Український журнал - 4/2008
Олексій Гарань: «...основна проблема йде якраз із боку президентського Секретаріату»
(Скачати весь номер: 4/2008 [PDF, 2 Mb])Спілкувався Петро Андрусечко, Київ
Перші місяці 2008 року, якщо йдеться про українську політику, виявилися досить напруженими: блокування парламенту, газова війна з Росією, розгортання конфлікту довкола київського мера, питання конституційних змін та приєднання України до ПДЧ. Деякі з цих аспектів «Український Журнал» обговорював із Олексієм Гаранем, професором політології, науковим директором Школи політичної аналітики Києво-Могилянської Академії.
Як ви оцінюєте ситуацію, що склалася в української політиці?
На мою думку, кінець минулого року був дуже оптимістичний. Якщо мати на увазі динаміку минулого року. Початок 2007 року був дуже складним. Ми бачили, що Партія регіонів намагалася монополізувати владу в Україні. Саме це прагнення призвело до політичної кризи, результатом якої став компроміс, очікуваний компроміс про дострокові вибори. Політики згодом продемонстрували, що вони можуть досягати компромісу: Партія регіонів визнала результати виборів, хоча вони були не надто сприятливі для неї. Однак суперечності є, і вони пов’язані з наближенням президентської кампанії.
Парадоксально, але значною мірою проблеми України після 2004 року пов’язані з демократією, з її становленням. Тому, умовно кажучи, якби Ющенко після 2004 року був авторитарним лідером з авторитарними повноваженнями, він міг би втілювати свою програму, не звертаючи увагу на вибори, на опозицію. Але відбувався демократичний процес, зокрема, вибори 2006 року. Це призвело до того, що і Ющенко як президент, і інші політичні гравці, мусили шукати електоральної підтримки. Позитив полягає в тому, що в результаті політики змушені були рахуватися з тим, як голосують люди. Але, з іншого боку, це певною мірою зробило українську політику популістською, тому й маємо зараз ці нескінченні вибори. І ситуація знову ускладнилася. Тому не можна сказати напевно, хто буде президентом, хто буде прем’єром, а хто отримає в перспективі парламентську більшість. Зрозуміло, порівнюючи з Росією, це плюс. З іншого боку, це призводить до певної нестабільності і до складності з утіленням ряду реформ, які можуть бути непопулярними. Їх важко впроваджувати напередодні виборів. Рейтинг Ющенка значно поступається рейтингу Тимошенко. І в цій ситуації для нього є можливість позиціонуватися в ролі арбітра. Цю його позицію можна озвучити так: «Ми формуємо уряд, і уряд працює. Є потужна опозиція, яка критикує уряд. Я, як президент, виступаю в ролі арбітра».
Однак можлива інша ситуація, на кшталт «давайте вставляти палиці в колеса уряду». Хоча варто наголосити, що нинішній уряд — це не уряд Тимошенко, це коаліційний уряд, там представлена і пропрезидентська «Наша Україна». А тим часом з боку Секретаріату постійно йде критика, обмеження діяльності, і нагнітання пристрастей довкола уряду. Це неконструктивно. Тому я вважаю, що Ющенко тут програє, натомість рейтинг Тимошенко й далі зростає.
Ситуацію, яка склалась у демократичному таборі, я умовно розцінив би як своєрідний праймеріз. Бо, фактично, ми маємо конкуренцію всередині демократичного табору: хто буде основним кандидатом на посаду Президента. Те, що надходить з боку Секретаріату, не є конструктивним, адже від Тимошенко вимагають, щоб вона чітко пообіцяла, що не йтиме на вибори. На мою думку, це абсолютно алогічно. Я не хочу сказати, що в таборі Тимошенко все йде гладко, там теж є радикали, які вступають в полеміку з Секретаріатом. Але в цілому вважаю, що основна проблема йде якраз з боку президентського Секретаріату.
Верховна Рада 18 березня проголосувала про відставку мера Леоніда Черновецького та прийняла в першому читанні Закон про Кабмін. Що це означає для основних політичних гравців?
