Український журнал - 6/2008

У Варшаві без скандалів не буває

(Скачати весь номер: 6/2008 [PDF, 2 Mb])

Текст: Ленка Віх, Прага–Варшава 

Майже до кінця червня ц.р. у Національному Музеї Варшави можна оглянути виставку «Україна — світу. Скарби України з колекції ПЛАТАР», відкриття якої відбулося всередині квітня під егідою президентів України й Польщі Віктора Ющенка та Леха Качинського. Йдеться про першу закордонну презентацію приватної збірки ПЛАТАР, в якій знаходяться безцінні пам’ятки трипільської культури: посуд, зброя і прикраси кіммерійців, скіфів та сарматів. Виставка викликала чималий інтерес з боку професійної та любительської публіки. Проте реакції були не лише позитивними. Можна навіть сказати, що виставка не обійшлася без скандалу. Польські й українські фахівці з археології та музейництва розкритикували Національний Музей, а також обидвох президентів за те, що своїми вчинками вони, фактично, легалізують «чорну археологію».

 

Як уже було сказано, Варшава стала першою закордонною столицею, в якій презентувалася ця приватна колекція. Востаннє столиця Польщі мала змогу оглянути подібного роду виставку в 1976 році, коли тут гостювала виставка «Скіфське золото» з Ермітажу. Тому інтерес до експозиції був неабияким. На відкритті, окрім президентів, можна було побачити багатьох відомих польських осіб. В одному з найвпливовіших польських періодичних видань, «Газеті Виборчій», з нагоди виставки з’явився навіть додаток «Україна — світу», в якому газета вмістила інформацію про унікальність виставки, хронологія експонатів якої охоплює період з VI тисячоліття до нашої ери по XII століття нашої ери. Та вже на другий день після відкриття виставки на сторінках тієї ж газети опубліковано статтю під назвою «Скарби, які ми не повинні оглядати в музеї», де йдеться про те, що виставлені в Національному Музеї скарби з української колекції ПЛАТАР походять, найімовірніше, з нелегальних джерел.  

Європейське археологічне Ельдорадо 

Оглядаючи виставлені в Музеї експонати, допитливий відвідувач, навіть не спеціаліст, може бути трохи здивований неповнотою інформації, оскільки, окрім опису самого предмету (для чого він служив і з якої приблизно доби походить), жодної іншої інформації, скажімо, про місце знахідки, немає. Спершу спадає на думку, що експозицію було підготовлено поспіхом (що на наших теренах не викликає жодного подиву). Лише згодом, саме з реакції спеціалістів, людина довідується, що брак т.зв. паспортних даних тут спричинений тим, що експонати придбані на чорному ринку, часто не оброблені фахівцями, а отже, позбавлені контексту і своєї дійсної історичної вартості.

Польські експерти здивовані, що Національний Музей у Варшаві — інституція, яка стільки зробила для охорони та презентації культурних цінностей, — нині проігнорував Кодекс етики Музеїв та Кодекс практики Європейського товариства археологів, тим самим себе скомпрометувавши.

Українські спеціалісти шоковані, що саме експозиція, яка походить із нелегальних розкопок та нелегального ринку має презентувати Україну, в державних музеях якої знаходяться прекрасні збірки трипільської культури, що для повноцінного представлення за кордоном не потребують доповнень приватних колекцій. Українські археологи та музейники запитують: як це можливо, що президент країни пропагує за кордоном майно, яке в тієї ж держави було явно вкрадене? Адже такого роду речі не можна придбати легальним шляхом, оскільки торгівля археологічними знахідками є забороненою по всьому світу, й такі предмети могли бути або вкраденими з музею, або добуті «чорними археологами» із землі. А на думку українського археолога Максима Левади, українські закони говорять ясно: без спеціального дозволу не можна ані володіти, ані видобувати чи торгувати археологічними пам’ятками.

Але в Україні нелегальні розкопки просто процвітають, роблячи з неї Ельдорадо чорної археології, а те, що знахідками неприховано торгують (як і, зрештою, місця самої торгівлі), не є жодною таємницею. 

Хто винний, а хто «винніший» 

Власники приватних колекцій захищають себе тим, що купуючи й колекціонуючи ці предмети, не просто задовольняють свої снобістські потреби, але роблять це, передусім, з патріотичних причин. Мовляв, якщо не купимо ми, всі ці скарби України будуть продані і вивезені за кордон.

Мимоволі напрошується запитання: хто в цій справі винний? Чи ті, хто купує, створюючи тим самим попит, чи ті, хто повинні здійснювати контроль над станом археологічних пам’яток? Законів в Україні вистачає, але хто ними керується? Де інституції, поставлені на сторожі законодавства? Бо назвати винними і вимагати моралі й етики лише від останнього в ланцюгу легко, але нечесно, і ні до чого конструктивного це не призводить. А лякати українських мільйонерів тим, що, мовляв, «все вилучене з могил, особливо скіфських, ймовірно, проклято, особливо золото...» або «той, хто одягає ці прикраси, чи використовує в особистих цілях, може закінчити дуже погано», як це робить шеф-редактор журналу «Музеї України» Наталка Іванченко — так само мабуть бажаного результату не дасть.   

ПЛАТАР  

ПЛАТАР — це приватна колекція українських промисловців та меценатів Сергія Платонова (нині вже покійного) і Сергія Тарути, співвласника Індустріального Союзу Донбасу (ІСД), репрезентованого в Польщі «ІСД – Польща». Власники колекції ПЛАТАР не приховують, що усвідомлюють, яким саме чином археологічні цінності потрапляють до приватних збірок. До речі, самі зізнаються, що їхня колекція, яка нині налічує приблизно 15 000 унікальних експонатів, була створена впродовж десяти років, що є безпрецедентним у світі колекціонерства. З іншого боку, треба визнати, що їхня колекція не лежить в сейфах, а виставляється в Києво-Печерській Лаврі і в майбутньому власники планують розмістити її в «Мистецькому Арсеналі», який має стати українським Лувром. Задля справедливості варто додати, що виставка «Україна — світу. Скарби України з колекції ПЛАТАР» — не єдина з українських акцій, яку компанія «ІСД – Польща» підтримала за кордоном, оскільки саме вона вже стала спонсором не однієї презентабельної культурної акції. Для прикладу, спонсорувала виступи української групи «Океан Ельзи» чи вистави театру Андрія Жолдака. Словом, окрім суто комерційної діяльності, компанія думає і про культуру, чого можна побажати й іншим країнам, де, як і в Польщі, український бізнес представлений значним капіталом, однак до популяризації України йому байдуже.