Український журнал - 5/2008

Польський 68-й колись і нині

Текст: Петро Тима, Варшава

Рік 1968-й для Польщі знаменний подіями, котрі не лише вплинули на епохальні зміни в системі координат польського суспільства, його інтелектуальної та політичної еліти, але, перш за все, кардинально змінили ставлення багатьох пересічних поляків до комунізму як такого.  

Події 1968 р. відбулися у символічний момент післявоєнної історії Польщі, на середині дороги між періодом найбільш ортодоксальної схеми комунізму — сталінізму і остаточним крахом комуністичної системи, тобто між 1949 та 1989 рр.

На перший погляд, заворушення 1968 р. почались з незначного протистояння влади та суспільства, а саме з цензурної заборони вистави спектаклю «Dziady» за Адамом Міцкевичем. Остання дозволена вистава (про що вістка швидко облетіла народ) відбулася 30 січня 1968 р. у піднесеному настрої, за участю рекордної кількості глядачів. Після спектаклю спонтанно організувалася демонстрація — похід до пам’ятника народному поетові. На реакцію влади не довелося довго очікувати — репресії й арешти студентів, учасників демонстрації. А безпосереднім наслідком заворушень навколо вистави стали багатолюдні страйки у польських вузах (зокрема, у Варшаві, Кракові, Вроцлаві). Проте важливо зазначити, що в подіях шістдесят восьмого не йшлося про випадковий конфлікт, котрий невідомим чином набув непередбаченої динаміки. Навпаки, йшлося про завершення певного процесу, характерного не лише для Польщі. Цей процес характеризувався спробами з боку різних прошарків суспільства, але передусім інтелектуальної еліти та академічних середовищ, демократизувати комуністичну систему. Такого роду процеси у Польщі назрівали з різною амплітудою вже від відлиги 1956 р. Та в кінці 60-х серед комуністичного істеблішменту почали брати гору консерватори, прихильники розправи з вільнодумцями. З другого боку, у суспільстві наростало розчарування рівнем життя, наростав конфлікт поколінь і цінностей. Особливо серед студентської молоді великих міст відчувалося все сильніше й сильніше прагнення до змін. Відкритий лист 1964 року істориків Яцека Куроня і Кароля Модзелевського (List otwarty do członków POP PZPR), за який їх засуджено до ув’язнення, чисельні наукові роботи, публічні заяви філософа Лешека Колаковського (якого ще у 1966 р. виключили з партії) та інші голоси авторитетних осіб були сповнені прагнення гуманізувати соціалізм і творили атмосферу, в якій дозрівав бунт. А ще з іншого боку, влада не мала наміру відступати, почались переслідування, комуністична партія озброїлася популістською антиінтелігентською риторикою на кшталт гасел «Robotnicy do fabryk, studenci do nauki» (Робітники — на заводи, студенти — на навчання). Компартія робила також ставку на націоналістичні середовища або на кар’єристів. До того періоду належить поняття marcowych (польськ.- березневих) доцентів, тобто науковців, котрих авансували за виняткове служіння комуністичній системі. 

Зміна методів боротьби

Брутальна, словесна і пряма фізична реакція влади на сформульовані академічною молоддю та культурними і науковими середовищами постулати лібералізації системи, розправа з дійсними й вигаданими противниками унаочнили у 1968 р. крах польських сподівань на т.зв. соціалізм з людяним обличчям. Попри початкову перемогу влади, котра вдалася до побоїв страйкуючих студентів за допомогою міліції та робітничих активістів, арештів «проводирів», позбавлення багатьох громадян можливості навчання і праці — все ж таки 1968 р. знаменував початок формування у Польщі рафінованої антикомуністичної опозиції. Студентські лідери, після програшу сподівань на симбіоз з системою, стали схилятися у бік більш продуманих дій. Вони будували альтернативні до режиму структури, почався процес усвідомлення суспільства за допомогою самвидаву, наукових бесід та зустрічей, виходу у зовнішній світ. Лідери нової опозиції брали до уваги уроки студентсько-інтелігентської револьти-68, криваво придушених робітничих протестів 1970 та 1976 рр., мінялися методи боротьби.

Про вагу подій березня 1968 р. засвідчує хоча б те, що її учасники А.Міхнік, Я.Літинській були у 1976 серед головних засновників опозиційного KOR (Комітету захисту робітників), інших структур опозиції, яка врешті вибухнула у серпні 1980-го «Солідарністю». З березневих подій зашкарублість партійних структур, ницість комуністичної пропаганди стали не лише для них, але й для багатьох активних людей очевидними.

Повернення до гітлерівських практик 

1968-й — це не лише рік студентських протестів, це також рік позбавлення ілюзій різних прошарків суспільства — інтелектуалів, лікарів, юристів, дрібних партійних чиновників.  Повернення до гітлерівських практикПроте не лише змаганням за демократизацію суспільства, свободу слова, право на національну культуру і право на автономію університетів знаменувався цей рік. 1968 р. у Польщі — це також антисемітська кампанія, організована партійними і державними органами, результатом якої стало те, що покинути Польщу змусили близько 70 тисяч осіб. Серед них були представники тодішньої еліти, переважно люди з єврейським корінням, або ті, яких за євреїв вважала тодішня влада. До еміграції примушували часто цілі родини. Серед відомих сьогодні осіб, у березні 68-го покинули Польщу відомий американський історик Ян Томаш Грос (тоді викладач Варшавського університету); нинішній шеф Фонду ім. С.Баторія, в минулому викладач Сорбонни Олександр Смоляр (у 60-і — молодий університетський працівник) і багато інших. Цей аспект польських подій 1968 р. мав сильний міжнародний відгук. У країні, де мав місце Голокост, де під час Другої світової війни загинуло кілька мільйонів євреїв, держава повернулася до практик, які прямо нагадували гітлерівські 30-х років. Людей з єврейським корінням без огляду на їхній рівень лояльності до системи, ідентифікації з країною, польською культурою викидали з роботи, квартир, змушували до еміграції. Ті громадяни-євреї, котрі не піддались і залишилися у Польщі (як наприклад, останній командир повстання у варшавському гетто лікар М.Едельман), зазнавали постійного обмеження у правах на роботу, за ними був встановлений нагляд.