Я б дуже обережно назвав це відновленням єдності помаранчевої коаліції між Віктором Ющенком і Юлією Тимошенко. Не знаю, наскільки довго вона проіснує, але принаймні в цьому випадку це відбулося. Те, що ми бачили останніми тижнями, було наростанням суперечностей між президентом і урядом, причому основні критичні стріли я адресував би насамперед Секретаріатові Президента, (наголошую, що не президентові, а саме його секретаріату). З боку Секретаріату виходило дуже багато некоректних заяв на адресу уряду, які значною мірою дестабілізували ситуацію в коаліції. Зрештою, Тимошенко поставила питання руба: уряд звернувся до президента з проханням усунути Черновецького. Було створено президентську комісію, але в такому складі, що Черновецький кращого й бажати не міг би. Уряд представив досить багато матеріалів, які свідчать про неадекватну діяльність Черновецького на посаді мера. І Тимошенко наголосила: «В коаліційній угоді є пункт про дострокові вибори, це наше спільне зобов’язання, і давайте його проголосуємо. Якщо частина “Нашої України” не підтримає цей пункт, ми побачимо, хто власне проти». При цьому Тимошенко не відмовилася розглядати інші законопроекти, які передбачалися коаліційною угодою (а передбачалося їх понад десяток), серед яких Закон про Кабмін — це лише частина. Хоча для президента, можливо — найважливіша.
Це схоже на своєрідний обмін…
Я сказав би, що це своєрідний пакет, тому що Закон про Кабмін — це те, чого хотів президент, оскільки Закон йому повертає значні повноваження, тобто це на користь Ющенку. Але якщо будемо говорити про президентські вибори і високий рейтинг Тимошенко, то Законом може в перспективі скористатися й вона. Щодо Черновецького, то я думаю, це дуже важливо саме з політичної точки зору, оскільки голосування продемонструвало можливість єдності коаліції.
Як ви вважаєте, ця напруга буде продовжуватися?
Все залежить від моделі стосунків, яка обирається, гадаю, насамперед президентом. Або він обере принципову позицію на співпрацю з урядом, і далі тоді ситуація залежатиме від рейтингів. Або орієнтуватиметься на конфронтацію, чи радше на те, що Тимошенко не зможе виконати свої обіцянки, бо ситуація в економіці може погіршуватись. І тоді можна буде перекласти відповідальність на уряд, знизивши таким чином популярність Тимошенко.
Як можна підняти рейтинг Ющенка, щоб він реально конкурував у виборах з Тимошенко?
На мою думку, дуже складно про це говорити. Я зараз не бачу можливостей. Але до виборів ще багато часу, і можлива гра на пониження рейтингу Тимошенко та — з іншого боку — на позиціонування Ющенка як мудрого правителя. Але знову ж таки, мені здається, останнім часом парадокс полягає в тому, що коли Ющенко і Тимошенко діють злагоджено, рейтинг Ющенка зростає. Так було після розпуску парламенту. А восени, коли постало питання про формування уряду і те, яким буде уряд, Ющенко почав вагатися. Ці вагання відбилися і на позиції «Нашої України». Її рейтинг почав падати.
За розумної постановки питання Ющенко міг би набирати високий рейтинг. Але те, що діється останнім часом, не сприяє цьому. Більше того, я сказав би, що президента втягують у такі дії, які налаштовують проти нього значну частину експертного середовища. Наприклад, ідея провести зміни до Конституції. Проти цього виступає значна частина політичних сил. Ми ж голосували за Ющенка-демократа! Але якщо будуть спроби написати Конституцію під президента, із сильними президентськими повноваженнями, це, по-перше, не сприятиме іміджу Ющенка як демократа, а по-друге, це і малоймовірно.
Я власне хотів запитати про зміни до Конституції. Пам’ятаєте, коли був референдум 2000-го року, Кучмі не вдалося в такий спосіб внести зміни. Арсеній Яценюк також говорив, що це неможливо без парламенту.
