Український журнал - 6/2008
Томаш Стриєк: «Сучасна історіографія в стані подолати вузько етнічні критерії»
(Скачати весь номер: 6/2008 [PDF, 2 Mb])Спілкувався Роман Кабачій, Київ
Варшавське видавництво «Ритм» за сприяння посольства РП та книгарні «Є» презентувало нещодавно у Києві нову книгу, присвячену минулому України. Її автор, професор, викладач історії в одному з ліцеїв, потрудився не лише перечитати найголовніші українські книжки з історії останнього часу, — від додав у дослідження позицію політичних сил, проаналізував чинники, за якими формується в Україні історична політика. Розмову із Томашем Стриєком «Український журнал» вирішив присвятити основному питанню, винесеному в заголовок його монографії.
Хто із сучасних українських істориків чи політиків найкраще презентує образ нової України?
Розумію, що йдеться радше про спосіб сприйняття історії, який би відповідав майбутньому України. Гадаю, що його представляє погляд, котрий не пов’язує історії із сучасними політичними симпатіями українців. Котрий показує багатство культур, зв’язків поміж ними та цінність особистості. Минуле, що його можна вибрати, спираючись на традиції — у більшій чи меншій мірі — чи взагалі їх відкидаючи. Історики, які говорять про цивілізаційну приналежність України чи то до східноєвропейського, чи до візантійсько-християнського, чи інших культурних спільностей, і твердять, що саме з того факту випливає механізм суспільного життя, якісь політичні традиції та пов’язують їх із сучасними політичними орієнтаціями, — найменшим чином відповідають професійному підходу. Так само не служать народу України у його виборі майбутнього. Натомість ціную тих науковців, які описуючи особистість, залишають їй самій право вибору. Найцікавішими є ті, хто намагається показати історичний процес, незалежно від політичної заангажованості.
Серед останніх є все ж такі, які мають певні політичні уподобання, бачать майбутнє України під певним кутом, і свої історичні опуси прагнуть «скерувати» у «потрібному», на їх погляд, напрямку. Той же Ярослав Грицак, твердий намір якого залишатися в Україні також свідчить про певний цивілізаційний вибір, — чи не творить він у своїх книжках певний опінієтворчий міф?
Очевидно, що творить. Це міф, зорієнтований на ті вартості, які вповні представляє Європа й західний світ. На прикладі Грицака я теж зауважив певний життєвий приклад, — він міг стати викладачем у найкращих університетах світу, натомість не хоче переїхати навіть до Києва, залишаючись львів’янином. Однак, хоч і пам’ятаємо про західну орієнтацію історика, у його працях та виступах останніх років бачимо свідомість різних контекстів минулого без акцентування на винятковості західних. Навпаки — він говорить про роль східно-, центральноєвропейських, слов’янських, євразійських впливів, не наголошує на домінуванні котрогось із них. Це для того, щоб у сучасній Україні історієписання цікавило представника кожного з регіонів.
На презентації вашої книги професор Георгій Касьянов нагадав, що існує в Україні коло, яке намагається презентувати «президентське бачення» історії. У Польщі президент Качинський також історичну проблематику підносить до державного рівня. Чи є небезпека, що подібні течії переважатимуть в українській історичній думці?
У Польщі історична політика реалізується досить енергійно. В Україні спостерігаємо процес творення подібних до наших закладів — приміром, Інституту національної пам’яті. Зі слів президента Ющенка маю враження, що він сприяє розмноженню зміфологізованих інтерпретацій, — випровадження історії України від трипільців, наголошування на її тяглості, випрацювання козацької генеалогії. У виступах, що стосуються Голодомору та ІІ Світової війни, помітний виразний мартирологічний дух, що подає українців народом, що поніс виняткові втрати. Це також вписується у концепцію кількох угруповань українських істориків. Дана історична політика не спрямована проти будь-кого із сусідів України, але основний її месидж про віковічність української минувшини із специфічно трагічним пафосом видається мені спрощенням. Професійного історика це до певної міри обурює і спонукає до питання: чи існує потреба у такому односторонньому підході?
Можливо, в українській історії бракувало героїв, що нині їх так активно вишукують?
Можемо це назвати спробою історичної компенсації. Цей пошук часами виглядає як банальне перевертання «негативних» постатей радянського часу на «позитивні» часів незалежності. Перехід від домінації інтернаціоналістично-комуністичного тлумачення історії до такого бачення, яке ґрунтується на протиставленні усьому російському. Це явище надалі сильне, однак згодом воно мусить поступитися більш зрівноваженій позиції, витвореній між тим і під впливом історичного діалогу з сусідами, а також з усвідомлення факту зовнішнього спостереження за розвитком історичної науки. Сподіваюся, що суто політичний підхід до історичної особи, котрий нерідко засліплює своєю яскравістю, зміниться на сприйняття під більш особистісним поглядом. У нагоді тут стане історична психологія, діяльність школи антропологічної історії професора Наталі Яковенко. Постає нове гроно українських істориків, здатних аналізувати пантеон українських героїв, представляючи альтернативне бачення.
