УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 7/2007

Професор Марія Яньон: «Відкриймо велику слов’янську нарацію»

(Скачати весь номер: 7/2007 [PDF, 3.7 Mb])

Спілкувалася: Анна Коженьовська-Бігун, Варшава

 

Професор Марія Яньон — історик і теоретик літератури та ідеї, літературний критик, есеїст, видатний знавець польського та європейського романтизму, один з найчастіше публікованих польських науковців. Крім романтизму, займається також історією естетичних стилів, форм і категорій. Лауреат багатьох польських і міжнародних премій, зокрема: Нагороди Фонду А.Южиковського в Нью-Йорку (1980), Нагороди «Літератури» (1991), Великої Нагороди Фонду Культури за 1999 рік, Нагороди ім. К.Вики (2001). В 1994 році отримала титул Почесного Доктора Ґданьського Університету. Авторка багатьох творів, присвячених польській романтичній культурі, методології досліджень та іншим гуманітарним питанням. У цьому році вийшла друком її книга «Несамовита слов’янщина», присвячена проблемам слов’янської тотожності й слов’янської спадщини.

 

Чому словяни не піклуються про свої традиції, свій фольклор?

У Польщі однією з причин є занедбані дослідження зі слов’янської міфології і релігії, які провадили дослідники позитивістської орієнтації. А ті вважали, що невелика кількість письмових джерел свідчить про залишковий, розпорошений характер слов’янської міфології, який не представляє жодної цілісної системи. Тільки дослідження Александра Ґєйштора піддали сумніву ці позитивістські переконання й виявили величезне багатство й виразну систематичність слов’янської міфології. Його книга зробила радикальний перелом у нашій свідомості. До цього часу слов’яни розглядалися позитивістськими вченими як майже єдиний народ, у якого не було власної релігії й власної міфології. Основну роль відіграв факт, що Александер Ґєйштор користувався інспіраціями зовсім іншого типу, ніж позитивісти. А саме черпав з релігієзнавчих досліджень Мірче Еліаде, застосував різноманітні дослідні ідеї Жоржа Думезіла, звернувся до модерного мовознавства. Таким чином, доречно відтворив слов’янську міфологію як рівнозначну міфологію, таку ж важливу, як усі інші міфології, кельтські чи германські, які стали основою європейської культури.

Слід також пам’ятати про знаменну рису християнізації Польщі — про винятково негативне ставлення латинських місіонерів до язичницької міфології й релігії слов’ян, які були нещадно знищені. Зовсім інакшою була ситуація далекого острову Ірландія, який було християнізовано у V столітті. Він ніколи не належав до Римської Імперії, і прийняв латинську мову, але зберіг кельтську окремість.

 

Але в нашій загальній свідомості слов’янської міфології не існує. Ми соромимося нашого словянства...

В історії Європи, в історії європейської культури величезну роль відіграють так звані великі нарації. Центральними, домінуючими нараціями тут є германська та романська. Натомість бракує між ними слов’янської. Зокрема також з причини упідрядненості слов’ян у європейській культурі. Це наслідки колонізації слов’ян в різні часи різними завойовниками. На польському менталітеті міцно відбилися такі факти, як втрата державою самостійності наприкінці XVIII століття і «забори» впродовж цілого XIX століття, — все це було формою колонізації. І в результаті це дало почуття історичної меншовартості і водночас стало поживою для месіанства. Наші сьогоднішні дискусії на кшталт «чи нам ще рости до Європи, чи ми завжди в ній були» — дуже позірні й не дають жодного поштовху до якихось роздумів. Іншою причиною заперечування слов’янщини є те, що з часів романтизму в польській свідомості укріпилася картина Росії як ворога. Міцкевич у «Паризьких прелекціях» говорив, що Росія й Польща представляють два різні елементи: свободи і деспотизму, і що завданням Польщі є перебороти російський, деспотичний елемент. Нехіть чи навіть ненависть до Росії дуже зміцнилася (що зрозуміло) у Польщі під час польсько-більшовицької війни 1920 р. Тоді була запущена величезна пропагандистська машина, яка показувала Росію як азіатську й варварську країну. Вже у XIX столітті ставання на бік слов’янщини трактувалося як слов’янофільство, тобто вислуговування перед імперською, царською Росією. І донині дехто пов’язує слов’янофільство із Росією, яку підозрюють в імперських тенденціях. Це дуже важливий мотив.

 

Але чи взагалі можна говорити про якусь єдність слов’ян? Як бачимо, окремі слов’янські нації конфліктують між собою. Згадаймо хоча б польсько-російський, польсько-український, українсько-російський конфлікти, не кажучи вже про те, що відбувається на Балканах...

Важко говорити про якусь політичну єдність. Натомість, по-моєму, існує велика слов’янська нарація, яка має своє коріння в слов’янській міфології, передається слов’янським фольклором. Адже український чи російський фольклор належать до найбагатших у світі. Разом з іншими фольклорами вони будують слов’янське імаґінаріюм. Звичайно, слід звернути увагу на дуже серйозну небезпеку, якою є націоналізм. У «Несамовитій слов’янщині» я часто говорю про загрозу націоналізмів, які найчастіше виростають на ґрунті різноманітного виду месіанізмів — не лише польського месіанізму, але також, наприклад, месіанізму балканських націй. Це проростає там, де існують нації, що почуваються приниженими, але водночас вибраними і якимось чином призначеними, щоб вивищуватися над іншими.

