Український журнал - 4/2008

Дана Пєчова: «Проблема залежності стосується не окремої хворої людини, а цілого суспільства»

Спілкувалася: Івана Ґрешлик, Пряшів-Прага

Карл Юнг був переконаний у тому, що серія малюнків пацієнта є досконалим засобом для аналізу його психічних проблем. Та не всім пощастило мати в школі симпатичну вчительку малювання. Можливо тому чимало людей думає, що образотворчим мистецтвом займаються лише талановиті та виняткові професіонали... Однак саме художники були одними з перших, хто використав мистецтво, точніше артетерапію, у лікувальних установах завдяки очевидним і переконливим доказам оздоровчого ефекту мистецтва. Артетерапія, як форма терапії, відносно молода. Серед психотерапевтів вона мало поширена, оскільки вимагає специфічної освіти, яка в Чехії, на жаль, ще недостатнього рівня. Крім того, люди все ще не звикли довіряти своїм «внутрішнім радникам» та інстинктам, які активізуються під час творчого процесу. Керуватися прямою (нерідко «підручниковою») порадою чужої людини, тобто психотерапевта, інколи комфортніше і менш боляче. Дана Пєчова — психотерапевт, яка застосовує артетерапевтичні техніки при лікуванні залежних паціентів, бо вірить, що вони можуть допомогти людині глибше зазирнути у проблему, яка часто спричинена підсвідомими механізмами. На практиці використовує й метод біоенергетики, фокусінг, гакумі та Pesso-терапію. Пєчова закінчила Інститут артпсихотерапії та психології у Празі, Європейську школу біодинамічної психології в м. Любек (Німеччина). Довгі роки працювала на лінії довіри. Живе та працює у Празі.

Артетерапію до сьогодні вважають міноритарною терапією, в порівнянні з «класичною» психотерапією. Чому?  

Так, ви праві. Більше того, це вид терапії, яка по своїй суті є не настільки досконалою, як вербальна терапія, тому її досі сприймають лише, як доповнення терапії.

Що саме це спричинює? 

Думаю, що йдеться лише про суперництво між окремими терапевтичними течіями.

В такому разі, чи потребує пацієнт, паралельно з артетерапією, якоїсь іншої, «серйознішої», терапії? 

В залежності від того, з якою проблемою він до нас приходить. Якщо це пацієнт, який вживає психофармацевтичні ліки, то тоді важливе й паралельне лікування психіатром. Якщо ні, то йому допомога ніякого іншого лікаря не потрібна.

Якщо говорити про залежність від наркотиків, чи можна в загальному визначити для неї ефективну форму терапії? 

Думаю, що у випадку наркоманів будь-яка терапія дуже складна, тому що вони самі по собі не відчувають потреби лікуватися та абстинувати. Їх до цього здебільшого змушують обставини.

Чи може їх до цього спонукати терапевт? 

Думаю, що так, оскільки артетерапія є вдалим засобом, за посередництвом якого пацієнт має змогу на конкретних прикладах бачити конкретні прогресивні результати. Терапевт може йому допомогти підвищити самооцінку, яка в наркоманів дуже занижена, та в рамках абреактивної артетерапії навчити хворого працювати з емоціями.  

До якої міри ці пацієнти здатні прийняти терапевтову інтерпретацію своїх творів? 

Я особисто не працюю з інтерпретаціями. Для мене важливим є те, що говорить пацієнт. Мої інтерпретації не дуже важливі, а пацієнт і так не знає, що з ними робити. Вважаю, що контакт обох базується на тому, аби допомогти пацієнтові просто задуматися.

Існують люди або групи, які цілком не надаються для артетерапії?

Думаю, єдиною перешкодою може бути, якщо пацієнт сліпий, тоді він, по суті, не зможе ніяким чином працювати з твором. Тут я би рекомендувала працювати з глиною, наприклад.

Часто трапляється, що в рамках терапії, внаслідок стагнування терапії й відсутності позитивних результатів, терапевт або пацієнт резигнує. Чи доходить до чогось подібного і в артетерапії?

