УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 4/2008

Василь Софронів-Левицький

(Скачати весь номер: 4/2008 [PDF, 2 Mb])

 Текст: Марко Роберт Стех, Торонто Василь Софронів-Левицький (1899–1975) належав до когорти патріотичних галицьких літераторів із перших поколінь ХХ ст., які «свій літературний хист втопили в журналістичному чорнилі». Відрізнявся він від інших, які поділили з ним цю сумнозвісну долю, лише рівнем таланту й нереалізованих надій, які у половині 1930-х, коли з’явилася найкраща його збірка оповідань «Липнева отрута», на нього покладали провідні львівські літературні критики, включно із вимогливим Михайлом Рудницьким.  До «Липневої отрути» Левицький видав три інші (правда, невеличкі) книжки новел та нарисів, і став помітним на галицькому літературному пантеоні автором, мовляв, «сюжетних, в найкращому того слова розумінні оповідань». Проте більшість часу й енергії він уже тоді присвячував роботі в «журналістичному ярмі» — від звітів про політичні процеси на Волині для «Нового часу», через відділ «З господарсько-кооперативного життя» в «Ділі» до праці редактора «Господарсько-кооперативного часопису» та «Літопису Червоної Калини», — роботи, яка неодмінно приглушувала прояви «незаангажованого» творчого натхнення. Бо ж, урешті-решт, в міжвоєнному галицькому суспільстві, що своє глибоке розчарування від програних визвольних змагань 1918–19 рр. трансформувало на консервативний та ізоляціоністський опір зовнішнім впливам, а зокрема тим, які проникали б у її простір за посередництвом відкритої на Захід, проте «ворожої» польської культури, тільки нечисленні поети й письменники, — як принциповий Богдан Ігор Антонич чи замозакоханий (та, тим не менш, вельми талановитий) Юрій Косач, — мали силу опертися всюдисущій пресії нео-народницької моделі літератора, який, у першу чергу, має служити народові.  Мабуть, із незаспокоєної потреби глибших естетичних переживань, від ранніх 1930-х Левицький перекладає з французької: Оноре де Бальзака, Проспера Меріме, Ґі де Мопассана, себто авторів, які (а зокрема останні два) мали визначальний вплив на стиль та композицію його власної прози. Однак, його прагнення творити літературу виявляється надто слабким. Наприкінці 1930-х ще з’являється горстка оповідань; під німецькою окупацією він ще пише кілька одноактівок для створеного Зеноном Тарнавським театру малих форм «Веселий Львів», в якому працює літературним керівником; ще в 1971 році, вже в Торонто, де він працює редактором газети «Новий шлях», виходить перевидання його «Липневої отрути» з додатком жмутка новел, написаних в еміграції; ще пише пару сценічних творів для дітей... Але, в підсумку, як про це написав Юрій Кленовий (син Василя Стефаника): «Подаючи великі надії, Левицький розмінявся на дрібні, — він наперед пішов на переклади французьких класиків, потім на легші літературні жанри, зокрема на одноактівки, потім на твори для дітей і молоді, а врешті з головою втопився в журналістиці...» Залишилося кількадесят новел та оповідань: свідчення химерності нереалізованого таланту.

Український журнал