Український журнал - 5/2008

За єден кінець мож би нам потягнути

Текст: Іван Гвать, Ряшів

6 липня 1968 р. газета «Нове життя», на той час — орган Культурного союзу українських трудящих, опублікувала в українському перекладі головні частини резонансної тоді статті відомого чеського журналіста і письменника Л.Вацуліка під назвою «Дві тисячі слів», адресовану всім верствам суспільства ЧССР. Автор статті констатував, що громадськість республіки є учасником (і спостерігачем) процесу демократизації, який ініціювала КПЧ.

Цей процес не могли розпочати інші сили в державі, бо лише комуністи протягом останніх двадцяти років керували політичним життям. Тому, продовжує Вацулік, компартії не належиться за це жодна подяка, однак потрібно визнати, що комуністи чесно намагаються використати останню можливість для збереження гідності й репутації держави. Статтю Вацуліка керівництво КПЧ, зрозуміло, розкритикувало, адже автор розвінчував «керівну і спрямовуючу», як любила називати КПЧ свою роль і діяльність, підважував монополію на владу комуністів.

«Дві тисячі слів» — це був заклик посилити процеси демократизації, зробити їх незворотніми за допомогою низів, тобто, як би сьогодні сказали — за допомогою активної участі в цих процесах громадянського суспільства. Про це свідчить хоча б така пропозиція Вацуліка: «Окружну та місцеву пресу, яка в переважній більшості перетворилася на урядовий рупор, перетворімо на трибуну всіх позитивних політичних сил»...

Завершувалася стаття словами: «Цьогорічна весна поминула і ніколи більше не повернеться. Взимку довідаємося про все!»

Та громадяни ЧССР довідалися про «все» значно раніше — 21 серпня 1968 року... Щоправда, реформи, що мали довести можливість реалізації «соціалізму з людським обличчям» під керівництвом комуністів за інерцією тривали ще кілька місяців, проте кожен кмітливий зрозумів, що «Празька весна» таки минула і більше не повернеться, а політична зима буде дуже холодною і дуже довгою...

Як процес демократизації сприймало українське населення республіки, зокрема його провідні представники й інтелігенція загалом?

Спробуймо хоча б штрихами визначити кілька головних тем, що стояли в центрі дискусій у середовищі українців ЧССР. Тоді актуальними були: роль Культурного Союзу Українських трудящих (КСУТ), заснованого у 1954 р.; питання реабілітації українських установ, ліквідованих комуністами — Української народної ради Пряшівщини, Реферату українського шкільництва, Союзу молоді Карпат, Греко-католицької церкви та окремих колишніх діячів русинів-українців в ЧСР; нападки — зневажливого, а нерідко і шовіністичного характеру — словацької преси на адресу українців Словаччини та негідна поведінка заслуженої установи — Матиці словацької; оцінка політики КПЧ супроти української меншини після комуністичного перевороту з лютого 1948 до кінця 1968 років.Ці та низка інших проблем широко обговорювалися, зокрема, на сторінках газети «Нове життя» («НЖ»). Як у всіх закутках республіки, так і серед української меншини панувала атмосфера розкутості, яка сприяла відвертій дискусії про наболіле з надією, що кінцевий результат багатообіцяючих процесів у державі буде позитивним і для української національної меншини.

Для підтвердження вільної (і змістовної) дискусії вистачить нагадати заголовки деяких статей, які у «НЖ» з’явилися до 21 серпня 1968 р.: «Не сміємо обдурити людей», «Демократія починається там, де є критика», «Русини, не дайте обдурити себе», «Ліквідувати недостатки, а не українців», «Нещирим людям — щира відповідь» тощо.

Отже, розгорнулися жваві дебати: осмислення недавнього минулого і пошуки виходу з кризи, спроби вироблення концепції розвитку на подальший, як здавалося, новий період. 

