УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 7/2007

Боротьба за чужу душу IV

(Скачати весь номер: 7/2007 [PDF, 3.7 Mb])

чехи і українська соціально-політична боротьба 1902–1908 років

Текст: Давід Свобода, Прага

 

Чеська преса всередині липня 1902 року згадувала чергову українську невдачу зі створенням навчального закладу — цього разу гімназії в Станіславі (нинішній Івано-Франківськ). Спротив парламентських станчиків призвів до дводенної української обструкції, яку зупинило втручання самого цісаря, що на нього як на останню інстанцію традиційно покладалися русини. Окрім того, парламент відмовив у субсидії русинському національному товариству «Просвіта». Йшлося лише про один із епізодів безперервних політичних чвар після останніх земських виборів у Галичині в грудні 1901 року — вже в реакції на виборчі порушення русини оголосили боротьбу зі страйками та бойкотом.

У червні 1902 року в східній Галичині відбулося 19 страйків, а в останній третині липня, коли вийшла перша стаття на цю тему в газеті «Час», число їх сягнуло 136. Страйкарі вимагали безкоштовних пасовищ на панських землях, право вільно збирати дрова, гриби та лісові плоди, а, найважливіше, — підвищити оплату праці. Відпочатку було зрозуміло, на чий бік схиляться симпатії чеських демократів.

Соціальні бурі стали гарячою темою для українського парламентського представництва. Чеську сторону ці заворушення змусили висловити загальну позицію (в трактуванні ліберальних реалістів) проти гегемонії шляхти в Галичині та в Раді імперії. Австрійська влада в очах цієї критики не відважувалася провадити політику, спрямовану проти аристократичних інтересів, «бо, звісно, рука руку миє, а австрійський бюрократизм не має більш послужливих та вірних друзів за польських шляхтичів». Галичина для чеської опозиції була віддаленою областю, відданою на сваволю її автономних польських панів — лише в останні десятиліття була розхитана шляхетська «брила», коли право голосу здобули також польські соціал-демократи та русинські народники.

Страйк у принципових питаннях виявився успішним. На три чверті були виконані вимоги щодо підвищення оплати праці (приблизно на 60–100%). Найважливіше, однак, що в результаті зросла громадянська сміливість галицьких українців, і зміцнилися взаємини між селом та національно-радикальною інтеліґенцією. З іншого боку, польська сторона обрала на майбутнє оборонну стратегію, в рамках якої мало відбуватися інтенсивне заселення східних теренів польськими поселенцями з метою етнічної переваги в регіоні. Реалізація цього задуму пізніше виразно вплинула на долю міжвоєнної Польщі.

Зміна намісника не могла суттєво вплинути на галицьку ситуацію. Після графа Яна Леона Пінінського функцію намісника почав виконувати Анджей Потоцький. У політичному сенсі його, як представника краківських станчиків, висунула на цей пост воля Польського Кола, що чеські демократи оцінили так: «Поки є у весла Коло Польське, будуть і далі русини обмежувані в своїх правах народних, будуть і далі рости безграмотні, буде і далі більшість галицького населення неситою і помирати від голоду». Земський парламент у питанні справедливішого виборчого права в Галичині, чи в питанні створення гімназії в Станіславі було заблоковано небажанням консерваторів змінювати будь-що в тодішніх порядках.

Парламент, що обирався на підставі системи курій, був розпущений в Цислейтанії 30 січня 1907 року (далі земські збори мали обиратися в куріях). Перші вибори на підставі загального, рівного, таємного та прямого виборчого права для чоловіків, старших 24 років, відбулися 14, 17 та 23 травня того ж року. Кількість депутатів парламенту була збільшена на 516, після реформи галицькі українці отримали 28 депутатських мандатів, з яких було реалізовано 27.

Адольф Черни в своєму коментарі для місячника «Slovanský přehled» писав: «З великим напруженням та очікуванням дивимось (...) за виборами в Галичині, бо тут, з одного боку, вперше має відбутися великий виборчий бій обидвох слов’янських народів, з іншого боку, великий бій консервативних шляхетсько-клерикальних та демократично-прогресивних партій польських». Надії Черного справдилися: демократичні вибори не принесли польським консерваторам (станчикам та східно-галицьким поміщицьким подолякам) удачі, і замість колишніх 30 місць у парламенті цього разу вони отримали лише 13.

Самі парламентські вибори в Галичині відбулися наприкінці 1908 року. Староруси вирішили діяти разом з правими поляками та публічно заявляли, що для руської ідеї небезпечнішим від польських інтересів є українство. Народний комітет, що представляв націоналістів, проголосив, що наближається бій на життя і на смерть із польською шляхтою. Результат виборів, з огляду на польсько-москвофільський союз, розлютив українських народників. Звинувачували вони в цьому намісника Потоцького і вимагали від влади сатисфакції. Сам Потоцький усвідомлював складність своєї позиції, і хоча напочатку отримав похвалу від цісаря (на підставі прикрашених доповідних записок про вибори), подав монархові клопотання про відставку. Однак той відставки не прийняв. З огляду на майбутні події, можна сказати, що вона могла б урятувати намісникові життя.

Рух у регіонах був суттєво нерозважливіший, аніж його віденська репрезентація. В національному русі галицьких українців та в пресі набирали силу радикальні течії. В цій атмосфері 12 квітня 1908 року молодий студент Мирослав Січинський, озброївшись револьвером, під час аудієнції в Потоцького здійснив замах на життя намісника. Новина, про яку довідалися днем пізніше, прозвучала наче грім серед чистого неба (йшлося про перший замах на політичного високопосадовця за весь час існування австрійської конституції). Чеська демократична преса одностайно говорила про жалюгідний вчинок, спровокований нестерпними умовами. Така очевидно двояка позиція відображала дилему, в якій знаходився безсторонній чеський спостерігач: вчинок Січинського був екстремальним, суперечив уявленням «дрібної роботи» не лише в чеській перспективі, але й з точки зору політичних устремлінь української сторони. З іншого боку, існувала добра ознайомленість з національною ситуацією в Галичині.