Все залежить від артетерапевта та його методів роботи. Якщо в нього наперед визначений тематичний цикл, який він з пацієнтом «опрацьовує», то терапія закінчується після того, як теми вичерпаються. Це буває, скажімо, після десяти або двадцяти терапій і тоді до резигнації, ймовірно, не дійде. Але якщо терапевт зосереджений тільки на вилікуванні хворого, він минає ціль.

Що, на вашу думку, важливіше — щоб артетерапевт був добрим терапевтом чи професійним митцем?

Як на мене, це мала би бути людина, в якої позитивне ставлення до людей. Ніякого спеціального таланту не потрібно, а якщо він сам займається мистецтвом, то це лише плюс. Він мав би любити пацієнтів, а не займатися професією для себе.

Є й такі?

Так, дуже часто можна в допоміжних професіях зустріти людей, які роботою лікують власні проблеми.

Чому, на вашу думку, серед узалежнених є чимало митців, всупереч тому, що мистецтво може стати засобом терапії?

В митця залежність не є первинною. Думаю, якщо хтось почне вживати наркотики з метою стати митцем, то він помиляється. Щоб займатися мистецтвом, необхідний талант, а узалежнення — вже наслідок життєвих обставин, незважаючи на ступінь обдарувань окремо взятої людини. Щодо митців, то використання артетерапії є складною проблемою. Адже в них уже є власне письмо і, як правило, з ними працювати набагато важче, ніж з людьми без мистецького таланту.

Багато людей побоюються артетерапії через комплекси щодо власних здібностей: не вміють гарно малювати, співати, танцювати. Чи може їм терапевт допомогти в цьому? 

Маю враження, що 90 відсотків клієнтів приносить цей страх ще зі шкільних років. Все на практиці залежить від артетерапевта — якщо він почне роботи пацієнта коментувати, критикувати або оцінювати, то очевидно, що хворий закриється в собі і відмовиться від такого методу лікування.

Що за допомогою артетерапії можна, а чого не можна вилікувати?

Я не впевнена, чи ми можемо говорити про вилікування. Маю враження, що артетерапія вдала техніка, яка може допомогти людині зазирнути глибше у певну проблему, може висвітлити несвідомі пласти.

Одними з найчастіше використовуваних технік артетерапії є образотворчі способи творення. Це лише тому, що завдяки роботам ми найшвидше можемо виявити патологічні відхилення клієнта, чи є й інші причини цього? 

Швидше за все тому, що наприклад, музикотерапія та драматерапія не вважаються діагностичними методами. Це тільки спосіб, як людину «привести до себе», навчити її проявлятися та працювати в групі. Розрізняємо проективну артетерапію, в якій терапевт інтерпретує малюнки, тому що має значення, де що поміщено на картинці, чи заповнена вона або ні, та на абреактивну, де працюється з переживаннями.  

Коли варто, а коли не варто терапевтові втручатися в творчий процес? 

Безперечно, він не повинен включатися в рамках проективної артетерапії — тут він повинен триматися осторонь. А в інших випадках все залежить від того, чи метою терапії є комунікація з пацієнтом або групою, чи спільне переживання.

Ви практикуєте й специфічний вид терапії Pеsso, тобто терапії, основа якої ґрунтується на тому, що в кожній людині закладено генетичний код, який визначає, з якими людьми і які ситуації вона повинна пережити, щоб «просунутися вперед». Який код у собі найчастіше носять узалежнені? До чого їх залежність найчастіше приводить? 

Це для мене найважче запитання і я дуже часто над ним думаю. Особисто я вважаю, що проблема залежності стосується не лише окремої хворої людини, а цілого суспільства. Маю враження, що люди, які вдаються до наркотиків, намагаються у такий своєрідний спосіб знайти духовність життя. На якусь мить їм, напевне, вдається зазнати чогось подібного, але згодом вони розчаровуються, або ж стають залежними. Йдеться й про те, що ми орієнтовані занадто матеріально, живемо споживацьким способом життя. Суспільство більше переймається кар’єрою, а не духовністю. І таким чином втрачаються традиційні людські контакти, певні ритуали життя.

Чи можна помилятися в інтерпретаціях?

Само собою. Якщо терапевт інтерпретує чиюсь роботу, не знаючи цієї людини, то може завдати пацієнтові великої шкоди.