Український журнал - 6/2008

Комуністична «безпека» проти українців у післявоєнній Польщі

 Текст: Аркадіуш Слабіг, історик, Академія Поморська в Слупську

Однією з характерних рис комуністичної системи був перманентний нагляд за суспільством. У післявоєнній Польщі стеження не оминуло також середовища національних меншин. Серед них особливу увагу звернули на українців, кількість яких після завершення переселень на території Української Радянської Соціалістичної Республіки (надалі УРСР) сягала близько 150–200 тисяч осіб. Примусове переселення та розпорошення українців на західних та північних землях Польщі, що увійшли до історії як акція «Вісла», значно полегшували контроль за цією спільнотою.

«Безпека» спочатку мала на меті розпізнати розбиті структури ОУН–В та її збройного відділу — УПА. Цьому сприяли, між іншим, брутальні слідчі дії серед українських в’язнів у відомому Центральному Трудовому Таборі в Явожні. Там, найчастіше під примусом, вербували перших таємних співробітників української національності, яких мали намір використати для стеження за земляками. А згодом на західних та північних землях Польщі повітові відділи Служби Публічної Безпеки, принаймні теоретично, наглядали за примусовим переселенням українців, яких офіційно називали поселенцями з акції «В». Однак в результаті низки помилок та занедбань, з-під уваги локальної «безпеки» (найслабше підготовленої з точки зору змісту) вийшла низка нових скупчень українців, які виникали найчастіше на околицях, подалі від місцевих осередків влади. Нагляд за ними спочатку був досить важким, а процес отримання перших так званих особистих джерел інформації тривав до кінця 1949 року. Серед перших агентів опинилися, насамперед, деякі відпущені на свободу в’язні Явожна, зламані перебуванням у таборі, а також особи, затримані за вагомі злочини (крадіжки, фінансові зловживання тощо).

В середині 1949 року внаслідок схиляння до співпраці колишніх членів ОУН–В високого рангу нагляд за українським середовищем зміцнили. Докладно дізналися про структуру існуючого досі підпілля, завдяки чому провели низку арештів серед осіб, які на заході Польщі намагалися стерти сліди свого минулого, розпочати заново в обмежених розмірах «конспіраційну роботу». Затримані особи, побоюючись за долю своїх близьких, під час прослуховувань передавали інформацію не лише про людей, які активно діяли в УПА чи ОУН, але також про тих, хто виявляв прихильність до партизан, допомагаючи їм хоча б матеріально. Таким чином картотеки «безпеки» заповнювалися не лише даними про завзятих конспіраторів, що боролися з структурами комуністичної держави, але й пересічних українців, які випадково постачали харчі чи одяг воїнам підпільної армії.

Злам 1940-х років — це також початок періоду сталінської перебудови економіки, який у сільській місцевості означав насамперед колективні господарства. У звітних документах сектору «охорони економіки» Уряду Публічної Безпеки є багато заміток про дії щодо українських «кулаків», які запізнювались із обов’язковими поставками на користь держави, ніби навмисно ускладнювали створення виробничих кооперативів, а коли вже таки створювали, проводили в них «роботу по розкладанню». Також в колі українських сільських робітників, задіяних у державних сільських господарствах, неодноразово розшукували «класових ворогів», які здійснювали «економічну шкоду» (підпали, отруєння поросят тощо) в цих закладах.

В сталінський період (у випадку Польщі він тривав до кінця 1956 року) мали місце також провокаційні операції апарату безпеки, спрямовані не лише проти місцевих українців, але й українських політичних структур в еміграції. Використовуючи перевірені методи, опрацьовані в минулому радянським спецслужбами, кілька «перевербованих» до того часу конспіраторів створили на території держави фіктивну мережу ОУН, яка втягнула у свою структуру багато несвідомих осіб, та «годувала» фіктивною інформацією бандерівський осередок у Мюнхені. Коли в Польщі достатньо дізнались про громаду з кількох десятків осіб, готових діяти на користь підпілля, організували моментальні арешти, залишивши на свободі лише завербованих агентів.

Політична відлига в Польщі, символом якої став жовтень 1956 року, та передача влади Владиславу Гомулці, принесла результат — тимчасову лібералізацію національної політики польської держави, але також і перебудову апарату безпеки. Свій розквіт переживало тоді Українське Суспільно-Культурне Товариство (надалі УСКТ), яке за задумом українців мало стати справжнім репрезентантом їхніх інтересів. Створили мережу шкільництва з українською мовою навчання. Дозволили функціонування, в рамках функціонуючого римо-католицького костьолу, греко-католицьких церковних громад. Скасували врешті режими поселення. Багато осіб повернулися в рідні краї, інші — переїхали до міських осередків, де спільно творили нову українську інтелігенцію, що активно діяла на громадській ниві.

