УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 5/2008

Ненаціональна трагедія Білорусі

(Скачати весь номер: 5/2008 [PDF, 2.4 Mb])

Текст: Стефанія Кавалєвская, Варшава

Історія Білорусі довга й суперечлива, з періодами розквітів та занепадів, та чи є підстави говорити про національні білоруські травми? Статус «національної» тій чи тій трагедії можна надати на державному рівні. Нинішня білоруська влада намагається об’єднати громадян навколо подій Другої світової. Ключове слово в цих намаганнях — Хатинь (назва спаленого нацистами білоруського села). Проте в офіційній білоруській пам’яті про минулу війну замало самої Білорусі. Наголос робиться на «великій історії» «великої держави».

Тим часом саме моя країна з-посеред совєтських республік була тією, що зазнала найбільших людських втрат відносно загальної кількості населення. Загинув-бо кожен третій білорус. Та на геноциді мого народу під час тієї «переможної» війни, про яку так багато трубить державна пропаганда, в Білорусі особливо не наголошують. Це не вписується в концепцію, що залишилась офіційному Мінську ще від СРСР. Мовляв, над усе перемога, а людський «матеріал» — самовідновлювальний. Натомість антирадянський рух білорусів, колаборація з нацистами, неоднозначне ставлення місцевого населення до червоних партизанів — усе це небажані для вивчення й обговорення теми.Я зверталася до своїх друзів та знайомих у Мінську із запитанням про те, що саме вони вважають білоруською національною трагедією. Неодноразово довелося мені почути відповідь, що загалом зводилася до слів: «Та ж у нас менталітет поганий, байдужі ми до всього. А до того ж ми, білоруси, лайдаки неабиякі...» Наш менталітет... Здавалося б, усе зрозуміло: гостинність, працьовитість, щирість. Утім, бракує в цьому переліку ще однієї риси. Нешаблонної. Історики знають, що під час Першої світової особливо високий відсоток дезертирів серед солдатів-білорусів був навесні та пізнього літа. Річ у тім, що селяни — а саме вони становили більшість призваних до війська на території Білорусі — намагалися повернутися до рідного села, аби засіяти, зіжати. Єсть-бо в білорусів глибока закоріненість у рідній землі, сильне відчуття «тутешньості». Мовляв, влади змінюються, та я залишаюся, тут моя земля, а що навколо — мене не стосується. Якщо пильно придивитися до сучасного білоруса, то й тепер можна зауважити в його міркуваннях логіку зразка тих минулих часів. Та чи такий спосіб мислення означає лише байдужість? Чи не варто спробувати подивитися на білоруський «менталітет» з іншої перспективи? Може, ота зосередженість на собі, закоріненість у власному маленькому світі — це спосіб по-господарськи не ризикувати тим, що є? Такий собі своєрідний прагматизм. Може, тому романтична боротьба на вулицях, намети, стрічки, спроби змінити «все й одразу» закінчилися невдачею? Бо повинен бути інший, свій шлях. Білорусь у Білорусь прийде без наметів. Як саме — покаже час. Білорусь годі зрозуміти без згадки про особливу дату в її новітній історії — 26 квітня 1986 року. Внаслідок Чорнобильської катастрофи чверть території країни, де проживає 1840000 людей, забруднена радіонуклідами. Чорнобиль завдав шкоди не лише природі, але й передусім генетичному потенціалові людини. Кількість генетичних відхилень у немовлят збільшилась у вісім разів. Два десятиліття після катастрофи «мирний атом» продовжує вбивати, спричиняючи хронічні та невиліковні хвороби. Чорнобиль став не національною, а народною катастрофою. Відблиск атомної аварії неважко зауважити в щоденному житті простих людей. Кожен у Білорусі знає, де саме не можна збирати грибів, а нові способи приготування «підозрілих» продуктів розлітаються зі швидкістю пліток. Крім того, є стабільний попит на йодозамінні вітамінні комплекси. У мові з’явилися нові, «чорнобильські» фразеологізми, перифрази, метафори, а також смішні анекдоти на далеко несмішні теми. Треба ж бо якось жити далі. Всім разом на нашій єдиній землі, та кожному зокрема зі своєю власною трагедією. Прогнози екологів невтішні — справжні наслідки катастрофи відчують наступні покоління. Вчені стверджують, що Чорнобиль — це смерть. Смерть, розтягнута на роки. Дехто з них переконаний, що білоруси вже ніколи не заживуть нормальним життям.

Та я вірю, що переможе... тутешність. Всупереч усім прогнозам білоруси житимуть на своїй землі, не особливо зважаючи на похмурі прогнози. Та й справді — що нам до них, у нас бо так багато невідкладних справ. Весна онде надворі...

Український журнал