Український журнал - 4/2008
Словацькі (чи польські?) ґуралі в Україні
(Скачати весь номер: 4/2008 [PDF, 2 Mb])
Текст: Володимир Пукіш, Анапа Якби колись «Український журнал», що видається в Празі для українців Чехії, Словаччини та Польщі, оголосив пошук етнічної громади, що була б водночас пов’язана з усіма цими країнами та ще й з Україною, то першою такою громадою могла б стати спільнота чадецьких ґуралів. Чому? Дуже просто: батьківщина цієї етнографічної групи — район міста Чадца (Словаччина), точніше — долина верхньої течії ріки Кісуці, неподалік Чеського Тєшина, на чесько-словацько-польському пограниччі. Вважають вони себе поляками, а кілька тисяч чоловік їх ось уже понад 200 років проживають в Україні — в Чернівецькій області. Доля чадецьких ґуралів нагадує долю карпатських русинів-українців. Як і Закарпаття (зрештою, як і будь-який прикордонний регіон), чадецька земля разом зі своїми мешканцями впродовж історії побувала під владою різних господарів. Словацькі історики твердять, що на цій землі домінував словацький етнічний елемент, польські, звичайно ж, — що польський. Майже всі, проте, погоджуються, що до заселення чадецької землі спричинилися словацькі, польські та волоські хвилі колонізації (при чому о. Степан Пап у своїй «Історії Закарпаття» доводить, що учасниками волоської хвилі були пастухи-русини, а не румуни). До цього ще можна додати, що ґуралі, мешканці польсько-словацького прикордоння по обидва боки Карпат, з давніх-давен жили по сусідству з русинами (лемками), теж по обидва боки Карпат. Ґуралі (що про них в Україні кажуть, ніби вони є польським відповідником наших гуцулів) мають ще й виразну регіональну самоідентифікацю. Польські історики вважають, що в чадецьких ґуралів — на відміну від решти ґуралів, що мешкають у Словаччині — «все було і є польським, бо з Польщі їх рід», а їх матеріальна й духовна культура тотожні культурі ґуралів з околиць Вісли та Яблонкова у Польщі… Ще у 1800 році, користаючись зі створеної австрійською владою можливості переїзду з перенаселеного на той час чадецького краю, група ґуралів переселяється до Східної Галичини, де оселяється в околицях Бережан (сучасна Тернопільська область). Тут вони живуть до 1945-го, хоча ще в 1806–1819 роках частина ґуралів з-під Бережан переселяється на Буковину до своїх співвітчизників, що переїхали туди з Чадци в 1803-му.До Буковини ж ґуралі потрапили так. З переходом цього регіону під владу Австрії в 1774-му, там почало розвиватися склодувне виробництво, для якого потрібно було багато дров. У 1793-му на Буковину приїжджають богемські німці — лісоруби та склодуви. А 1803-му туди з околиць Чадци виїжджають декілька сімей лісорубів-«словаків», а насправді — ґуралів. Як побачимо далі, плутанина з етнічним визначенням чадецьких ґуралів продовжуватиметься і на новій батьківщині. Поселяються ґуралі на Буковині в селі Гута Красна, заснованому щойно перед тим німцями в буково-дубовому Красному лісі (на північ від сучасного Красноїльська Чернівецької області). Село стало німецько-ґуральським. З часом ліс навколо села було вирубано, і в 1815-му році, неподалік, у Чудинському лісі, засновується нова гута (склодувне виробництво). Тоді ж Гуту Красну стали називати Старою Гутою. В селі працюють польські вчителі (школа була відкрита ще в 1816-му) і священики, що дало змогу наприкінці ХІХ ст. деяким австрійським ученим нарікати, мовляв, польські вчителі та ксьондзи «спольщили словаків». Але за переписом 1900 року саме польську мову назвали рідною 194 мешканці села (ще 923 назвали рідною німецьку, 51 — румунську і 48 — руську). Між світовими війнами, коли Північна Буковина належала Румунії, Стара Гута отримала назву Crasnişoară Veche, у радянський час — Стара Красношора Сторожинецького району, хоча місцеві жителі частіше вживають назву Стара Гута. В 1940-му, вже за часів «перших Совєтів», німці з цього села виїхали до Німеччини. Ґуралі залишилися. Разом зі своєю давньою розмовною мовою, разом із костелом Матки Боскої Болєсної, з традицією смажити на Різдво після Св. Меси барана на майдані біля костелу, всім миром запиваючи його гарячим глінтвейном… До речі, Стара Гута — єдине в Чернівецькій області село, більшість населення якого (70%) складають поляки.Окрім Старої Гути, чадецькі ґуралі жили на Буковині в кількох інших селах. Це, зокрема, — Нижні Петрівці (в селі діє «польський ансамбль пісні й танцю ґуралів чадецьких» «В’янечек»), Банилів-Підгірний, Тереблече Чернівецької області (в цьому селі є фольклорний колектив «Долина Серету»). В 1834–1842 рр. частина ґуралів переселяється звідти в Південну Буковину (зараз — територія Румунії), до сіл Poiana Micului (Мала Поляна), Soloneţul Nou (Новий Солонець) і Pleşa (Плеша).…Із постанням Чехословаччини та Польщі після розвалу Австро-Угорщини Чадца залишилася в Чехословаччині. Словаки (чи, радше, чехословаки) не визнавали існування в себе польської меншини, рівно ж, як поляки не визнавали існування словацької діаспори в Польщі. В листопаді 1938-го до Польщі від Чехії відходить Заолзя (частина Тєшинського краю), а від Словаччини — 45 кв.км чадецького краю (частково три села). В 1939-му, навпаки: вже Словаччина повертає собі чадецькі землі, ще й словацькі війська вступають на польську частину Спішу та Орави… В міжвоєнний час у Румунії, в Пояні Мікулуй з’являються чехословацькі вчителі, які засновують там школи для «сполонізованих словаків з-над Кісуці». В результаті такої пропагандистської роботи близько третини ґуралів признається до словацької національності. І коли після ІІ Cвітової війни проводилася акція з репатріації ґуралів до Польщі, де їх поселяли надто вже далеко від рідної чадецької Сілезії — аж на західних теренах («землях здобутих») — частина їх поїхала не до Польщі, а до Чехословаччини. Польський дослідник вважає, що головною причиною переселення до ЧСР було не словацьке самоусвідомлення буковинських ґуралів, а факт, що на той час Польща і Румунія вже були комуністичними країнами, а Чехословаччина — ще ні. До Польщі ж після Другої світової з української Буковини виїхало 3 тисячі осіб, а з румунської — ще 2 тисячі.Ті, що залишилися, живуть в Україні й надалі. Ґуралі є членами чернівецького Товариства польської культури імені Міцкевича, в жовтні 2003-го вони відзначали 200-ліття прибуття на Буковину перших поселенців, причому відзначали гучно: з народними піснями, запалюванням ватри-«оґніска» на полонині. Цікаво, чия це традиція — польська, словацька, українська, румунська, гуцульська чи суто ґуральська?.. Автор висловлює подяку п. Марекові Копровському (м. Ченстохова, Польща) за надані матеріали.