В цілому настрій українських політиків є такий, що парламент не можна ігнорувати. І основне — Ющенко не може виграти цей референдум без підтримки чільних політичних сил. Без того самого БЮТу, скажімо. Або, наприклад, уявіть ситуацію, коли Ющенко і коаліція виходять на референдум, а Партія регіонів буде категорично проти. Теоретично такий референдум можна провести і виграти. Але це буде означати поляризацію країни і неприйняття Конституції значною частиною суспільства. Тому в даному випадку Партію регіонів не можна ігнорувати, з її думкою потрібно рахуватись. Я думаю, що Україна могла б отримати збалансовану Конституцію, бо потенційно в цьому зацікавлені основні політичні й економічні гравці, всі зацікавлені в стабільності, збалансованості. З одного боку, ніхто не бажає повернення часів Леоніда Кучми, а з іншого — в радикальному зменшенні повноважень президента, коли ми отримуємо суто парламентську республіку, в українських умовах — винятково нестабільну.
Інша річ, чи вдасться прийняти нову редакцію Конституції в умовах, коли відбувається настільки гостра конкуренція напередодні виборів. Це складно зробити в політизованій атмосфері. Я хотів би, щоб ці зміни відбулись. Але, якщо говорити про написання нової редакції Конституції, то, можливо — вже після президентських виборів. І, можливо, найкомпроміснішим варіантом було би не переписування значної частини Конституції, а зміна тих пунктів, які або суперечать один одному, або які недостатньо описують повноваження (наприклад, розподіл повноважень президента чи прем’єра). Тобто, внести зміни або уточнення, не затіваючи широкомасштабних змін Конституції. Ось це можна було б зробити і через парламент.
Повертаючись до ситуації серед основних політичних гравців: якою мірою «Нашу Україну» можна вважати пропрезидентською силою? Адже останнім часом багато говориться про створення нової політичної партії.
Я скептично ставлюся до таких заяв, що, мовляв, можна буде створити пропрезидентську партію з частини «Нашої України». Створити можна, але, чесно кажучи, не знаю, як швидко вдасться зробити її ефективною. Мені здається, одна з проблем «Нашої України» полягає в тому, що її постійно намагаються назвати пропрезидентською силою. В цьому проблема, оскільки силу треба творити на певних програмних засадах. Якщо чітко визначена програма і зрозуміло, чого саме хоче досягти певна сила, що хоче зробити президент, тоді можна говорити про їхню співпрацю. Адже насправді проблема «Нашої України» не в тому, що вона здобуває менше голосів. Я не бачу в цьому нічого страшного. Вона могла би грати роль «третьої сили». Не обов’язково бути великою партією. Можна бути ліберальною партією між двома великими гравцями, позиція якої багато що визначатиме. А з боку Секретаріату постійно видно намагання набрати максимальну кількість відсотків. Як на мене, це непродуктивно.
Хотілося б запитати про спікера парламенту, Арсенія Яценюка. Його багато хто бачить майбутнім президентом. Він справді має такі амбіції? Чи може досягти більшого, ніж спікерство?
Про такі амбіції говорити ще надто рано. Але я думаю, це перспективний політик. Він репрезентує нову генерацію українських політиків, тобто це людина і освічена, і професійна, добре підготовлена, яка може розмовляти із Заходом його мовою (в прямому і в переносному сенсі), до того ж — достатньо компромісна і прагматична. Тобто, порівняно з іншими спікерами, які — що не кажи — були продуктом попередньої епохи, він представник нової хвилі українських політиків. До цієї хвилі я зарахував би також Анатолія Гриценка.
Але до президентських виборів надто мало часу, щоб ці політики могли вести окрему серйозну гру. Як буде складатися, побачимо. Багато залежить від подальших кроків Яценюка. Його нинішня роль спікера передбачає, що він не може бути спікером однієї частини парламенту, він мусить шукати компроміс, зберігаючи в той же час якісь найпринциповіші позиції.
Як Вам здається, він справився з кризою? Адже він досить недовго був на цій посаді.
Я б сказав, що на початках йому не вистачало досвіду, але він швидко вчиться. А якщо ж говорити про його загальні підходи до роботи в парламенті, вони достатньо компромісні. Він слухає різні сторони, він намагається шукати вихід. Я вважаю, що іноді опозиція принижувала його, мовляв, він молодий і мало що розуміє, але він діє набагато адекватніше, ніж попередні спікери.
