Український журнал - 6/2008

Чеська Боснія

Текст: Давід Свобода, Прага

Молодий мовознавець і славіст Мілош Вінґарт відзначив, що у чехів панує емоційний холод, «наче приєднання Карпатської Русі було справою сумнівною, бо, подейкують, ця територія для нас стане чеською Боснією». Порівняння з Боснією прижилося. Брненська газета «Rovnost», що у червні 1919 року надрукувала передовицю під цим заголовком, висловлювала думку, що Підкарпатська Русь перетворювалася на прохідний дім Центральної та Східної Європи і, за словами Флоріана Заплетала, «ельдорадо цивільних і військових величин, що зазнали крах». Боснія була, в першу чергу, посиланням на проблеми, що їх дочекалась Австрія після анексії Боснії у 1908 році.

Як відомо, ми завжди були достатньо русофільськими, — вважав Вінґарт. Симпатії до русинів та росіян були для нас, разом із південнослов’янським братерством, найбільшим проявом нашої слов’янської взаємності, але до цього часу наше русофільство по відношенню до Карпатської Русі сильно не проявилось. Якби ми не прив’язали наших нових співгромадян до нашої держави, то загрожувало б те, що їхня територія стала б чехословацькою Боснією, яка б із часом відірвалася туди, куди її веде безпосереднє сусідство та мовна близькість: до України.  

Після «визволення», як офіційно називався новий стан, на Підкарпатській Русі були відкриті перші русинські середні школи. Через нестачу місцевої інтелігенції організацією культурних робіт там займалась українська та російська еміграція. Цей факт спричинився до тривалих проблем, наклепів та інтриг, що червоною ниткою пронизували період першої Чехословацької Республіки і відображалися в періодичних виданнях усіх можливих напрямків. Цілу ситуацію ускладнював польський інтерес у позиціях на цій території, що створювала неприємний бар’єр між Варшавою та дружньою з нею Угорщиною.Крамарж, у ролі міністерського голови, дбав про те, щоб великорусів на Підкарпатській Русі приймали з усією шаною. Національні соціалісти, а зокрема Вацлав Клофач, також проявляли великі симпатії до великоруської орієнтації і під впливом Клофача доручили своїм місцевим організаціям в області підтримувати великоруський напрям Андрея Гагатка, галицького емігранта, що, за словами Нечаса, намагався розширити на нових територіях «ті ж мовні і релігійні суперечки, що лютували на Східній Галичині 20-30 років тому і нарешті вже закінчилися повною ліквідацією староруського режиму та перемогою рідної мови народу». Органом Карпаторуської трудової партії Гагатка, що десь до кінця 1919 року користувалась підтримкою Праги, була «Русская земля», якій Нечас дорікав за коливання в поглядах та кокетування з більшовизмом — щоразу згідно з політичним розвитком в Росії. Гагатко сам агітував на зібраннях чистою українською мовою з галицьким акцентом, щоб на зборах його розуміли. Типовим місцевим русофілом був доктор Антон Бескид, консерватор, прихильник російських правих, а також губернатор Підкарпатської Русі в 1923–1933 роках. Його контакти у Празі, за словами Пероутки, «обмежувалися лише гуртком кількох людей, що видавали часопис “Старослов’янин”». Влітку 1919 року він разом з Гагатком видав спільну заяву, в якій частина чеської преси звинувачувалась у тому, що штучно намагається нав’язати карпаторуському народові ненависний український сепаратизм.

