УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 7/2007

Зузанна Ґренбецька: “Магія – це така собі третя система”

(Скачати весь номер: 7/2007 [PDF, 3.7 Mb])

Спілкувалася Анна Лазар, Варшава

 

 

Доктор Зузанна Ґренбецька — адьюнкт Інституту польської культури Варшавського університету, антрополог культури, культурознавець. Вона чудовий оповідач і невичерпне джерело різних історійок та блискучих афоризмів на теми культури. Серед її різноманітних зацікавлень, — як сама вона зазначає на обкладинці своєї найновішої книжки, — виділяються сучасна масова культура (особливо сфера духовності і міфологізації), Центрально-Східна Європа, культура пострадянських країн (головно, Росії та Білорусі), а також антропологія комунізму. Серед її статей на ці та інші теми — «RE: Lancuszek. „Łańcuch szczęścia” w sieci» (Communicare. Almanach antropologiczny. Temat: Internet, red. A. Mencel, Warszawa 2004), a також «Świat staroobrzędowców północnej Białorusi. Ciągłość i zmiana tradycyjnej kultury i obyczajowości» (Etnografia polska, t. XLV. 2001, z.1-2). Разом із Якубом Садовським Ґренбецька займається дослідженням «Jak umierali nieśmiertelni. Analiza polskiego dyskursu publicystycznego po śmierci Józefa Piłsudskiego i Józefa Stalina».

Зузанна Ґренбецька викладає антропологію та історію білоруської культури. Любить подорожувати — це найкраще свідчить про неї.

 

Як трапилося, що простором Твоїх досліджень стало білорусько-російсько-литовсько-польське пограниччя?

На студіях я обрала дослідження в лабораторії професора Маґдалени Зовчак, присвячені білоруській народній Біблії. Я поїхала туди і, що називається, попалася. Кілька років я намагалась опиратися, казала собі: я не займаюся Білоруссю, це просто епізод. Мене цікавить лише систематизація певних явищ і понять. А потім я сказала собі: дівчино, ти ж захоплена тією Білоруссю, не прикидайся, ніби це не так, і взагалі, що це за «певні явища й поняття»? На сході одні явища, на заході — інші, а на півночі та півдні — ще інакші, не дай відірвати себе від цієї землі.

 

Земля Білорусь, держава Білорусь, а як Ти ставишся до такого проблематичного поняття як білоруський народ?

Національність — це винахід ХІХ століття — доречний, але на нинішні часи не конче необхідний. Так склалося, що певні процеси в Білорусі не були озвучені. Сучасна музика — від «Народного альбому», через «Я нарадзілася тут» аж до чистого року «N.R.M.» — пропонує цікаві способи, як із цим впоратися. В піснях використовуються певні «імпортні рецепти» говорити про народ, про патріотизм. Білоруси не спромоглися на це раніше, тому, можливо, саме зараз мусять заповнити ці прогалини. У вступі до «Народного Альбому» Міхал Анєпандистов пише, що це пісні, яких не було, хоча мали би бути, і вони повинні звучати впізнавано, ніби були віднайдені десь на горищі, повинні скластися у міф про Західну Білорусь.

 

Цей проект можна також трактувати як іронічний жест щодо суспільного очікування.

Можемо говорити про певний білоруський постмодернізм. Про позицію, яка виразно проявляється в «Я нарадзілася тут», і яку можна виразити так: ми не пережили якихось речей, про які могли б розповідати цією мовою, і хоча сьогодні ми про них говоримо і вживаємо цю мову, але не можемо це робити надто серйозно, без певної дистанції. Сьогодні услід за «N.R.M.» можемо підспівувати «хавайся в бульбу» — про те, що Білорусь насильніше можна любити здалеку, бо тоді краще розумієш, що вона лежить на трьох великих черепахах. Часи пафосу скінчилися. Сьогодні моя відповідь на запитання про національність білорусів така: це не найпотрібніша категорія. Дослідження Анни Енґелькінґ про «тутейшість» на білорусько-польському пограниччі виразно показують, що для ментальності людини пограниччя національність не належить до необхідних категорій. Чи відчувають ці люди потребу в національності? Ні. Вони мають цілком інакший, мобільний комплекс самоідентифікації, куди входять мова, релігія, місце народження, громадянство. І, зрештою, така специфіка притаманна не лише цим територіям.

