УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 5/2008

Галина Петросаняк: «Не розмінюватися на неважливе»

(Скачати весь номер: 5/2008 [PDF, 2.4 Mb])

Розмовляв Юрко Іздрик

 

Галина Петросаняк (1969) — авторка двох збірок поезії: «Парк на схилі» (1996) та «Світло окраїн» (2000). Учасниця багатьох міжнародних поетичних фестивалів і читань. Вірші перекладалися німецькою, англійською, чеською, польською, російською та білоруською мовами. У 2007 році стала лауреатом премії Губерта Бурди, що присвоюється у Німеччині східноєвропейським лірикам. Авторка перекладів із чеської і німецької літератур та низки есеїв. Керівник літературної студії в місті Івано-Франківськ. Є дивна особливість, притаманна топографії певних міст: звертаєш за ріг непримітного будинку – і раптом місто зникає, весь простір звужується до розмірів невеликого подвір’я, а все, що за його межами, робиться таким же уявним і неправдоподібним, як заокеанські америки, полюси чи амазонія. Перша спроба інтерв’ю з Галиною Петросаняк відбувалася саме в такому місці, неподалік від залізничного вокзалу Станіслава. Непримітний будинок, скромна вивіска Бюро перекладів «Петрос», привітна господиня, а заодно і я — єдиний о цій порі клієнт закладу. А ще — кава і спів Яроміра Ногавіци, що його, як з’ясувалося, ми з Галиною любимо однаково. Природно, що в таких замалим не домашніх умовах розмова поточилася відверта, дружня, посутня, але надто приватна, аби перетворювати її на інтерв’ю. Тож ми домовилися влаштувати інтерв’ю за іншої, найближчої нагоди. І влаштували. Ось воно. 

 

Наша з тобою перша — не так невдала, як таємна — спроба інтерв’ю супроводжувалася музикою Яроміра Ногавіци, славнозвісного чеського барда. Ти просто любиш саме таку музику, чи тут домішуються ще якісь особливі твої сентименти до Чехії, чеської культури? 

І те, й інше. Мені завжди подобалися барди, бо те, що співають найкращі з них — добра поезія. Окрім того, я справді маю сентименти до Чехії, бо це країна, яка розширила мої особисті горизонти, дала можливість глянути на світ крізь оптику іншої мови, країна, яка своєю культурою й рівнем життя доводить, що тривало утискувана великими сусідами невелика слов’янська нація може навіть у такому сусідстві не те що не загубитися, а й процвітати. У чомусь Чехія може бути взірцем для України.Ну, і найголовніше, чому я слухаю Яроміра Ногавіцу, — це сам Яромір Ногавіца. Світ, який відкривається за його текстами, музикою, тембром голосу. До речі, це світ виразно центральноєвропейський. Якщо ти пам’ятаєш, у нього є балада, яка називається «Тєшінска», де є такі слова: «Моє невєста била би дцера шевцова з дому Камінскіх, однєкуд зе Львова...» або «У Прохазку дєлал бих од п’єті до п’єті...». Як бачиш, уже в одній пісні виринають два дуже важливі для нас феномени — Львів і Прохаськи.Герої балади «Сараєво», яку ти також добре знаєш, покидають на шляху до Сараєва галицькі рівнини (можливо, західно-галицькі, та все ж). Коли я відкрила це для себе, розмови про нашу належність до Європи видалися мені обґрунтованішими й не такими абстраґованими від дійсності. 

Багато хто з наших спільних приятелів, відповідаючи на запитання про визначні постаті, що свого часу вплинули на формування його/її особистості, обов’язково згадають когось із великих чехів — Мілоша Формана, Богуміла Грабала, Вацлава Гавела чи бодай же Ярослава Гашека. Кого назвала би ти? 