Українці у 1991 році отримали можливість творення нової власної історії. Якою вона мусила бути, щоб пасувати до «нормальної» європейської?
Повертаючись до титулу моєї книги, скажу, що насправді це питання не до професійних дослідників, а до кураторів історичної політики держави. Історію в країнах Європи пишуть на засаді лінеарності, а також первісних організаційних критеріїв, якими є державні межі. Ми, коли йдеться про основи знань з минулого, усі сформувалися у таких принципах.
У випадку України постає та колізія, що наша історія є радше історією народу, ніж держави.
Коли виникла національна українська історіографія (тут маю на увазі передусім особу Грушевського), суспільно-політичні умови склалися так, що українськість розумілася етнічно, ототожнювалася з простим народом. Вищі ж прошарки, згідно із цією нормою, трактувалися як чужинські, оскільки держави, які створили ці еліти на українській землі, теж були чужими. Численні повстання проти цих еліт свідчили про існування українського народу, і, відповідно, учасники таких виступів героїзувалися. Цей підхід зберігся і навіть знайшов певне продовження у радянській історіографії. На сьогодні він переважає, передовсім на рівні підручників, але також і у популярно-історичній літературі. Слабші позиції має погляд, за яким до поняття народу України можна включити польську (чи сполонізовану) шляхту, або ж російські еліти ХІХ ст. Він має сьогодні набагато менший вплив: в українській дискусії як на академічному рівні, так і в публіцистиці чи у висловлюваннях політиків, надалі виразно прослідковується це «народницьке» розуміння, що в порівнянні з європейськими країнами є, либонь, нетиповим явищем.
Чи вражають вас українські шкільні мапи, де народ не лише «від Сяну до Дону», але й від Криниці по Кавказ?
Нерідко це може по-різному бути прочитано, як таке, що підважує сучасні обриси кордонів. Вважаю, що спрощений підхід щодо поширення українського етнікуму не сприяє адекватному сприйняттю України сусідами. Сучасна історіографія в стані подолати вузько етнічні критерії.
Що вас радує, а що «не зовсім» у діалозі істориків наших країн?
Обидві сторони схильні до фокусування передусім на дискусії, або ж творенні іншої оцінки лише найважчих моментів історії ХХ ст., починаючи від війни за Львів 1918-1919 рр. до акції «Вісла». Дане 30-ліття дочекалося великої кількості наукових опрацювань та уваги вищого керівництва. Поодинокий приклад, який мене радує — це співпраця колективу Наталі Яковенко зі своїми польськими колегами щодо періоду XVII ст. Відповідальність за цю диспропорцію лежить по обидва боки кордону. Історією чимдалі більше цікавляться, історія дедалі більше політизується, а ми при цьому говоримо лише про ХХ століття! Молодь цікавиться трагічними сторінками, бо про них говориться найбільше. Дослідницька робота над іншими періодами ведеться окремо, бо сторони не бачать потреби зустрічатися. Потрібен певний перелом, — уряд його не здійснить, як не йдеться про спільні рішення в Академіях наук, — йдеться про конкретні невеликі групи. Коло польських україністів, які приїздять сюди досить часто, знане «між своїми» і поширюється досить повільно.
Якби ви могли порадити президенту РП почитати книгу з історії України, що б це було?
Радити польським політикам варто ті праці, що написані на основі контексту спільних досліджень історії Центрально-Східної Європи, тож книжки Яковенко і Грицака придалися б, оскільки є найбільш комунікативними. Написані мовою, яка включає Україну до ширших обріїв. З точки зору непрофесійного читача праці, які написані в НАН України, є більш герметичними (йдеться про 15-томний збірник з історії України, виданий Інститутом історії НАНУ).
БІОГРАФІЧНА НОТА
Доктор Томаш Стриєк, нар. 1964 р.
1988 — закінчив Історичний факультет Варшавського університету;
З 1994 до сьогодні — викладач історії та суспільствознавства І Суспільного ліцею «Беднарська» у Варшаві;
1996 — праця в Інституті політичних студій Польської Академії Наук;
2000 — видав книгу «Українська національна ідея у міжвоєнний період. Аналіз окремих концепцій»;
2007 — видав книгу «Якого минулого потребує майбутнє? Інтерпретації національної історії в історіографії та суспільній дискусії на Україні. 1991-2004»;
2008 — за останню книжку отримав престижну нагороду варшавського часопису «Przegląd Wschodni» («Східний огляд»);
Співавтор кількох підручників з історії та суспільствознавства.