Тим часом ліквідували ненависний Уряд Публічної Безпеки, а «безпека», реорганізована в Службу Безпеки (сховану в структурах Громадянської Міліції), до кінця 1958 року діяла винятково обережно, щоб не наражатися на закиди «порушення законності». За допомогою нечисленної агентури (більшість дотеперішньої припинила співпрацю), яка все ще утримувала контакт зі своїми довірителями, зібрали загальну інформацію про суспільну, культурну, політичну та релігійну діяльність української меншини. Підвищуючи кваліфікацію функціонерів СБ, терпляче чекали на сигнал з Варшави чи Москви, який мав розпочати черговий етап контролю за українцями в Польщі.

Його початок припадає на 1959 рік, коли під впливом навіювання з боку КДБ були проведені арешти останніх членів підпілля, які переховувались, і які в минулому «завдавали шкоди радянській державі». Арештованих судили в Польщі, або видавали їх у руки правосуддя СРСР. Під час процесів (зокрема, процесу Івана Шпонтака, псевдонім «Залізняк»), які мали показовий характер, застосовували смертельні вироки, або довготермінові ув’язнення.

В той самий час спільно з партійно-адміністративною владою проводилися чистки в УСКТ, усуваючи з його лав осіб, надто заангажованих у діяльність на користь земляків, або просто стійких до комуністичної пропаганди. Найчастіше їм чіпляли ярлики «українських націоналістів». В далекоглядних планах «безпеки» УСКТ на всіх щаблях мало складатися з лояльних (або принаймні пасивних) до влади осіб, які проводили б діяльність фольклорного характеру, насичену марксистсько-ленінським змістом. Між іншим, вимагали показового покарання тих, хто в рамках Товариства намагався пропагувати еміграційну літературу, ламаючи тим самим інформаційну блокаду, яка щільно відокремлювала «табір миру» від «капіталістичного Заходу». Таке підґрунтя мав зокрема арешт та процес Мирослава Трухана зі Щеціна та Міхала Ковалевського із Зеленої Ґури.

«Небезпечним явищем» вважали також клопотання про матеріальну допомогу, яку готові були передавати на користь своїх земляків українські еміграційні організації. На думку функціонерів СБ, поштові бандеролі з матеріальними цінностями або грошові перекази, адресатами яких були навіть бідні українські студенти, були початком для залежності від «осередків ідеологічної диверсії». Бо ж насправді вони давали своїм адресатам уявлення про економічну прірву між країнами «реального соціалізму» та «загниваючим» Заходом.

Від початку 1960-х років більшість оперативних заходів «безпеки» сконцентрувалися на теренах міст. Давніх членів «націоналістичних банд», які мешкали в селах (або воїнів підпілля), найчастіше окреслювали як «елементи з низьким інтелектуальним рівнем, політично безпечні». Натомість із підозрою приглядалися до щораз масовішої міської української інтелігенції, активна суспільна діяльність якої перекреслювала надію на швидку асиміляцію українців у Польщі. Служба безпеки охочіше вербувала студентів, культурно-освітніх діячів, або світський актив неформальних греко-католицьких парафій. Їхні донесення доповнювали інформацію, яка походила з так званої оперативної служби, або контролю кореспонденції, телефонних та «кімнатних» підслуховувань за допомогою пристроїв, умонтованих в помешканнях осіб, за якими наглядали. Сукупність заходів отримала з часом превентивний характер, оскільки після нечисленних, але голосних репресій, проведених на межі 1950–60-х років стосовно членів колишнього підпілля та громадських діячів, українське населення в Польщі поводилося напрочуд обережно, уникаючи провокування влади.

