Український журнал - 6/2008

Михайло Барбара: "В Україні театри в основному нудні і нецікаві"

Спілкувався Петро Андрусечко, Київ

Чого, на твою думку, бракує сьогодні в українському театральному мистецтві? 

Ох, одразу таке глобальне жорстоке питання! Я лише сьогодні зранку приїхав, напівсонний (сміється). Воно все якесь загалом достатньо мертве, за рідкісними винятками. Перебуває десь, як півтора століття тому, в якомусь такому застиглому часі. Теперішній театр мусить бути різноманітним, мусить бути сучасним і говорити про речі, які відбуваються у ХХІ, а не у ХІХ столітті.  

А чому ти взагалі зацікавився театральним мистецтвом? 

Насправді це було ще дитяче бажання. Коли з’явилося запрошення від «Арабесок», коли почалась співпраця, я зрозумів, що саме такого мені й хотілося. Це було досить несподівано, але й дуже вчасно для мене. Якось з цього часу пішло і я вже не можу цього зупинити. Спочатку була одна вистава, яка мала бути таким спільним проектом, я був просто запрошеним учасником, а потім став вже постійним членом цього колективу. Це триває вже дев’ятий рік.

Це театр, який зовсім інакше думає. Не стільки думає, як існує. Це пошук, це намагання поєднати в собі всі можливі речі, це і музика, і рух, і наприклад, техніки всілякі такі на кшталт  відео. Як на Україну, це дуже прогресивне явище. І для мене це найближче. Це й повага до текстів, це насправді актуальні тексти, автори. Для кожної вистави робиться своя музика, яка пишеться, видумується, компонується. Це також і спів, і багато інших важливих для мене елементів.

Ви їздите з виставами лише по Україні, чи буваєте також за кордоном? 

Регулярно буваємо за кордоном — і в Польщі, і минулого року в Словаччині. Цього року має бути Німеччина і Австрія. Тобто, фактично пів на пів — регулярно і по Україні, і за межами України.

А як сприймають ваші вистави за кордоном? 

Ми розуміємо, що коли власне виступаємо за кордоном, робимо такий театр, який є актуальним і сучасним.

Яким чином (на які кошти) функціонує театр, чи маєте зв’язки з Міністерством культури? 

Ні, жодним чином. Ми є незалежною громадською організацією. Ми ніколи не мали і не маємо підтримки з боку держави.  

Ви принципово не хотіли такої підтримки?

В принципі, в ідеалі, можливо, що це було би і добре, але в такій країні це поки що неможливо, і ми існуємо як незалежна інституція. І відповідно, ми поки що добре себе почуваємо.

Тобто, фінансування йде від грантів, від спонсорів? 

Так, це і гранти, але «Арабески» багато чим займаються. Це не лише театр. Це, я би сказав, громадська організація, яка займається різними речами. Хоча театр, очевидно, є однією з базових складових.

Оскільки ти буваєш за кордоном, чи можеш ти порівняти сучасний український театр з театром за кордоном? Чого більше — спільного чи відмінностей? 

Театр насправді є різноманітним, а в Україні він є, власне, занадто одноманітним. Я вже казав, що це все, як півтора століття тому — зупинилося все. Це важко пояснити тепер по телефону і в такому стані, в якому зараз перебуваю (сміється).  

Чи є (поза «Арабесками» очевидно) якийсь український театр, який тебе цікавить, чи за кордоном все ж цікавіше? 

Загалом цікавіші є, однак театри, які за межами України. В Україні в основному вони нудні і нецікаві. Деякі речі, які робить Андрій Жолдак, є цікавими. Але це однак, швидше за все, виняток, який підтверджує правило. Театр поза Україною, особливо за західними кордонами, є набагато цікавішим і різноманітнішим. І це є факт.

Я знаю, що це питання тобі задавали багато разів. Як ти почуваєшся в Харкові, і професійно, і особисто?

Я себе почуваю цілком комфортно. І це торкається театру, арабесівського середовища, де ми працюємо разом. Це середовище, де дискомфорту від «сходу» немає.

 А Харків має свою атмосферу? 

Безперечно, безперечно. Це абсолютно інше місто, ніж Львів, ніж Київ. Але він має свої амбіції, свою історію. І це, зрештою, атмосфера, яка для мене дуже важлива, атмосфера 20-х років. Цей період, як на мене, найцікавіший в українській літературі. І то все десь, якимось чином відчувається. Принаймні, мені відчувається такий настрій.  

А як щодо музики, з «Мертвим Півнем» багато концертуєте? 

Багато з «Півнями» їздимо. Минулого місяця ми фактично зробили один живий альбом, який вибраний народом. Було голосування в Інтернеті на сайті. Концерт відбувся за результатами голосування, складався з пісень, які люди вибрали. Це їх улюблені пісні, які ми заграли, такий живий концерт. Ми власне так і назвали цей альбом — «Мертвий Півень, вибраний народом». Це один диск. І другий — це цикл віршів Юрія Андруховича, названий «Кримінальні сонети». Андрухович їх зачитав, ми їх зіграли, заспівали. До цього диску долучена ще така книжечка з текстами і ілюстраціями. Диск вже є в продажу. Ми зайнялись самостійно виданням. Тепер ми також самі займаємось дистрибуцією, щоб він з’явився по всій Україні.