Важко сказати, наскільки великі чехи впливали на мене, але безперечно: перелічені тобою постаті залишили слід. Гадаю, ні Мілан Кундера, ні Богуміл Грабал просто не можуть минути безслідно для будь-якого читача. Не кажучи вже про Ярослава Гашека, відлуння якого можна прочитати в багатьох сучасних чеських авторах, наприклад, у Мілославі Швандрлікові. Взагалі, в чеській мові після Гашека з’явилося поняття «švejkoviny», що значить — комічні ситуації, подібні до тих, які спричинював Швейк, швейківський спосіб сприйняття світу. Та й «Оповідання з однієї кишені» й «Оповідання з іншої кишені» Карла Чапека здаються мені дуже виразними в сенсі чеського менталітету й суто чеської поетики: особливий гумор, легка іронія (в тому числі й самоіронія), повільний життєвий ритм, любов або принаймні поблажливість до всього світу, обов’язковий романтичний флер. Великим відкриттям для мене були Ян Веріх, Ота Павел, а також поети Франтішек Галас, Їржі Коларж, Ярослав Сейферт. Щодо Формана, то «Амадей» — один із найулюбленіших моїх фільмів — напевно не був би таким добрим, якби режисером був американець, а не чех.  

Серед «табуйованих запитань» попередньої нашої розмови було одне, котре наважуся повторити вдруге. Може, тому, що й сам себе я запитую про це достатньо часто. Література перестала для тебе бути справою №1. Чи принаймні не викликає стільки ентузіазму, як раніше. Чому? І що сьогодні є для тебе найважливішим? Або скажімо по-іншому: що нині тобі видається важливішим за літературу? 

Хотілося б думати, що це пов’язано зі зрілістю. Просто я належу до тих авторів, які в літературі не можуть абстраґуватися від власної персони, особистих переживань (за браком фантазії, мабуть). Коли тобі двадцять і ти спонтанно оспівуєш своє захоплення світом, кохання, радощі, жалі й переживання у віршах, то це природно. Коли тобі під сорок і ти робиш таке оспівування справою цілого життя, то це, за відсутності справді високого таланту, часто виглядає несмачно. Скажімо так: література не є для мене справою №1, бо останніми роками я остаточно зрозуміла, що мої уявлення про хорошу літературу сягають значно далі від рівня моїх літературних здібностей. Є й інші причини. Усе частіше, читаючи сучасні художні тексти, ловлю себе на думці, що мав рацію Михайло Бахтін, коли, ведучи мову про географію, сказав: «У цій науці є людське, це не література, яка забрехалася». Бахтін помер у 1975-му, цікаво, що б він сказав нині. Його, напевно, дуже занепокоїла би літературна мода не нести жодної етичної відповідальності за написане (Рабле, якого Бахтін любив — це трохи інше). Мене це також турбує, як і те, що сучасна література часто виростає на деструкції, на безвідповідальній, а тому ризикованій, грі із занадто серйозними, життєво важливими речами. Мені не подобається, коли етична безвідповідальність прикривається тезою, мовляв, автор повинен дбати винятково про естетичний бік твору й не зважати ні на що інше. Гадаю, що чим талановитіше написаний деструктивний твір, тим гірше для читача будь-якого, не кажучи вже про юного й не захищеного власним життєвим досвідом. Що видається мені важливішим за літературу? Як це не банально — звичайне щоденне життя із його дуже реальними, часто дуже складними сюжетами, завданнями й стосунками, які також вимагають таланту, щоб давати собі в цьому всьому раду. Це не так романтично, як література, не обіцяє лаврів, та все ж... Ти ж не будеш твердити, що людське життя може мати сенс лише в мистецтві, науці й подібних речах?  

Ти також згадувала, що тепер майже не пишеш віршів, однак маєш намір видати ще одну поетичну збірку. Що до неї увійде? І що прийшло на зміну поезії — художня проза, есеїстика, переклади? 

Незважаючи на все це, у видавництві «Лілея НВ» невдовзі справді з’явиться ще одна моя книжка. Людина — істота суперечлива. Це буде мікс із віршів, що з’явилися після того, як вийшла моя остання збірка, перекладів із німецького поета Райнера Кунзе та написаних за останні три-чотири роки есеїв. До речі, есеїстика — близький мені жанр. Есеї, на відміну від художньої прози, не вимагають від автора артистичних здібностей (хоча й не заперечують їх). А таких здібностей, треба визнати з жалем, я позбавлена зовсім. 

Чи супроводжується невисока інтенсивність писання втратою інтересу до читання? Що з прочитаного останнім часом справило найсильніше враження («найсильніше» може бути як позитивним, так і негативним)? 