Можна сказати, що наслідком загального занепокоєння вчинком Січинського стала активізація чеських прорусинських симпатій. На травневій демонстрації студентів в Подєбрадах депутат від реалістів Франтішек Дртіна виступив із заявою про культурні вимоги слов’янських народів, з яких перше місце посіли русини. Він озвучив необхідність самостійного русинського університету у Львові, а також відміну закону 1867 року, який ставив відкриття будь-якої русинської гімназії в залежність від рішення галицьких земських зборів. Дртіна при урочистій нагоді сказав: «Народ український має право відкрити власну русинську школу, в середньовіччі його сини, рутенці, записувалися до відомих університетів західноєвропейських».

Львівська драма наприкінці місяця переросла в парламентські дебати, в яких уперше політично профілювався чеський погляд на українське питання — вустами Т.Ґ.Масарика, що символічно. Визнавши себе соціалістичним політиком, Масарик не схвалював індивідуальний терор, але просив, щоби в Галичині не шукали за будь-яку ціну зв’язок Січинського з якоюсь таємною терористичною організацією «Шукайте партію терористичну, а якщо знайдете, буде то лише добре, — казав він, — оскільки терор принаймні мав би свій інституційний порядок і не був би плодом кількох випадкових гарячих голів». Від поляків речник очікував, що Січинського не передадуть катові, застерігав, що політика помсти є хибною. Критика була спрямована й до русинів: партія з 32 депутатами не повинна стріляти, вона мусить бути відповідальною. Речник посилався на Гавлічека та його кредо, за яким народ «має жити і працювати, а не помирати».

Заслуговує поваги й категоричне твердження Масарика, що кожен освічений чех повинен мати власний погляд на польсько-русинський конфлікт. Зауваження чеського національного клубу, мовляв, не варто втручатися в чужі слов’янські суперечки, він відкидав: роль чехів повинна бути миротворчою, і вже навіть з огляду на це треба активно висловлювати свій погляд на події. «Ми, чехи, фігуруємо не тільки в мовних словниках, але також в наукових трудах (...) головним чином як русофіли. Правдою є, що в нас від доби т.зв. національного відродження була слов’янська ідея частиною нашої ідеї народної. Були ми раніше слов’янами, я б сказав, ніж чехами». За Масариком, русофільство чехів ожило після фрустрації 60-х років ХІХ століття. Польський гігант Адам Міцкевич, як нагадував речник, докоряв чехам за надмірні замисленість та стриманість замість завзяття. Масарик це припускав і пояснював відмінністю історичного розвитку. Однак додавав: «Ми, чехи, кажемо також, що ми, у порівнянні з поляками, демократичніші, кажемо, що не маємо своєї національної шляхти, і саме через це, а не з філософських та утопічних доводів, у цьому ми ближчі історією та характером до росіян, а також русинів». Масарик вважав, що польська тактика в Галичині з перспективи чехів виглядає консервативною, вона відданіша владі (цей адміністративний аристократизм отримав від Масарика — як представника чеського плебейськи налаштованого суспільства — виразно негативну оцінку і відображав дистанцію між двома національними парадигмами).

Грою на романтичній струні була згадка Масарика про німецького філософа Ґотфріда Гердера, який у Ризі згадував давню славу Києва, шанував руський та південно-руський народ, а в Україні бачив стародавнє культурне Ельдорадо. Та ще й запитував, чи русини відмінні від великоросів і чи мають право бути народом самі для себе. Поляки вважали русинську мову діалектом, однак Масарик відкидав це як вигадку. Він не сумнівався в тому, що русини відрізняються від поляків, однак мучився питанням, чи русини різняться також від росіян. І коли, приміром, староруси бачили в русинський мові лише діалект, Масарик стверджував, що націю творить не лише мова — ключовим є політично-економічне питання. «Звісно, панове, це політичні, господарські і соціальні доводи, які творять не тільки народ, але й літературну мову». Русини мають свої концентровані сили, відчувають себе народом і мають силу, а цього достатньо, вважав Масарик. Як приклад, він використував взаємини англійців та американців, що мають одну мову, але мають дві ідентичності. Наскрізною ідеєєю реаліста Масарика, давно вже висловленою (див. «Візит з Галичини»), є переконання, що не можна філологією боротися проти історії, релігії та інших факторів, притаманних утворенню самостійної народної свідомості (так уніати різняться і від Риму, і від Москви). Саме тут помітне наступництво Масарика щодо висновків Гавлічека у виданні «Slovan» про національні критерії в русинсько-польському конфлікті.

Масарик відкрив українську тему в «Чеському питанні», і повернувся до неї пізніше в тексті «Національна філософія новітньої доби» (1905). Порівнюючи цей текст із цитованою доповіддю в парламенті, можна помітити чітку послідовність його поглядів: малоруси, — писав Масарик, — протистоять великорусам не лише діалектом, але й господарством, землею, кліматом... Малорус має відмінний від великоруса характер, погляд на світ, як це влучно підмітив ще Гоголь. «Особливості господарської роботи диференціюють людей. Людина, народ, тут не тільки для того, щоб говорити, але й щоб працювати. Народ працею своєю виділяється». Не можна сказати, що виступ Масарика був скерований до когось одного: його промові аплодували по черзі і поляки, і українці, хоча у висновках визнавалася правота останніх.

Український журнал