Український журнал - 5/2008
Петро Шелест: «Рішення мого народу — незалежна Україна»
(Скачати весь номер: 5/2008 [PDF, 2.4 Mb])Спілкувався Петро Андрусечко, Київ
Під час круглого столу на тему: «Петро Шелест і проблема політичного лідерства в Україні», який нещодавно організував у Києві Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, ми мали нагоду задати кілька запитань доктору фізико-математичних наук, члену-кореспонденту НАН України, який працює в галузі атомної енергетики і, передусім, сину Петра Шелеста пану Віталієві.
Чи відчував ваш батько після переїзду до Москви зв’язок з Україною?
Абсолютно так. Звичайно, він був дуже нещасливий через те, що йому не дозволяли їздити в Україну. В 1972 році його перевели на нову роботу (висока посада — заступник Голови Ради міністрів, віце-прем’єр по-нинішньому). Але Леонід Брежнєв сказав: «До України ти не їздитимеш, там вже за все відповідає Володимир Щербицький». Батькові забороняли їздити, хоч він був членом Політбюро КПРС! Це відбувалося протягом року. Далі його відправили на пенсію, після чого наклали абсолютне вето на його подорожі до України. І це, звичайно, було дуже важким для нього.Дійсно, у нього вдома, в московській квартирі на Великій Бронній, були і вишиванки, і якісь гуцульські сокирки, і портрет Шевченка, і багато фотографій. У вишиванці він ходив, але я повинен сказати, що у нас в родині все ж таки мовою була російська. Тому, що сам він був з Слобожанщини, а далі на робочих посадах, на інженерних, у радянській армії; під час війни був на Уралі, в Саратові, у Ленінграді — всюди російська. Тобто, він знав українську, але в нас у родині звучала російська.
Але ви чудово розмовляєте українською!
По-перше, я досить багато років прожив у Києві. Коли я вперше приїхав до Києва у 1950 році разом з батьком, мені тоді було десять років, українською я не розмовляв зовсім, ні одного слова не знав, але вона мені сподобалась, я навчався в українській школі і воно пішло. Я намагаюсь розмовляти з українцями тут, коли буваю. Я державною мовою завжди розмовляв, навіть до того, як це вимагалось (посміхаєтся). Але батькові, напевне, було важко перейти на українську.
Він сумував за Україною?
Дуже. Українські пісні співав українською, коли приїжджали українці. Десь у 1987 чи 1988 році, коли КДБ захитався трошки, він поїхав тоді начебто на Кубань, а насправді — через Харків в Україну. Але нічого не сталося. А у 1990 році Дмитро Табачник, відома політична фігура, тоді ще молодий дослідник, кандидат наук, організував (спасибі йому) приїзд Петра Юхимовича до Києва. І тут були зустрічі, багато зустрічей, в інститутах, в залах. Це був такий, я б сказав, тріумф. Після того він ще один чи два рази приїздив до Києва. Тобто, Україна для нього була абсолютно рідною землею.Батько помер у Москві, але заповідав, щоб його перепоховали в Україні, так ми і зробили. Це було у 1996 році. У січні він помер, а в червні, згідно із заповітом, привезли його сюди. На Байковому цвинтарі родинна ділянка, він там лежить. На той час спікером Верховної Ради був Олександр Олександрович Мороз, який з повагою ставився до батька. Оскільки він був членом Президії Верховної Ради УРСР, а це державна посада, то в такому ранзі йому віддали пошану. Його поховали, був український прапор, гімн, салют. Тобто, поховали гідно.
Як Петро Шелест сприймав розпад Союзу, чи відчував заздалегідь кризу?
Економічну стагнацію Радянського Союзу він розумів набагато раніше. Ще у середині 1970-х років я, тоді ще така молода і відносно наївна людина, казав йому, що це тимчасові проблеми. Але він відповідав, що проблеми концептуальні, економіка зупинилась. З точки зору економіки він нічого доброго не очікував і не передбачав. А що стосується національного питання, яке стало останнім поштовхом до розпаду СРСР, я пам’ятаю у 1986 році перші заворушення у Казахстані, в Алма-Аті. Він сказав: «Я бачу, як це питання було вирішене, здається, ситуація виходить з-під контролю». Сумгаїт, Карабах, Баку. Він говорив: «Ні, є політична відповідальність. Коли потрібно зупинити, навіть посадити десять чи сто людей, щоб не загинула тисяча і щоб кров не лилась по вулицях, це треба робити, це політична відповідальність, і нехай мене проклинають за це». Цього не зробили, і була велика кров. Як ви знаєте, на Кавказі продовжується, кінця цьому не бачу.Так ось, у 1987 році батько практично знав, що — все. До [Михаїла] Горбачова він ставився негативно, як до слабкої людини, що міняє гасла, і нічого доброго не чекав. І до [Єгора] Лігачова ставився негативно, бо на батьків погляд, Лігачов був занадто консервативним.У 1991 році в батька були якісь маленькі ілюзії щодо ГКЧП. Але коли він подивився цей список, сказав, що [Генадій] Янаєв — це п’яниця-комсомолець. [Валентин] Павлов — несерйозний прем’єр-міністр. Дивувався, чому там [Дмитро] Язов, розумна людина. [Володимира] Крючкова батько не поважав. Він казав, це люди не того рівня. З того [ГКЧП] нічого не буде, не дай Боже, щоб не було великої крові. Великої крові, як ви знаєте, у серпні 1991 року не було, була пізніше у Москві.Вирішальним для нього став український референдум 1 грудня 1991 року. І я, і батько якраз тоді були у Москві. Я тоді вже багато працював [у сфері контактів] між Конгресом США та американськими політтехнологами і Верховною Радою Російської Федерації. В одній з таких груп приїхав Збігнєв Бжезінський і спитав, чи живий батько. Йому було цікаво поговорити з ним. 1 грудня ми зустрілись у Москві. Це була дуже цікава розмова. Вони висловлювали свої позиції — різні. І якраз Бжезінський задав батькові запитання щодо незалежності України — чи варто рятувати Радянський Союз? А батько сказав, що шанс втрачений, а «рішення мого народу — незалежна Україна».