Приводом до антисемітської акції було поголовне звинувачення євреїв у підтримці Ізраїлю та космополітизмі. В час загальнодержавних пропагандистських акцій, мітингів, виступів у медіа нібито акцентовано ворожість лише до сіоністів, варто згадати тогочасне гасло «Syjonijści do Dajana» (Сіоністи — до Даяна), проте йшлося про класичну антисемітську акцію.   

За нашу і вашу свободу

Історичні паралелі, які з’явилися в контексті спектаклю «Dziady» (між залежністю ПНР від СРСР та історичною залежністю від Росії в часи Міцкевича) та антиізраїльська пропаганда, спричинена зокрема тим, що весь соцтабір вслід за СРСР підтримував арабські країни (що у 1968-ому ганебно програли війну з тим же Ізраїлем, який, своєю чергою, підтримували США), не були одинокими міжнародними контекстами польського 68-го. В цьому ж бо році польські війська, разом з військами союзників із Варшавського договору, брали участь у придушенні чехословацької демократизації. Для частини майбутніх опозиціонерів це стане причиною моральних переосмислень, захоплення чеською літературою, поезією, і врешті — тривалої співпраці польської та чеської опозиції у сімдесяті, вісімдесяті роки.

Участь польських військ в 1968 р. в агресії на Чехословаччину зіпсувала імідж польського народного війська (яке не лише в часи комунізму користувалося великою довірою суспільства). Ця подія спричинила також ревізію деяких елементів польської національної міфології. Комуністи вже із 40-х років щедро і охоче брали на озброєння національну міфологію, загравали з національними почуттями суспільства. Проте гасло «За нашу і вашу свободу» — з XIX ст. важливий елемент польського національного міфу — після інвазії у Чехословаччину звучало вже фальшиво, примушувало не одного поляка наново переглянути історичне минуле країни та нації. Це, між іншим, сприяло також перцепції над Віслою ідей Єжи Гедройця та емігрантського журналу «Культура». Крім іншого, в протесті проти інтервенції з лав комуністичної партії вийшов Броніслав Геремек, опозиціонер, в роки демократичної Речі Посполитої міністр закордонних справ, зараз євродепутат.  

Сучасні контексти 68-го

Польський 1968 рік має також цікаві сучасні контексти. Перший відноситься до того, що в 40-і роковини вперше про подію заговорено повномасштабно (із залученням медіа, політиків, наукових установ, немалих коштів). Попри те, не можна сказати, що тема стала класичним млявим офіціозом чи мала виключно святковий, мало привабливий, властивий всіляким історичним роковинам, характер. Інший контекст відноситься до питання відваги політичної еліти. Щойно в ці роковини, через 19 років після повалення у Польщі комунізму, польська влада спромоглася на важливий крок, а саме відкрити можливість повернення польського громадянства позбавленим його у 1968 р. До 2008 р. уряди різних політичних орієнтацій, політики старої та нової дати боялись цієї теми. Поширювався погляд про відсутність правових механізмів. Насправді йшлося про щось зовсім інше, про побоювання, чи таке рішення не викличе у Польщі знову приводу для антисемітизму.

Ставлення до євреїв, прояви антисемітизму з боку влади і суспільства тоді і зараз — це цікаві аспекти відзначень роковин протестів сорокарічної давності. Виявилося, що березневі роковини є проблематичними не через накопичення різних нюансів політичного (боротьба в рамках комуністичної еліти), національного (боротьба з залежністю від східного сусіда, поєднання з нетерпимістю до євреїв), але і з цілком інших причин. Як виявилося, простої схеми подій польського 68-го немає, зокрема тому, що, окрім суто польської специфіки, чималу роль відіграв чинник, котрий був знаменним, приміром, для 68-го у Парижі. Йдеться хоча б про конфлікт між поколіннями, проблеми можливості кар’єри у вузах чи партійних органах, способу поповнення еліти.

У Польщі тих часів, окрім іншого, дійшло також до боротьби старих комуністів довоєнного штибу, яких уособлював перший секретар ЦК партії Владислав Гомулка з ревізіоністами. В результаті перемоги консерваторів частина ревізіоністів стала на антисистемний шлях, створила повноцінну опозицію до режиму.

Інший польський колорит роковин, це ставлення теперішнього президентського табору до чільних постатей протестів 1968 р. Адам Міхнік, тоді лідер студентської револьти і середовища т.зв. командосів, не був запрошений президентом Качинським на святкування, які проходили у Президентській палаті, як не був і нагороджений державною нагородою (так, як частина інших учасників подій). На заваді до визнання ролі Міхніка стоїть як історія, так і сучасність, тобто те, що сьогодні Міхнік, значна частина чільних постатей 68-го і «Gazeta Wyborcza», а з другого боку — президент та партія його брата Ярослава Качинського «ПіС» знаходяться по різні боки барикади. Саме це стало причиною того, що Міхніка, хоч він відіграв у подіях першорядну роль, не нагородили державною нагородою і навіть не запросили на святкування. Хоча ця подія, як і взагалі антикомуністична опозиція у Польщі без Міхніка немислима, гору взяло інше. У випадку багатьох активістів 68-го можна сказати, що як і давніше, так і зараз провиною є або прихильність до лівих поглядів, або неприязнь з боку людей влади.