Нелегальний статус КСУТу

11 березня 1968 р. розширена Президія ЦК КСУТ ухвалила «Звернення до українців-русинів Чехословаччини» («НЖ», 1.3.1968), в якому торкалося минулого та висувалося певні вимоги. Характеризуючи 50-і роки, у «Зверненні» констатувалося, що «в період культу особи було ліквідовано Реферат українських шкіл, українські шкільні й освітні інспекторати, СМК, УНРП». З’ясувалося також, що від самого початку існування КСУТ його статут не дозволяв засновувати організації КСУТ поза межами тодішнього Східнословацького краю. В той же час (у березні) оприлюднено і «Заяву Української філії Спілки словацьких письменників», яка розкритикувала ЦК КСУТ, котрий «ніколи не давав змоги боронитися представникам демократичної і демократизаційної течії в нашому житті від нападів численних п’ятолизів і прислужників догматичного начальства і ніколи не дозволяв друкувати критичні погляди на свою працю... Цей Союз був від самого заснування найпослідовнішим вартовим схематичного та догматичного культівського бачення розвитку нашого суспільства... Сам ЦК КСУТ, властиво, став жертвою антидемократичних умов у цілому нашому краї» («Дукля»1/1968).

До цього варто додати, що від свого виникнення статут КСУТу не був юридично ухвалений державними органами. Це означає, що за чехословацькими законами, КСУТ ще й на початку 1968 р. залишався нелегальною організацією («НЖ», 6.4.1968). Проте це була єдина інституція в республіці, котра якимось чином намагалася репрезентувати інтереси української меншини, зосередженої переважно на Сході республіки. Тому, попри всі недоліки в роботі КСУТу, у березні 1968 р. у столиці ЧССР було засновано Організаційно-підготовчий комітет КСУТу для того, щоб приблизно 10 тисяч українців у Празі та її околицях також мали свою організацію КСУТ, щоб громадянам української національності в Чехії «була дана можливість засновувати свої місцеві чи пак окружні організації з усіма практичними висновками, які з цього випливають... Але всі дотеперішні намагання для налагодження цієї ситуації, на жаль, не зустрілися з порозумінням відповідних органів» («НЖ», 30.3.1968). З цього можна зробити висновок, що нелегальний(!) статут КСУТу, діяльність якого була обмежена рамками тодішнього Східнословацького краю, повністю влаштовував партійне керівництво держави, зокрема ж крайком партії в Кошицях, бо таким чином легше було маніпулювати діяльністю цієї організації, тримати її у підвішеному стані.

А щодо вимог, які висувалися у «Зверненні» КСУТ, то їх сформульовано дуже обережно і розпливчасто — створювати швидкими темпами робочі можливості в Східнословацькому краї, щоб вирівняти життєвий рівень його населення з іншими краями республіки; допомогти селянам. Далі у тому ж дусі: щоб діти більшою мірою мали можливість вчитися в усіх школах, щоб українській молоді було забезпечено працю і можливості всебічного розвитку у своєму краї та «щоб усі скривджені були повністю реабілітовані».

В цьому ж номері газети оприлюднено і Резолюцію з активу дописувачів «Нового життя», «Дружно вперед» та українського радіомовлення. 58 учасників активу закинули ЦК КСУТу «пасивність і тактику вичікування» та наголосили на необхідності повної реабілітації громадян української національності за всі кривди від кінця 1944 р., зокрема ж — за примусову православізацію, за колективізацію, за «український буржуазний націоналізм», за те, що «тисячі українців було переселено в чеське прикордоння, не подбавши про можливості їх національного та культурного життя» тощо.

Схоже, що саме ця резолюція дала поштовх до відвертішої дискусії на сторінках «НЖ», в якій взяли участь і самі функціонери організації. Так, тодішній голова ЦК КСУТ В.Капішовський у низці статей писав про те, як було створено і ліквідовано УНРП, Реферат українських шкіл, як організовано примусову православізацію греко-католиків та інше.

Першим офіційним документом КПЧ, адресованим українцям ЧСР, була сумнозвісна «Резолюція Президії ЦК КПС до ситуації в Пряшівському краї» від 28 червня 1952 р. В ній осудили «головних носіїв українського буржуазного націоналізму». Суть цієї Резолюції, писав В.Капішовський, полягала в тому, що «треба було тоді засудити УНРП та всіх тодішніх (і майбутніх) представників русинів-українців, які б осмілились підняти свій голос за послідовне та справжнє вирішення українського національного питання в ЧССР» («НЖ», 6.4.1968). 