 

Ти досліджуєш магію на сході. Чому саме там?

Мене захопили явища, які на заході помітні меншою мірою. Я зацікавилася чимось таким, що видавалося сумішшю різних рівнів. Мені здавалося, що атрибути New Age — піраміди, кристали, друїди, енергія — повинні існувати окремо, а окремо — забобонний селюк із цвинтарними страхами і замовлянням зубного болю. Я думала, що біоенерготерапевт — це одне, а ворожка, чи відьма — це зовсім інше, бо так прийнято на заході. Однак чому на сході все це сплітається в один світ? Чому в Білорусі сільський ворожбит у закляттях використовує поняття New Age, наприклад, «енергія»?

 

У вступі до своєї книжки Ти пишеш, що багато західних дискурсів мають зв’язок із магією, зокрема називаєш фемінізм. Чи фемінізм і магія на сході також поєднані?

Глибоко усвідомлена феміномагія — західний продукт. У Білорусі чи в Росії для переважної більшості фемінізм не є точкою співвідношення. Однак існує жіноча солідарність, що виражається також і в підході до магії, наприклад, любовної, а передовсім такої, що стосується зради чи алкоголізму чоловіків.

 

Переважно Ти не називаєш магію магією, вона вибудовується в Тебе з опису, або зі співставлення з іншими явищами. Ти пишеш, що магія має на меті досягнення результату в теперішньому житті незначним коштом. Магія, на відміну від релігії, це система індивідуальних потреб, які не мають вираженої політичної та інтеґруючої мети.

Це так, якщо говорити про сучасні прояви архаїчної магії в сільському середовищі. Учасники архаїчної магії не утворюють спільноти. Клієнтура ворожбита не знайома між собою. Звісно, люди інформують одне одного: скажімо, я розповім своїй знайомій про ворожбита, але піде вона до нього, чи ні — переймає мене не більше, ніж чи піде вона до крамниці, яку я їй порекомендувала. Ворожбит також не відчуває зв’язку з іншими колегами по ремеслу. Тут у гру вступає конкуренція. Однак вторинна магія, магія вибору стає стилем життя. Це також трапляється і в сільських ворожбитів. Андрюха та Ірина з Карасіна вибрали певне бачення, хотіли відчути щастя спільноти. Андрюха висилав тексти «загаворов» до газет, бажаючи поділитися іншими своїм знанням, пишався тим, що його «загавори» друкуються в пресі, збирав вирізки. Ірина казала: «Так, ми завжди впізнаємо одне одного. Якщо я гляну на когось, хто має силу, то відчуваю це. Ти бачила фільм «Безсмертні»? Це так, як у цьому фільмі». Натомість Соню зі Стралиґ не цікавило навіть, де ще є інші ворожки.

 

Набута самоідентифікація замість успадкованої самоідентифікації потребує розбудови?

Так, прищеплена самоідентифікація потребує зокрема конструювання спільноти або, принаймні, її замінника. Це можна побачити на магічних форумах: пишу, бо потребую поради, але крім того хочу описати свій досвід. На форумах утворюються групи, але вони мають радше характер товариств, гуртків, об’єднаних якимось гобі, аніж ознаки стійкішої спільноти.

 

Це вибір, від якого можна відмовитися?

Так. З релігійною самоідентифікацією вибору немає. Навіть навернення не є вибором, бо Бог вибрав тебе. Якщо я скажу, що йду в п’ятидесятники, то всі п’ятидесятники, включно зі мною, скажуть, що Бог мене призвав. А до сучасної магічної спільноти вступаєш, бо начиталася братів Стругацьких, бо сидиш в Інтернеті, бо пригадала собі, що твоя бабця знала якісь замовляння.

 

Ти кажеш, що зростання зацікавлення магією пов’язане із ситуацією суспільної кризи, з життєвими негараздами. Мені здається, що це, власне — один з найважливіших висновків Твоєї книжки.

