Пліцка, дисиденти та ікони
Слівка, безперечно, є продовжувачем традицій Карола Пліцки, знаменитого етнографа, фотографа та кінематографіста. Карол Пліцка — режисер повнометражного фільму «Земля співає» (1933), яким ще в ті часи захоплювалися на Венеційському кінофестивалі, і в якому ліричними документальними засобами зафіксовано автентичну словацьку народну культуру. Для Слівки ця стрічка (як і сама постать режисера) була не тільки предметом ретельного вивчення, але й постійним джерелом інспірації.
Слівка уважно слідкував за видозмінами культури загалом і словацької народної культури зокрема. За освітою кінознавець та драматург (випускник Фільмового й Телевізійного факультету Академії музичного та театрального мистецтва, що у Празі), етнограф і фольклорист, інспірований сакральними татранськими й північно-карпатськими мотивами, він у своїй документальній творчості орієнтувався на фіксування і класифікацію унікальних культурних явищ та особистостей. Крім фільму про Карола Пліцку, варто згадати імена інших відомих словацьких персон, яким Слівка присвятив свої короткометражки. Ними були художники Людовіт Фулла, Марія Рудавська, Ладіслав Ґудерна, словацький наївний митець світового рівня Мартін Йонаш (натхненник і батько ковачіцької школи) із сербської Воєводини. Слівка знімав документи і про таких словацьких поетів та письменників, як Вільям Турчані, Йозеф Ціґер-Гронський; політиків, про яких після 1989 року мовчали, або їхні погляди дезінтерпретували (Kарол Сідор, Мартін Сокол). Однак основним предметом його кінематографічного і наукового зацікавлення була передусім якомога точніша і автентичніша фіксація унікальних феноменів народної культури. До кращих Слівкових фільмів належать: «Здалека йдемо, новину несемо» (1965), «Iкони» (1965), «Болгарські пісні оплакування», «Масляниця», «На початку була пісня», «Народні традиції та сучасність», «Мухівці», «Словацький фольклор», «Слава Богу на висоті… а на землі мир», «Керамік Йозеф Франко» та ін.
Мартін Слівка — автор телевізійного документального циклу (тринадцять частин) про народну культуру Словаччини (1971-1975), книжкової монографії про словацький народний театр, лекцій та університетських посібників. Крім того він був режисером та сценаристом фільмів «Народний театр — Списька Маґура», «Маски в народному театрі» та ін. Предметом його зацікавлення були соціальні, етнічні та релігійні групи («Лісоруби», «Земляки», «Люди з роду Ромів», «Медсестри в Україні», «Словаки в Україні», «Словаки в Австрії»). Важливим у його доробку є також 13-серійний опус «Діти вітру/Цигани Європи» (1991-1999) про життєві долі і творчість ромів на європейському континенті, знятий за сприяння Словацького ТБ та німецького ТБ Баден-Бадена.
Метафорами до авангарду
Окремими пластами, що їх на тлі матеріальної та духовної культури Слівка презентує в своїх фільмах є його особисті захоплення — археологія, архітектура, історія. Під кінець свого життя він встиг зафіксувати на плівці революційні зміни 1989 року в Словаччині (як елемент чехословацьких, а також центрально- та східно-європейських процесів) — від моторшних проявів тоталітарних соціалізмів до демократичних і плюралістичних метаморфоз. У фільмі він аналізує погляди дисидентів, студентів, театральних акторів, що виступали проти тогочасного режиму.
В європейському та світовому контексті (крім названих фільмів, відзначених головними призами багатьох престижних кінофестивалів), усе ж домінують Слівкові метафоричні наближення або до авангардного фільму («Вода та праця», головний приз «Золотий дракон» фестивалю короткометражних фільмів у Кракові, 1964) або до поетично-екзистенційного аналізу буття та сенсу життя людини в її прощанні зі світом («Відходить людина», 1968). Цей документальний фільм (де у правдиво біблійній перспективі показано похоронні обряди на Балканах) є не лише однією з кінематографічних вершин плідних 60-х, але й частиною Золотого фонду словацької кінематографії — в 1995 році ЮНЕСКО внесло його у перелік творів Світової культурної спадщини.
Багатогранна й інспіративна творчість Мартіна Слівки знайшла продовження в роботах його студентів, в читаннях його академічних, теоретичних, кінознавчих та культурологічних текстів. Його твори, імовірно, могли б бути скомпоновані по-іншому, якби він не жив у таку епоху і в такому геопросторі, де панувала єдина ідеологічна доктрина. Але він зумів не занапастити свій талант і відстояти право на власне бачення. І хоча в його творчість постійно втручалася державна цензура, а його найкращі фільми були заборонені для прокату, він зумів гідно пройти свій шлях завдяки монументальності етичних принципів і взоруванню на найкращі традиції словацької та європейської культури. Свідченням цього є і приз «Fra Angelicо», яким Мартіна Слівку в 2005 році посмертно нагородили за кінематографічне відображення християнської культури.