УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 5/2008

Наскільки позиція Польщі зумовлена бажанням підтримати Україну, а наскільки —прагненням насолити Росії?

(Скачати весь номер: 5/2008 [PDF, 2.4 Mb])

Текст: Анджей Шептицький, аналітик Польського інституту міжнародних справ, викладач Варшавського університету, Варшава

Бухарестський саміт досить однозначно ствердив, що Україна буде членом НАТО. На мою думку, декларації, які прозвучали в румунській столиці, мають важливий символічний вимір. Якщо колись Україна опиниться в Північноатлантичному Альянсі, то про саміт в Бухаресті писатимуть у підручниках історії. Максимальним очікуванням щодо цієї зустрічі у верхах було прийняття плану дій щодо членства (ПДЧ) в НАТО для України, чого не сталося. Проте важливо, що всі держави-члени НАТО погодилися з тим, що в майбутньому Київ буде повноправним учасником цього військово-політичного союзу. Ще півроку тому важко було уявити аж таку одностайність. Франція та Німеччина, які заблокували ПДЧ, все ж погодилися на натівське майбутнє України. Ці дві держави здійснили величезний прогрес у цьому питанні. Прикметно, що сталося це фактично впродовж останнього тижня перед самітом. Та водночас треба зауважити, що в рішеннях саміту нема конкретних пропозицій щодо зближення України з НАТО. Рішення про ПДЧ для України може бути прийняте не швидше, ніж наприкінці цього року. Учасники зустрічі в Бухаресті не взяли на себе жодних зобов’язань щодо якихось конкретних термінів вступу України в НАТО. Тож якою мірою рішення бухарестського саміту важливі у символічному вимірі, такою ж мірою у сенсі практичному вони незначні. Щойно майбутнє покаже, як саме складатимуться стосунки України з НАТО. Важливу роль у цьому процесі відіграватиме внутрішня ситуація в Україні, а також позиція країн-учасників блоку.

Щодо винятково активної позиції Польщі в лобіюванні інтересів України на бухарестському саміті, то це цілком природно з двох причин. По-перше, з огляду на те, що поширення НАТО на схід, до сусідньої України, з точки зору Варшави — це експорт стабільності. Причому не тільки політичної, а й економічної. Стабільніша сусідня Україна — стабільніша Польща. По-друге, саме з Україною Польщу нині єднають особливі, справді партнерські стосунки, тож польська політична еліта реалізовує проукраїнський вектор у своїй політиці свідомо, послідовно, навіть із відчутною емоційною заангажованістю. Можна згадати про ще одну, третю, гіпотетичну причину проукраїнської позиції Варшави. Цю гіпотезу висувають деякі аналітики в Польщі та за її межами. Йдеться про т.зв. антиросійську мотивацію польсько-українського зближення. Прибічники такого підходу ставлять запитання: «Якою мірою позиція Польщі зумовлена бажанням підтримати Україну в її устремліннях до НАТО, а якою — бажанням насолити Росії?»

Чому з-посеред посткомуністичних країн Центрально-Східної Європи саме Польща найбільше заангажувалася в лобіювання українських інтересів, що так не співпадають з інтересами російськими? Думаю, тут вельми важливий фактор історичного минулого Польщі, в якої досвід стосунків із Росією особливо сумний. Інший важливий фактор — географічний, тобто безпосереднє (на відміну від, скажімо, Чехії) сусідство Польщі з Україною. Не забуваймо також про третій, не менш істотний фактор — прагнення Польщі відігравати істотну роль в Європі.

Український журнал