Я стала перебірливішою в читанні, це нормально. В моєму віці починаєш розуміти, що часу не так багато, щоб витрачати його на вигадані сюжети, тоді як у повсякденні цих сюжетів хоч греблю гати, й вони такі талановиті, що хай сховається будь-який майстер пера. Із задоволенням читаю щось «по суті», наприклад, краєзнавчу літературу, документалістику на цікаві теми. Якби мала змогу, взялася б за ґрунтовне вивчення психології особистості. Дуже цікава й до того ж ужиткова штука.Найсильнішим читацьким враженням останнього часу була, мабуть, книжка сучасного австрійського автора, полоніста, який симпатизує Україні, часто буває у Львові, і був редактором одного з найвідоміших німецьких журналів «Schpiegel», Мартіна Поллака. Це документальний роман, який називається «Мертвий у бункері». Неймовірний твір хоча б тому, що автор наважується абсолютно відкрито й мужньо, спираючись на документи, досліджувати й коментувати життя власного батька, який був начальником гестапо у Лінці й, відповідно, має на сумлінні те, що творила ця організація. Мартін Поллак не пам’ятає свого батька, оскільки був позашлюбною дитиною і жив у домі вітчима, а батько загинув у пізні сорокові. До речі, ще у вісімдесятих Поллак написав краєзнавче дослідження про Східну Галичину, яке в Західній Європі досі є бестселером. 

Побутує думка, яку я, зрештою, поділяю, що літературу безсенсовно ділити на ґенерації. А все ж, якою видається тобі ситуація умовного «нашого» покоління? Чи озвучили ми вже свої найважливіші слова? І від кого ти очікувала б нових відкриттів, одкровень, знахідок? 

Думаю, що покоління, яке прийшло в середині вісімдесятих і на початку дев’яностих, здійснило тоді надважливий прорив, але цим не обмежиться, воно здатне на більше. Одкровень і знахідок чекаю від людей, в яких вірю, наприклад, від тебе, від Прохаська, від Андруховича, від Оксани Забужко... 

Мабуть, можна сказати, що останні двадцять років Україна достатньо інтенсивно (порівняно з радянським періодом) інтеґрувала в Європу свій гуманітарний, мистецький потенціал, зокрема й літературу. Сьогодні багато хто розцінює впровадження шенгенського корднону як відновлення «залізної завіси», і не лише в економічно-політичному, але й у інформаційному та соціокультурному сенсі. Чи ти поділяєш такий песимізм? І взагалі: чи вважаєш актуальними європейські прагнення та європейську орієнтацію наших прозахідно налаштованих співвітчизників? Простіше кажучи, чи не видається тобі, що так званий «проект Об’єднана Європа» сам по собі провальний і нежиттєздатний? 

Звичайно, що «залізна завіса» в тому сенсі, в якому вона існувала до Горбачова, вже неможлива. А те, що Європа, цікавлячись нами, усе ж намагається від нас відмежуватися, має свої цілком виправдані й реальні причини. Наші європейські намагання варто всіляко підтримувати й підживлювати, як варто підтримувати школяра — безнадійного трієчника, який закохався у відмінницю і з цієї причини прагне й сам вибитися у відмінники, щоб дорівнятися до об’єкта своєї пристрасті. Згодом може статися, що його вистачить лише на те, щоб вивчити табличку множення, але й це вже буде результат. А може виявитися, що, доклавши зусиль, яких від себе й не сподівався, він виросте настільки, що розчарується у відмінниці. Якщо ж серйозно, то чи в Європі, чи поза Європою, лише ми самі власними зусиллями можемо змінити все на краще. Аби бути Європою, потрібно, щоб заявлена в Конституції теза про те, що людина в нашій державі — найвища цінність, не була голослівною, щоб справді культурною (а отже, етичною, некорумпованою) була не лише верхівка суспільства, але і його критична маса. В нас же – сам знаєш, що. Не виключаю, що як політична формація об’єднана Європа може виявитися нежиттєздатною. Це як шлюб — завжди ризик, що життя разом не складеться. Але шанси є. 

Якби ти потрапила слідом за Сталкером Тарковського в Зону, де сповнюються бажання, як гадаєш, яке з твоїх бажань сповнилося б? Яке виявилося б найзаповітнішим? 

Мої бажання глобальні. Я би хотіла жити у світі без зла. А наразі — принаймні рівноваги. Непогано було б навчитися відрізняти неважливе від важливого й неможливе від можливого. І, відповідно, не витрачати сили, прагнучи неможливого, й не розмінюватися на неважливе.

Український журнал