ближче, і вони краще в ньому орієнтуються. Так, власне кажучи, є і в моєму випадку. Але знаю і чудові переклади північної поезії, написаної жінками, а перекладеної чоловіками. Що ж до прози, то потрібна достатньо велика міра емпатії чоловіка-перекладача, щоб йому вдалося вловити всі нюанси і виразити їх «жіночою» мовою. 

 

Чи маєш ти досвід поетичного перекладу? 

Це парадоксально, але власне з перекладів поезії я і починала. У вузі я перекладала Б.І.Антонича. Але ці переклади не подобалися викладачам. Закидали мені, що порушую норми традиційної слов’янської поезії, чим майже відібрали в мене бажання займатися перекладом. Врятував мене лектор новогрецької мови, якому я переклала декілька перекладів Антонича, і його вони зворушили. Найбільше я перекладала з української та чеської на новогрецьку. Кілька перекладів чеських поетів (Главачек, Сайферт, Ґеллнер, Незвал) та українських (Антонич, Карманський, Кримський, Лепкий) було опубліковано в Греції. На новогрецьку я переклала й пісенні тексти, як от пісні «Пікардійської терції», тексти Карла Крила, народні пісні. Згодом переклала Антонича чеською. Найбільше мене зачарувала його невизнана збірка сакральної поезії, яку вважаю одним з найгарніших зразків рецепції середньовічного бароко в модерній українській поезії. 

 

Як ти думаєш, наскільки важливо, щоб перекладач був світоглядно близький до автора оригіналу? 

Як на мене, то я б не могла робити речі, які мені не подобаються. Останньо, коли чеський журнал «Labyrint» просив мене взятися за переклад Ірени Карпи, я відмовилася. Я очевидно виросла з таких текстів. Крім того, на мою думку, тексти цієї авторки адресовані дуже незначному колу читачів.  

 

Як би ти прокоментувала письмо наймолодшої генерації українських авторів? 

Жінки-авторки є достатньо цікаві. Софійка Андрухович, наприклад. Їй ще потрібно виписатися й дозріти, але вона, безперечно, вміє писати. Дуже добра проза Тані Малярчук.  

 

А як виглядає ситуація з перекладами чеської літератури українською мовою? 

В Україні немає порядного богеміста. Можу згадати хіба Юрія Винничука і його переклад Грабала. Але навіть критики зійшлися на тому, що це більше Винничук, аніж Грабал. Щоправда, книга розпродалася. Проблема в тому, що українські видавці хочуть співпрацювати лише з престижними чеськими партнерами, не маючи на це достатніх підстав.

 

Україну ти регулярно відвідуєш впродовж ось уже 15 років, і не можна не згадати твого інтерв’ю в «Поступі», де ти досить критично висловилася про своє перебування у Львові. Гадаєш, таких «гуртожитських» житлових умов неможливо зустріти в тій-таки Празі?  

Спочатку я трохи переживала, як відреагують мої львівські знайомі. І була здивована, коли почула: «От, нарешті хтось сказав правду!». Натомість у Празі — навпаки: деякі українці перестали зі мною вітатися. В 96-му я справді перші дні у Львові проплакала від шоку. І якби в гуртожитку Літньої школи україністики мене не підтримали поляки, я, напевно цілком зламалася б. 

 

Через що?  

Просто там крім пари бляшанок консервів, контрабандного туалетного паперу та чеського кетчупу нічого не було. А грілися ми біля плитки, яку нам дала вахтерка. Однак тішило у Львові те, що вистачило зустріти Неборака, як він відразу запросив на якесь літературне читання, одне з другим якось поєдналося, і завжди було де погуляти. А в Києві, скажімо, коли людина хоче піти на джаз, мусить знати, кому дзвонити, коли їй захочеться в театр — дзвонити треба комусь іншому. Нормальних інформаційних пунктів там не знайдеш, хоч як би хотілося. 

 

Ти сама щось пишеш?

Тільки щоденник. 

 

Іноді від перекладацької праці до власного писання — дуже близько... 

Так? Ну, не знаю. Коли людина перекладає, вона шукає сама себе, власні слова, способи самовираження. Переклад — це майже розвага, така собі пригодницька подорож. Пошуки потрібного слова іноді тривають довше, аніж власне переклад. Наприклад, Забужко притаманний такий широкий тематичний діапазон, що перекладаючи, я мусила консультуватися з рибалкою, психіатром і садівником. Довелося піти і в аптеку, де після докладного пояснення способу вживання певних ліків, мені було складно переконати фармацевта, що я потребувала лише інформацію для перекладу, а жодні ліки мені не потрібні. 

 

Від кого ти отримала найбільшу похвалу стосовно перекладів? 

Від австрійських перекладачок, які в своїй роботі використовували російський, польський, болгарський та чеський переклад «Сестро, сестро» і сказали, що чеська версія була найкраща. 

 

Що для тебе в перекладі найважче? 

Дожити до кінця. (Сміх) І ще, коли не маю можливості обговорювати переклад з автором.

Український журнал