Український журнал - 5/2008
Європейська аристократка в українській літературі
(Скачати весь номер: 5/2008 [PDF, 2.4 Mb])
Текст: Марко Роберт Стех, Торонто
3 березня 1888 р., у Сан Педро де Карденія біля Бурґосу (Стара Кастилія), коли Марія Кляра де Кастро Ляцерда і Меданаселі Фернандез де Кордоба і Фіґероа після важких пологів народила дочку (й через кілька годин померла), ніщо не вказувало, що це немовля-сирота стане в майбутньому українською письменницею Наталеною Королевою. Правда, її батько, граф Адріян Дунін-Борковський, ентимолог та член французької Академії Наук, був із старовинного шляхетного роду з України — його предки прибули до Києва з Данії, либонь, за часів Рюрика, а за панування Ярослава Мудрого здобули уже посілості й привілеї. За доби Гетьманату Дуніни-Борковські служили в козацькому війську, а згодом, яко члени козацької старшини, отримали спадкове дворянство у Російській Імперії. А втім, як виникає з наведеного уривка автобіографічного роману «Без коріння» (тексту, що після першої появи у Львові в 1936 році, був перевиданий в Україні щойно у 2007-му), представники роду принципово відчували себе окремими й відмінними від російського дворянства — чужинцями на власній землі. А водночас ці шляхтичі (на це вказує бодай уже служба в козацькому війську) усвідомлювали вагомість «обов’язку до народу, серед якого жили». Можливо, саме тому вихована у Франції Наталена, опинившись дівчиною-підлітком у Києві й потрапивши (за бажанням чеської мачухи, графині Людмили Лось) на «науку» до «Кієвскаво інстітута благородних дєвіц», не піддалася тискові «великоруського» оточення, а навпаки, своїми життєвими рішеннями виявила опір-виклик імперським смакам. Можливо тому, після короткого подружжя із перським князем Іскандром Гакгаманіш ібн Курушем, який 1915 р. загинув на фронті Першої світової війни, Наталена зв’язала своє життя з українцями: вийшла заміж за письменника і маляра Василя Королева-Старого, почала працю в дипломатичній місії УНР у Празі (де жила з 1919 р.), вивчила українську мову й стала українською письменницею. Цей останній вибір виявився непростим для неї особисто. Вихована на конвенціях французької літератури (її французькомовні писання хвалив, між іншим, приятель її батька Анатоль Франс), вибравши роль української письменниці, вона потрапила в культурно чуже та далеко не завжди прихильне середовище. Видавництва нерідко зустрічали рукописи її традиціоналістичних, але компетентно написаних і ґрунтовно досліджених історичних романів про часи європейського середньовіччя («Предок», «1313») чи раннього християнства («Сон тіні», «Що є істина?») вимогами «писати про запорожців, про Довбуша», на політичні теми «з біжучого життя», під впливом чого в 1940-х Наталена Королева остаточно замовкла як українська письменниця. На час її смерті 1966 року в Мельніку, її спадщина нараховувала бодай три ніколи не видані романи: «Останній бог», «Мезу, жрець єгипетський», «Стежками і шляхами життя»... Та чи збереглися ці тексти? Чи будуть коли-небудь видані?