Розгорнувши загальний нагляд за українцями в певному повіті, великому міському осередку, воєводстві, «безпека» найчастіше прагнула контролювати всі дії, які відбувалися під патронатом УСКТ. Якщо вважали, що діяльність певних структур товариства виходить з-під контролю, тоді спільно з адміністративною владою різними способами ускладнювали їхню діяльність. Відмовляли в дозволах на проведення окремих культурних заходів (наприклад, свята Маланки), або відбирали приміщення, нав’язуючи використання нового приміщення спільно з місцевим осередком Товариства Польсько-Радянської Дружби. Коли активність даного суспільного центру викликала підозру, а законних підстав для його усунення з лав УСКТ чи притягнення до карної відповідальності не вистачало, застосовувалися витончені інтриги. З метою «нейтралізації» вказаної особи спеціально проінструктовані агенти поширювали плітки про його буцімто співпрацю з СБ, або створювали розкольницькі групи в середовищі товариства. При цьому із задоволенням використовували особисті конфлікти та інформацію про інтимні зв’язки. Паралельно брали в кільце активістів, за якими стежили за місцем професійної діяльності, де додатково використовували більш-менш приховану неприязнь з боку польського оточення. Коли ці заходи не приносили результату, зацькованим особам дозволяли емігрувати.

З початку 1960-х років українською проблемою займалися також підрозділи польської та радянської контррозвідки. Вважалося, що українська меншина в Польщі, маючи численні зв’язки з земляками як на Заході, так і на терені Радянської України, буде знаряддям «ворожої діяльності», націленої на інтереси СРСР. Особливо небезпечними вважали зустрічі, організовані в будинках польських українців, під час яких гості з Заходу зустрічалися з мешканцями УРСР. Також нервово реагували на випадки посередництва мешканців Польщі у передачах кореспонденції, яка, перепакована в нові конверти, мандрувала далі на Схід. В обох випадках ніби забували, що абсурдні обмеження в особистому пересуванні унеможливлювали нормальні контакти між поділеними «залізною завісою» родинами та знайомими.

Кожного українця, громадянина західних держав, який приїжджав до Польщі, трактували як потенційного шпигуна, в зв’язку з чим належало або унеможливити йому візит, або щільно оточити його агентурою. Коли траплялася можливість, таємно обшукували його багаж. «Забезпечували» також усі групові закордонні виїзди польських українців. В кожній групі, яка готувалася на фестиваль у Свиднику (Чехословаччина), обов’язково мусив опинитися таємний співробітник, який після повернення надавав ретельний рапорт про візит. Ще старанніше, при співпраці з КГБ, забезпечували поїздки на терени УРСР у 1980-х рр.

На цьому не спинялися. Українців, завербованих контррозвідкою, намагались використати для проникнення в еміграційні середовища Західної Європи чи Канади. Найчастіше, винятково віроломно, при цьому використовували родинні зв’язки, або критичну матеріальну ситуацію певного агента. В обмін на співпрацю з відомством безпеки йому давали згоду на відвідування родини, участь у престижних закордонних практиках, прибуткових рейсах торгового флоту. В ході відвідин обов’язково, під виглядом «викриття намірів націоналістичних осередків», відвідувалися українські клуби та греко-католицькі чи православні парафії. З подібною метою висилалася з держави кореспонденція, написана під диктовку офіцерів СБ.

Бурхливі 1980-1981 роки, які пройшли під знаком діяльності «Солідарності», спонукали до активної діяльності також українські еліти в Польщі. «Безпека» намагалася спаралізувати всі суспільні ініціативи (в тому числі так звану перемишльську петицію), метою яких було покращення становища українців в Польщі. Підозрілими визнавалися всі спроби встановлення порозуміння між українською інтелігенцією та представниками «Солідарності». Вірогідно, був і намір посіяти взаємну недовіру. Наприклад, після введення військового стану (в грудні 1981 року) українцям неодноразово «великодушно» передавалися приміщення, які до того часу використовувала проголошена поза законом «Солідарність». В наступні роки, за допомогою апробованих вже методів, намагалися відбити в молодих активістів бажання до суспільної роботи в рамках УСКТ. Окрім низки інтриг, успішним способом залякування були обтяжливі оперативні розмови («тактовні, але дуже суворі», як наказували інструкції), що проводилися з вибраними особами в казематах «безпеки». Мало того, значно більшою мірою, аніж у попередні роки, «розряджали українську проблему», дозволяючи еміграцію на Захід. Лише з регіону Західного Помор’я принаймні кілька сотень молодих українців охоче використали офіційні виїзди до Риму, відмовляючись повертатися на батьківщину. Попри те, що це був пропагандистський ляпас комуністичній владі Польщі, протидії СБ носили на диво обмежений характер.

Часткова демократизація політичної системи влітку 1989 року не перервала стеження за українським населенням Польщі. До останньої хвилини за допомогою агентури робилися спроби маніпулювати діяльністю УСКТ. Остаточна межа цих практик наступила на початку 1990 року, коли розпочалася ліквідація структур СБ, а УСКТ замінили Об’єднанням Українців у Польщі.