Партія Бескида тут означає те ж, що і староруси в Галичині, — писав Нечас прямо з місця подій; з мовної точки зору ціла Підкарпатська Русь належить до малорусів, а великоруську мову знають лише емігранти з Росії та російської України. Однак у чеському суспільстві, необізнаному з ситуацією та проросійськи орієнтованому, Нечас їй пророкував успіх (особливо у національних демократів Крамаржа). У мовному питанні сам уряд блукав і змінював погляди, що було найкращим доказом того, що він не планував «комплот» проти жодної зі сторін суперечки, як закидали обидві сторони. Впродовж першого року, коли ситуацію ще більше ускладнили угорські претензії у регіоні, в Празі русинство сприймалось як п’ята колона угорських інтересів, а голова області Ян Брейха, за дорученням найвищих органів, послідовно впроваджував великоруську політику.Невдовзі запанувала думка, що штучне протегування великоруської орієнтації могло б у майбутньому тільки зашкодити; обстановка була непевною через вплив опанованого воєнними діями сходу, тому за цих обставин українці виглядали найменш мадяризованим та політично найнадійнішим елементом. Через це впродовж двадцятих років українці користувались прихильністю Праги, поки остаточно не перемогла думка, що підтримка українства, так само як і великоруської програми, означає наражати державу на небезпеку зовнішніх претензій. Тому політика уряду від початку 30-х років почала орієнтуватися виключно на автохтонний русинський курс, проти українства було оголошено тиху війну. Іван Панькевич, галицький українець і визначний мовознавець, за офіційним дорученням склав граматику для середніх шкіл, що була схвалена у 1922 році і до кінця 30-х років дочекалась третього видання. У 1920 році українофільські активісти заснували за галицьким прикладом спілку «Просвіта». В ній працювали такі особистості, як А.Волошин, М.Бращайко тощо. У 1933 році, на противагу «Просвіті», була заснована русофільська Спілка Олександра Духновича, яка у своїх публікаціях користувалася літературною російською мовою за старим правописом, що вже на той час був застарілим. У діяльності спілки брали участь, зокрема, Євменій Сабов та Стефан Фенцик. У 1924 році організація видала російську граматику для середніх шкіл, яка не була апробована, однак частково використовувалася. Загалом за період 19191936 років міністерство шкільництва затвердило близько сорока русинських та чотири російські граматики для шкіл.  

Ера золотошукачів 

«В частині празького друку поширюються останнім часом новини про переслідування великоруського національного руху в Підкарпатській Русі. Показово, що у той самий час (...) польський друк послідовно приносить новини про тиранію чеської адміністрації по відношенню до українського (...) руху на підкарпатських теренах». Те саме, що писали чеські газети про переслідування великоруського напряму, писали польські журнали про рух український для того, щоб паралізувати його чехофільську орієнтацію. «У цих (...) розбратах обидві сторони обертають вістря свого невдоволення проти республіки, оскільки ані одній, ані другій стороні не до вподоби, що державна адміністрація не підтримує її устремління». Ця стаття в газеті «Tribuna» подає цікаве свідчення про «еру золотошукачів» на теренах чехословацького Підкарпаття. У статті повідомлялось, що до Праги місяць тому (тобто наприкінці 1919 року) прибуло кілька людей з Галичини або Росії, що займались агітацією поміж карпатського люду. На Підкарпатську Русь вони дістались після перевороту, щоб, на думку редакції, допомагати акціям Вергуна, Гагатка та Бескида.

«Tribuna» не обманювала: за часів керування Брейха місця в адміністрації діставалися лише тим емігрантам з Галичини, що мали староруську (москвофільську) орієнтацію. Незважаючи на це, впродовж короткого строку його керівництва не було прийнято жодного росіянина з самої Росії (ймовірно, через брак кваліфікації), так само як і не була працевлаштована російська інтелігенція з Чехії. З владою віце-губернатора Петра Егренфельда у 1921–23 рр. відбулась зміна на користь малоруського напряму, а з нею — шанс для галицьких українців, які на службі новій адміністрації використали свій політичний досвід та національну мотивацію для своїх планів.Знавці теренів однак мали свою думку про спори. Русинський народ був з політичної точки зору цілком аморфною масою; Яромір Нечас застерігав, що потрібно рахуватися з політично несвідомим елементом, який у своїй м’якій вдачі легко піддається кожній агітації. Необхідно було попрощатися з уявленнями, що народні маси керувались би якимись політичними симпатіями або русофільськими, українофільськими чи чехофільськими традиціями. Для них вирішальним моментом були їхні матеріальні потреби. Праця Нечаса критикувала і початкові снаги празьких партій перенести свої інтереси на схід та використати їх у грі українофіли проти «росіян».