Саме так я це бачу. Можу відкрити таємницю: я хочу написати дисертацію на тему, як відчуття загубленості і кризи, пов’язане з розпадом Радянського Союзу, перековується не лише на магію, але й на інші речі, що впорядковують і стабілізують. Під час написання цієї праці несподівано важливим для мене виявився розділ про магію як метод діагностики суспільства. Склавши каталог проблем, якими займається магія, я усвідомила, що це перелік болячок і життєвих негараздів сучасної людини. Я не передбачала, що саме так укладатиметься розділ, присвячений мові і нарації. Я собі гадала, що найважливішою темою тут буде «магічний воляпюк»: квазінаукова мова, що послуговується термінами «енергія», «магніти» і т.п. Потім мене зацікавила інформація про те, що когось «за видатні досягнення в галузі народної медицини нагородили медаллю». Це своєрідна мовна «калька». Магія нерідко оперує науковими термінами (автор магічного порадника, наприклад, посилається на члена Білоруської Академії Наук, який відкрив, що за дію «замовлянь» відповідальні поля хронотонів — часток часу); лексиконом колишньої ідеології (жінка з Липецька — «міста металургів» — повідомляє святому Харбелові про те, що подбала про читво для в’язнів, вважаючи це суспільним обов’язком); мовою Арлекіна (Тетяна пише авторці магічних порадників: «Хлопець мене покохав, жити без мене не міг»). Раптом з’ясовується, що люди не мають своєї окремої повсякденної мови.

 

Занурюючись щораз глибше в нетрі комунікаційної спільноти, важко створити щось, що не перегукується з іншими системами і є виразно своїм. «Своїстість» проблематична.

Безперечно. З огляду на те, що відбулося в тих краях, люди мають проблеми з виходом поза накинуті їм мовою структури мислення. Намагання вийти з них схоже на одягання іншої маски. Я хотіла написати про ці маски і про два кінці і початки світу — перший, тобто революція, і другий, тобто розпад СРСР. Про новостворений світ, який, не встигши як слід сформуватися, розпався знову. Про «стабілізаційні» оповідки і міфи людей, що виховувалися в світі, де жилося повільно і спокійно, і де тепер кожен відчайдушно намагається знайти своє місце у новій, щоразу швидшій реальності. Комуністичні часи були повільними.

 

А табори, репресії, виривання людей зі звичного життя не становили своєрідного прискорення?

Це трохи інша переспектива. Навіть фільми жахів бувають нудними. Якщо живеш у світі, з якого постійно зникають твої знайомі, це поступово також стає елементом буденності. І попри табори, повсякденність залишалася повільною, нудною і копіткою.

 

А дореволюційна дійсність не була нудною?

Ні, не була, бо суспільна дійсність тоді рухалася своєю колією, а тут маніпулювалося культурою, всією культурою — і елітарною, і масовою. Я кажу про конкретні, практичні речі. Про те, що перед війною вітрини крамниць з іграшками були гарні й барвисті, а в часи ПНР — огидні і сірі. Про доступність споживчого та інтелектуального продуктів. Після краху того світу ми потрапили у бурхливий вир життєвих змін. З’явилися різноманітні можливості, пришвидшився темп життя. Виявилося, що дійсність настільки мінлива, що досвід, який за комуністичнмих часів був актуальним упродовж років, тепер нівелюється за кілька місяців.

 

Яке місце магії у світі, підпорядкованому технологіям?

Я не люблю запитань про дефініювання магії. Читач напевне помічає різні виверти, до яких я вдаюся, щоб уникнути конкретизації, дефініції. Магія — проблематичне поняття, багаторазово на різні способи означуване, та серед науковців й надалі бракує єдності щодо значення. Для роботи я використовувала оперативні дефініції. Я вживала це поняття в описовий спосіб: домовимося, ніби знаємо, що таке магія — не наука і не релігія, хоча і в першому, і в другому є явища, ідентичні з магічними явищами, а магія — це така собі третя система. А може взагалі немає науки, релігії, магії як окремих систем?

 

А що натомість є?

Є спроби пізнання світу. Можливо, існують певні парадигми, що повторюються, в рамках котрих ми й намагаємося освоїти реальність.

 

Український журнал