Щодо майбутнього Партії регіонів. Багато хто прогнозує, що вона має поділитися, там є певна проблема з лідером…
Це насправді дуже складне питання. Зрозуміло, що Партія регіонів стояла і стоїть перед дилемою, якою їй бути: або такою партією, якою вона була спочатку, тобто номенклатурно-олігархічною (коли вона була пов’язана з Кучмою і його методами). Чи вона буде модернізуватися? Логічно припустити, що вона повинна б модернізуватись. Однак питання в тому, чи буде це відбуватись, а якщо буде, то як швидко, які політики братимуть у цьому участь. Я думаю, в Партії регіонів завжди було якесь, умовно кажучи, прагматичне крило. Але якщо згадати ситуацію, коли регіонали опинилася при владі після підписання Універсалу, — партія не змогла реалізувати прагматичну лінію. Бо позиція «яструбів реваншу» власне й призвела до кризи.
Однак згодом, під час кризи, прагматичне крило показало свою силу. Тобто, Партія регіонів пішла на вибори, перейшла в опозицію, і призначення Раїси Богатирьової на посаду Секретаря РНБО було пошуком прагматичної лінії, безумовно. Проблема в тому, що і Ринат Ахметов, і Борис Колесников шукають компромісів з президентом, але навряд чи вони наважаться порвати з партією в цілому, відкрито.
До речі, установка Секретаріату Президента полягає в тому, щоб заручитися підтримкою основних олігархічних груп, сказавши їм: «Тимошенко дуже радикальна, з нею важко мати справу, вам вигідніше підтримати Ющенка. Він компромісніший. З ним буде легше працювати». А уособленням Партії регіонів, її прапором залишиться Віктор Янукович. Але мені здається, він не зуміє модернізувати партію, цивілізувати її (хоча, наприклад, на з’їзді в Сіверодонецьку виступ Януковича був найменш радикальним).
Назагал, проаналізувавши заяви партії, наприклад, щодо НАТО, можна розуміти, що це лише привід для конфронтації. Можливо, Партія регіонів буде затягувати ратифікацію вступу до СОТ. Це може призвести до своєрідної маргіналізації партії, оскільки в кампанії проти НАТО регіонали використовували гасла, притаманні комуністам та Наталії Вітренко. А партія претендує на те, щоб бути поважною партією, а не просто підспівувати російським інтересам. Тому я сказав би, що дилема, яка стоїть перед Партією регіонів, залишається.
Насамкінець хотілося б почути вашу думку про зовнішню політику. Чи є шанс, що на саміті в Бухаресті Україна приєднається до ПДЧ, а в майбутньому — до НАТО?
Я думаю, зараз варто говорити саме про ПДЧ, а не про вступ до НАТО. І в цьому контексті все залежить від країн НАТО, від їхньої позиції. На мою думку, «лист трьох» був абсолютно виправданий і абсолютно легітимний. Він опирався на всі закони, які приймалися в Україні, в тому числі і з Партією регіонів та Януковичем. Тому дуже прикро, що була розіграна ця кампанія, бо НАТО було лише приводом для Партії регіонів. Вони відверто говорили, що їм потрібне було переформатування коаліції. А результат блокування виявився такий, що повернулися до того, з чого починали, тобто — до компромісної постанови Ради, яку запропонувала коаліція: вступ до НАТО відбуватиметься за результатами референдуму. Це була позиція всіх політичних сил від початку. Але що вдалося зробити Партії регіонів? Вдалося створити негативний імідж України для НАТО і таким чином підіграти Росії. Я думаю, що внутрішня опозиція, яка є в Україні щодо НАТО, насправді не є перешкодою для ПДЧ. Відомо, що багато країн, які вступали в НАТО, мали потужну внутрішню опозицію, але вона була змінена під час інформаційної кампанії. Тут можна навести приклад і Словаччини, і Болгарії. Навіть говорячи про Німеччину, яка є скептиком у питанні приєднання України до ПДЧ, ми можемо згадати про її власний досвід: канцлера Конрада Аденауера свого часу звинувачували в розколі країни. Наприкінці 70-х і на початку 80-х були дуже потужні антинатівські демонстрації, акції проти розміщення американських ракет. Але це демократія! Тому підсумок такий: мова не йде про вступ до НАТО, мова йде про ПДЧ. Це є стимулом для внутрішніх українських реформ, у тому числі — для проведення інформаційної кампанії, як це було в країнах Центрально-Східної Європи.