Біляк і його боротьба з українським буржуазним націоналізмом

Розпочалося комуністичне полювання на відьом. Свідомих українців у Східній Словаччині 1952 р. було, може, кілька сотень, але вже були «українські буржуазні націоналісти». Цю тезу популяризував останній з могиканів-сталіністів Чехословаччини В.Біляк на сторінках журналу «Дукля» 1955 р. Він писав, що «в сучасності для нашого краю є найнебезпечніший український буржуазний націоналізм», а це тому, що «проти нього найменше ведеться боротьба». Дуже серйозним джерелом цього націоналізму, продовжував Біляк, є «українська, по суті, сільська буржуазія», котра «прагне втримати свої класові позиції, намагається приховати класові суперечності усередині української меншості».

Оскільки «значна частина української інтелігенції походить з сільської української буржуазії», то стає зрозуміло, що «буржуазний націоналізм в нашім краї найбільше проявляється між українською інтелігенцією».

Від такої «діалектики» Біляка, котрий, згідно з повідомленням чеського журналу MY-68 (березневий номер) мав записану словацьку національність, паморочиться в голові. Українську (руську) сільську бідноту Східної Словаччини, яка «землю їла», щоб дати дітям освіту, чехословацький сталініст назвав «буржуазією», що «виховала українську націоналістичну інтелігенцію»...

Надзвичайно болючим питанням, котре процес демократизації виніс на поверхню, було питання релігійне — відновлення і реабілітація в ЧССР Греко-католицької церкви (її ієрархів та священиків), яку було примусовим способом інкорпоровано у Православну церкву на т.зв. соборі у Пряшеві в квітні 1950 р.

6 квітня 1968 року газета «НЖ» опублікувала лист репресованого раніше єпископа-помічника Василя Гопка, в якому читаємо:«Сьогодні, після 18-річного мовчання Греко-католицької церкви не можна вже сумніватися в тому, яку позитивну роль відіграла вона в історії нашого населення, зберігаючи його національну свідомість, його традицію, без якої не може зберегтися ні один народ, його культуру... Вона з’єднувала наше населення, виховувала в тяжких умовах провідників, будителів, інтелігенцію. Слідами ваших будителів — Павловича, Духновича, Ставровського-Попрадова та інших також і ми на чолі з уже покійним владикою Павлом Гойдичем прикладали всі свої зусилля, щоб зберегти в нашому населенні єдність, свою культуру, свої традиції, щоб воно не загинуло!... Як один із вас, звертаюся нині до всіх наших селян з пропозицією підтримати наші справедливі домагання: реабілітації нашої Греко-католицької церкви і її покійного владики Павла Гойдича».

Як відомо, діяльність Греко-католицької церкви у 1968 р. було відновлено, проте юридично її не реабілітовано. Владику П.Гойдича було реабілітовано щойно у 1990 р.

Згодом, коли владика В.Гопко почав виконувати свої обов’язки єпископа, деякі словацькі кола в республіці та за океаном шукали можливості його усунення та призначення греко-католицького єпископа-словака. З цього приводу один з провідних українських публіцистів Ю.Бача писав, що «ми не можемо погодитися з тим, що тепер цю церкву хочуть вернути нашому населенню як церкву словацьку. Це перша і найбільша спекуляція навколо “реабілітації” Греко-католицької церкви».

Автор з гіркотою додає: «тут мусимо повністю погодитися зі статтею, яку було надруковано в газеті “Rolnícké noviny”, що при комуністах досягнено більше ніж про це мріяли гардисти на чолі з Андрієм Глинкою» за часів Словацького штату.

 Щодо особи владики Гопка, автор зазначає: «про нього навмисне поширюють різні негідні слухи, робиться все для того, щоб його не призначити єпископом, щоб на його місце обрати єпископа-словака». При цьому Ю.Бача визнає, що провина за існуючий стан у церковній політиці та щодо інтриг навколо єпископа Гопка лежить частково і на українській інтелігенції, бо «наша “марксистська” інтелігенція не вважає гідним боротися за “церковні” інтереси» («НЖ», 27.7.1968). 