Я хотіла би порозмовляти про слов’янське відродження в Польщі. Це явище, з одного боку, дуже марґінальне, але з іншого, жахливо небезпечне своїм радикальним — а часом і фашистським — характером. Чи є якісь шанси, що ми могли б бути задоволені нашим язичницьким фольклором, як, наприклад, ірландці?

Звичайно, що так. Шанси є завжди. Однак необхідні великі інтелектуальні зусилля як дослідників, так і людей, які хочуть, аби ця версія слов’янщини, цікавої нам, не була спрощеною і комерціалізованою версією. Часто чуємо про осіб, які їдуть над Ґопло, до Крушвіци і хочуть побачити там давні слов’янські чи ранньопястовські пам’ятки, однак виявляється, що вони убогі й штучні. Важко на цьому будувати яке-небудь знання про слов’янщину. Тому може треба її історію розповісти наново. І на це є виразна суспільна потреба. «Несамовита слов’янщина» була написана як книга для фахівців, а виявляється, що до неї звертається багато людей саме для того, щоб пізнати іншу точку погляду на ці питання, аби пізнати сюжети, які були заховані, замовчувані чи забуті.

 

Ви говорите про бунт Маслава не як про язичницьку реакцію, а як про конфлікт між латинською і словянською церквами. Чи означає це, що Польща була за крок від православя?

Моя книга має підзаголовок «Фантазми літератури», отже, це радше літературні ідеї. Зрештою, Маслав у літературі переважно вважається язичницьким бунтівником. Думку, що він бунтував в ім’я слов’янського віросповідання, поділяє небагато дослідників, тим не менш, така версія існує і дає матеріал для роздумів. Слов’янське віросповідання в Польщі, без сумнівів, функціонувало і цим не можна нехтувати. Деякі твердять, що Мєшко І був двічі хрещений: першого разу — у слов’янському обряді, вдруге — у латинському. Однак, історія Польщі так склалася, що тогочасна необхідність потрапити в коло європейських націй мусила пов’язуватися з латинізацією, а латинізація нерідко йшла в парі з германізацією. Слов’янський опір часто був антигерманським. Дехто твердить, що якби ми не прийняли латинського християнства, то чекала б нас доля полабських слов’ян, тобто майже цілковите винищення й сьогодні ми би функціонували лише в етнографічних музеях.

 

Ці два віросповідання не могли існувати паралельно?

Я посилаюсь на дослідників, які вважають, що в десятому, одинадцятому століттях ці віросповідання існували паралельно. У польській історіографії переважає тенденція вважати, що єдиним шансом Польщі зберегтися у тогочасних умовах була латинізація. Однак з’являлися антилатинські сюжети, наприклад, у романтизмі. Вони існують у «Дзядах» Міцкевича через відсилання до Зоряна Доленґі Ходаковського і до самого обряду, який виводиться з язичництва, слов’янського обряду, обряду, який є засновчим міфом польської культури.

 

Ви пишете, що Сенкевич є небезпечним. Чому?

Я поділяю думку багатьох полемістів на чолі ще зі Станіславом Бжозовським і Вацлавом Налковським, які твердили, що «Трилогія», а передусім «Вогнем і мечем», є різновидом фальшивої казки, з тенденцією маніфестування польського домінування і показом своєрідної польської мегаломанії. Слід пам’ятати, що Сенкевич — спеціаліст з «воєнного патріотизму». Думаю, що він не надається сьогодні до популяризації.

 

Ви згадуєте про поділ на «чоловічий» Захід і «жіночий» Схід. Польща є жінкою чи чоловіком?

Часто нації-колонізатори представлялися як чоловічі, загарбницькі, сповнені тріумфаторства, а нації, які були колонізовані — як пасивні, жіночі. Колонізована Польща також була показувана як жінка. Тим не менше, це вже використана і архаїчна символіка.

 

У книзі Ви оголосили про смерть польської інтеліґенції. Чому польська інтелігенція померла?

Не я це оголосила. Моя книга, можливо, є доказом того, що інтеліґенція ще живе. Натомість я посилаюся на погляди останніх років, які звістували про смерть інтеліґенції як прошарку, яким цілком заволоділа масова культура. Принцип жорсткого капіталістичного прибутку робиться явищем, що домінує, заглушаючи високу культуру, підпорядковуючи її, нерідко просто знищуючи. Але я вважаю також, що ставлення інтеліґентів до масової культури є загалом хибним. Вони часто носяться зі своєю «високою культурою», недооцінюючи різноманітних можливостей, які відкриває поп-культура.

 

Як Ви бачите сьогоднішню Україну в контексті словянщини?

Україна є для мене серцевиною слов’янщини. Дуже високо ціную український фольклор, українську культуру, ну і, звичайно український пейзаж. Я зачарована тією Україною, яку репрезентує романтична «Українська школа» в польській поезії. Неймовірно важливими для польської свідомості є символічні фігури, які створив наш романтизм на канві саме української культури. А водночас вважаю, що ідеалізація Кресів як «наших» у сучасній Польщі є чимось небезпечним для національної свідомості. Кресів немає і їх вже не буде. Пощо псувати наші відносини з Україною?..
Український журнал