Український журнал - 7/2007

Постімперська привабливість російської україністики

(Скачати весь номер: 7/2007 [PDF, 3.7 Mb])

Текст: Михаїл Дронов, Москва

 

Росія є знаковою країною в долі України. Українська тематика також займає особливе місце в інтересах росіян. Однак, якщо думка українських гуманітаріїв про російську історію і культуру читачеві є порівняно знаною, то сучасний образ україністики північного сусіда більшість уявляє собі досить розмито.

Якщо орієнтуватися на присутність росіян у Міжнародній асоціаціі україністів, то порівнюючи її складову частину — Російську асоціацію україністів (РАУ) — з іншими національними асоціаціями, враження складеться досить невиразне. Це невипадково. Координація зацікавлених українською історією, культурою, мовою, але розсіяних в регіонах та наукових закладах фахівців, є в Росії на дуже низькому рівні. Як неодноразово нам доводилося переконуватися під час розмов з російськими вченими, деякі з потенційних членів РАУ фактично не чули про її існування. Інші ж щось чули, але нічого путнього не могли сказати ні про керівництво, ні про напрямки діяльності цієї структури.

Набагато більше значення у контексті російської україністики має праця головної славістичної установи РФ — Інституту слов’янознавства Російської Академії Наук та зокрема його Відділу східного слов’янства (завідуючий Михаїл Робінсон). Також, починаючи з 1991 р., в Московському держуніверситеті ім. Ломоносова під керівництвом професора Михаїла Дмітрієва діє Центр україністики і білорусистики. У 2004 р. свій Центр україністики з’явився при Московському державному лінгвістичному університеті. Власні україністичні напрацювання, значно скромніші порівняно з аналогічними у москвичів, є також у Санкт-Петербурзькому та деяких інших університетах РФ.

Було б невірним прикрашати ситуацію. За влучним критичним висловом московського історика Олега Нємєнського, у Росії немає жодної інституції, що готувала б спеціалістів з історії України — відсутня така спеціальність, підручники і курси з даної проблематики. Як стверджує цей молодий науковець у своїй статті «Ми не знаємо країн, з якими сусідимо» («Мы не знаем стран, с которыми граничим»), справа формування російської україністики у різноманітних гуманітарних дисциплінах залишається завданням далекого майбутнього з цілком невизначеними перспективами. Звичайно, можна не погоджуватися із занадто вже песимістичним настроєм Нємєнського. Однак факти залишаються фактами. Окрім зазначеного вище, ні для кого не є таємницею мізерна зарплатня російських академічних працівників. Також, для прикладу, у Центрі україністики і білорусистики з 13 співробітників лише двоє в штаті. Таким чином, україністика (особливо ті з її сегментів, котрі віддалені від сучасності і політології) тримається в Росії переважно на ентузіазмі. Усе це, звичайно, негативно позначається на якості інтелектуальної продукції.

Саме тому дивує факт: незважаючи на перераховані вище проблеми, ця ж таки наукова продукція жваво фонтанує! Очевидно, непрості політичні події останніх років лише сприяли збільшенню її обсягів.

У межах короткого огляду ми свідомо не будемо торкатися ідеологізованих марґіналій, як наприклад, сентиментальна історична публіцистика радикальних панрусистів, або ж претензійні компілятивні тексти московських українських націоналістів. Хоча навіть без них увесь спектр нововиданих у Росії робіт з історії і культури України у короткому есе охопити просто неможливо.

Що стосується найбільш преферованих росіянами тем, то пощастило, напевно, національним процесам ХІХ-ХХ ст., котрі мали безпосереднє відношення до нинішнього розташування фігур у східнослов’янському світі. На цих процесах, поруч із хронологічно їм паралельними, можна зупинитися.

Однією з найважливіших, на наш погляд, подій російської україністики була поява у 2000 р. монографії Олексія Міллера «“Украинский вопрос” в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.)». Написана на найвищому науковому рівні праця викликала бурхливі дискусії як в Росії, так і в Україні. За визнанням самого автора, найціннішим для нього було зауваження щодо книги під час її обговорення у Львові. Один з учасників дорікнув Міллерові за те, що з тексту не видно, яких поглядів дослідник дотримується.

Минулого року вийшла нова Міллерова книга «Империя Романовых и национализм», багато в чому також присвячена українським справам, і, відповідно, доповнює попередню. Крім цього, того ж 2006 р. у редакції Міллера і Михаїла Долбілова з’явилась об’ємна колективна праця «Западные окраины Российской империи».

Подібна тематика надихнула Ірину Міхутіну написати книгу «Украинский вопрос в России (конец ХIX – начало ХХ века)» (2003).

Неоднозначності процесів у Радянській Україні в 20-30 роках присвячено одразу два свіжих (2006) історичних дослідження. Мова йде про монографії Єлени Борисьонок «Феномен советской украинизации» і Андрія Марчукова «Украинское национальное движение. УССР. 1920-1930-е годы. Цели, методы, результаты».

Природно, що російські автори не оминули своєю увагою і Український П’ємонт. Так, у 2000 р. видано голосну згодом книгу Ніни Пашаєвої «Очерки истории русского движения в Галичине ХIX-XX вв.», присвячену феномену галицького москвофільства. Не усі погодилися з маститим автором, яка використовує без лапок слово «русские» щодо галичан. Ще одна монографія, яка має відношення до цього регіону, належить перу Олександри Бахтуріної: «Политика Российской Империи в Восточной Галиции в годы Первой мировой войны» (2000).

Різнопланові аспекти специфічної закарпатської проблематики були представлені, як мінімум, у трьох дослідженнях: Валентини Мар’їної «Закарпатская Украина (Подкарпатская Русь) в политике Бенеша и Сталина» (2003), Кирила Шевченка «Русины и межвоенная Чехословакия. К истории этнокультурной инженерии» (2006) та Андрія Пушкаша «Цивилизация или варварство: Закарпатье 1918-1945» (2006). Де речі, варто звернути увагу на розмаїття позицій та смаків російських науковців: якщо Шевченко явно симпатизує русинству, то Пушкаш — свідомий українець.

Цінна інформація по різних регіонах та періодах міститься у двох збірниках Інституту слов’янознавства, які вийшли за редакцією Леоніда Ґорізонтова: «На путях становления украинской и белорусской наций: факторы, механизмы, соотнесения» (2004) и «Регионы и границы Украины в исторической ретроспективе» (2005).

Також треба згадати появу спеціалізованого щорічника «Белоруссия и Украина: история и культура». Видавець — той же Інститут слов’янознавства. Після кількох невдалих спроб видавати дещо подібне на початку 90-х рр. російська громадськість врешті отримала солідне періодичне видання з україністики (та білорусистики). Поки що вийшло всього два томи — за 2003 і 2004 роки відповідно. Редакція однак планує найближчим часом наздогнати згаяне.

На жаль, більшість україністичних видань виходить у світ невеликими накладами. Не дивно, що книжкові новинки російських колег нерідко відомі в Україні, як і в інших країнах, лише жменьці людей, що мають в Росії гарні особисто-наукові контакти. Шкода.

Нагадаємо про головний позитивний бік російських досліджень: РФ — правонаступниця імперії Романових і СРСР, а відповідно і солідної частини їхніх архівів, часто недосяжних для закордонних учених. Не так важливо, що багато чого з написаного росіянами відрізняється не завжди прийнятними для українського читача термінами, тлумаченнями і висновками. На цьому й полягає та, винесена в заголовок, привабливість. Так чи інакше, принципово інакший підхід, який однак представляє рідкісні джерела, не може не викликати зацікавлення.

 

Михаїл Дронов, Москва