Замовити автобус і вивезти українців

Третя тема, що хвилювала українську громадськість у ЧССР 1968 р. — це прояви недоброзичливості і шовінізму частини словацької преси та культурної установи Matici slovenskej, її філій. Наприклад, у Стропкові супроти домагань української меншини. Можна стверджувати, що компартія ЧСР протягом двадцяти років національне питання в республіці не вирішувала, а заганяла в глухий кут.

4 квітня 1968 р. Педагогічний та Філософський факультети Пряшівського університету влаштували вечір, присвячений визначному словацькому політику, соратнику Т.Г.Масарика, Міланові Р.Штефаніку. Урочистий вечір виродився в антиукраїнське зборище, на якому студенти і частина викладачів виступили проти прав української нацменшини в ЧССР — грубо ображали українців та пропонували замовити автобус і вивезти їх. (У тридцяті роки те саме хотів здійснити словацький священик і націоналістичний політик А.Глинка, пропонуючи, щоб з Ужгорода прибув А.Волошин і забрав русинів зі Словаччини в наплечнику).

Хто з присутніх не погоджувався з таким розумінням демократії, повинен був покинути приміщення, що багато учасників вечора й зробили. Близько 50 студентів підписали резолюцію антиукраїнського спрямування і завершили зборище словацькою піснею «Ріж і рубай до крові» (Rež a rúbaj do krve), повідомила газета «НЖ», 10.4.1968р.

Антиукраїнські нападки розпалювала партійна преса, зокрема такі газети, як «Východoslovenské noviny», «Smena» і навіть орган ЦК КПС «Pravda». В одній з цих газет відверто мусувалася теза, що у Східній Словаччині взагалі немає українців, а русини — таке ж поняття, як шаришани або земплинчани. Дійшло до того, що новопризначений голова ЦК КСУТ М.Миндош у Відкритому листі до першого секретаря ЦК КПЧ Олександра Дубчека поскаржився: «Наші заклики до українців-русинів у Чехословаччині та заклик до братніх словацького і чеського народів не опублікувала жодна центральна газета. Навпаки, почали з’являтися статті, голоси, замітки і дискусії, котрі не мали нічого спільного з інтернаціоналізмом». Таку атмосферу, мовиться в листі, створювали згадані вище газети («НЖ», 17.8.1968).

Зрозуміло, що Дубчек уже не встиг відреагувати на цього листа, бо чотири дні по тому став заручником-в’язнем окупаційних військ і був депортований до Москви.

У вересні, на поширеному Пленумі ЦК КСУТ Миндош знову згадував про шовіністичні вихватки словацької комуністичної преси протягом минулих місяців: «Кампанія неслася у виразному шовіністичному дусі і переслідувала конкретні цілі: розбити русинів-українців ізсередини, поставити народ проти інтелігенції і таким чином послабити єдність населення, його національний організм; спекуляція з національною орієнтацією населення, спекуляція на його релігійних почуттях, національній назві і національній приналежності вказують на те, що певні сили розгорнули проти русинів-українців злу і ворожу кампанію. Доходило і доходить до відкритого гоніння на вчителів української національності, на функціонерів-українців у державному апараті, на філософському факультеті, в інституціях і т.д. З наших сіл і міст, зі шкіл пробують виганяти наших учителів. Така ситуація склалася в Старій Любовні, Стропкові, Гуменному, така дорога національної ненависті шириться і далі» («НЖ», 5.10.1968). 

Страйк

Дійшло до безпрецедентної події в комуністичній державі — страйку майже 300 вчителів у понад 80 селах тодішнього Свидницького округу, що розпочався в грудні 1968 року.

Ось вимоги страйкарів: «щоб були відкликані вимоги Матиці словацької та Повереніцтва (Корпусу уповноважених) Словацької Народної Ради про те, що: а) вчителі русини-українці не можуть навчати у словацьких школах, навіть в наших селах, коли тут школа перейшла на словацьку мову викладання; б) що вчителі русини-українці мусять робити додаткові екзамени, хоч у них є правомочні чехословацькі дипломи про закінчення чехословацьких шкіл — таких самих, які закінчували й вчителі словаки; в) що вчителі русини-українці не сміють учити навіть на своїх українських школах предмети краєзнавчого характеру (історію, громадянське виховання, географію, спів тощо)» — читаємо в газеті («НЖ», 3.1.1969).

Звучить неймовірно! Сьогодні таку поведінку Матиці словацької та представників СНР привселюдно назвали б демонстрацією націонал-шовінізму і ксенофобії. Сорок років тому такі прояви мали місце в комуністичній державі, яка начебто сповідувала інтернаціоналізм і дружбу народів. 

Ще один штрих до подій сорокарічної давності

У жовтні 1968 р. було ухвалено Конституційний закон «Про місце національностей в ЧССР», котрий набрав чинності 1 січня 1969 р. У ньому мовиться, що в республіці, серед інших нацменшин, живуть і громадяни української (русинської) національності. Здавалося б, чітке формулювання назви національності в Конституційному законі зобов’язує всіх дотримуватися букви закону. Та ба! Вже при укладенні «Статистичного щорічника ЧССР 1971» (Statistická ročenka) цей закон порушено. Замість рубрики «українська (русинська)» національність, укладачі щорічника поставили «українська і русинська», чим по суті навіювалося переконання, що йдеться про дві національності. Починаючи від 1972 аж до 1974 року включно, в згаданому щорічнику вже фігурувала одна рубрика «українська і російська» (ukrajinská a ruská) національності, а 1975 р. цю рубрику розділено на дві окремі — «українська» та «російська». Це також один із кричущих проявів дискримінації супроти української (русинської) національності в тодішній ЧССР. Чи хтось із представників української меншини в республіці протестував проти такого свавілля? На жаль, автору даної статті цього встановити не вдалося.  

Найбільший парадокс

Спробуймо підбити підсумки. Протягом 1968 року українська інтелігенція, функціонери КСУТ та багато дописувачів газети «Нове життя» та журналу «Дружно вперед» дійсно щиро і відверто обговорювали засадничі болючі питання життя української національної меншини. Чимало цікавих передач, зокрема постійна щотижнева передача «Щирі слова» прозвучали по українському радіо. Атмосфера демократизації сколихнула всіх і надихала до роздумів вголос. Проте українські домагання наштовхнулися на скелю глухих комуністичних чиновників у Кошицях, Братиславі і Празі.

У серії статей «Парадокси нашого життя» М.Миндош (фаховий історик) проаналізував політику компартії — політику потоптання прав української меншини в ЧСР протягом останніх двадцяти років. У квітні 1968 р., в заключній статті він дійшов такого висновку: «Політика денаціоналізації українців-русинів була офіційною політикою, а існування всіх українських установ — КСУТ, УНТ, ПУНА, видавництва, радіо — були установами, які треба було терпіти, або просто мати, щоб доводити всім вдома і за кордоном, що соціалістична Чехословаччина послідовно вирішує українське національне питання. Це найбільший парадокс!» («НЖ», 6.4.1968).

Українцям в ЧССР було дозволено створювати самодіяльні гуртки народної творчості, влаштовувати фестивалі пісні і танцю в Свиднику і чітко їх попереджено — не пхайте носа в шкільну політику партії.

Один із дописувачів газети «НЖ» у червні 1968 р., посилаючись на статтю політичного архітекта закону про чехо-словацьку федерацію Г.Гусака, опубліковану в «Правді», нагадав читачам слова цього словацького політика, що федеративне впорядкування чехів і словаків є головним змістом нових змін, а вимоги національних меншин у цьому контексті будуть досліджуватися (sa budú skúmať). Здається, така обіцянка і досі — 2008 р. — витає в хмарах над русинами-українцями Словаччини. Щоб, однак, не бути однобоким, варто нагади й мудрі слова сільського дописувача «НЖ», котрий писав під псевдонімом Василь Мачанка. У березні 1968 р. він зі здоровим селянським розумом, звертаючи увагу читача на найнеобхіднішу передумову здобути права, метикував: «За єден кінець мож би нам, русинам-українцям потягнути — од Ублі аж по Спиш, жеби і ми досягли практичну рівноправність».