УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 6/2008

Дві версії одного договору?

(Скачати весь номер: 6/2008 [PDF, 2 Mb])

Текст: Івана Ґрешлик, Прага 

Є така притча. Жили-були в Арктиці два дикобрази, яким було дуже холодно. Щоб зігрітися, вирішили притулитись один до одного. Але коли наблизилися, почали один одного колоти. Відштовхнулись — їм стало холодно. Тоді давай знов один до другого, але біль від колючок був нестерпним. Отже, довелося їм довго шукати місце, щоб обом і тепло, і комфортно було. Русини й українці в Пряшеві не дикобрази, але тепле місце, де б усі почувалися комфортно і без образ, шукають доволі довго.  

В 2005 році між Театром Александра Духновича у Пряшеві (ТАД ) та консульством України в Словаччині була підписана угода, в якій театр, що ставить в середньому три прем’єри на рік, зобов’язався раз у рік поставити одну п’єсу українською мовою. Причиною для цього офіційного документу стало те, що ТАД, який з 1945 до 1990 називався Українським національним театром і до сьогодні в його установчій грамоті наведено, що він повинен задовольняти потреби русинської та української національної меншини Словаччини, ставить п’єси виключно русинською мовою. Останньою виставою українською мовою було «Украдене щастя» І.Франка, прем’єра якої відбулася в 1994 р., та (буцімто) через відсутність успіху в глядачів твір зняли з репертуару і повернули його на сцену лише після переробки на русинську мову, після чого (буцімто) він набув більшої популярності. Отож, аби наведений вище пункт договору мав можливість реалізуватися, нинішній посол України у Словаччині Інна Огнівець, будучи в часі підписання договору генеральним консулом України в СР, навіть пообіцяла, у випадку потреби, запросити українського режисера. І хоча в театральній трупі з 20 осіб у 2005 році було 17 акторів, що навчалися у Києві, тобто українську мову знали, умови угоди не виконалися.

 

Інна Огнівець про угоду нагадала і на нещодавньому засіданні Пряшівського самоврядного краю (далі ПСК), де депутати культурної комісії ПСК та представники ТАД домовилися про те, що цього року театр вже все ж таки п’єсу українською мовою поставить. З умовою, що українська сторона профінансує більшість витрат, пов’язаних з підготовкою п’єси. І хоча скаргу про недотримання угоди первісно надіслав до ПСК Союз русинів-українців Словацької Республіки, ніхто із заступників союзу на згаданому засіданні не був присутній. Представники ПСК вважають, що це проблема не національного, а фінансового характеру. СРУСР стверджує, що фінанси театру повинні порівно розділитися на підготовку русинських та українських (точніше, однієї) п’єс. А русини вважають, що кошти повинний роздобути СРУСР або українська сторона, якщо вони бажають чути на сцені українську мову. Що не так просто, оскільки перший секретар Посольства України в СР Петро Петрище нещодавно для словацьких ЗМІ висловився, що української мови завзято добиваються словацькі українці, а не амбасада. На запитання, чому до сьогодні в репертуарі бракує п’єси українською мовою, директор ТАД Маріан Марко лаконічно відповів, що текст угоди звучить інакше і порекомендував «прочитати словацьку версію угоди». На жаль, до словацької версії мені не вдалося добратися. Зрештою, я не маю і української версії... І, правду кажучи, мені важко уявити, що існують два варіанти одного договору, як і те, що кожна зі сторін могла би захищатися тим варіантом, який більше влаштовує її «інтереси».  

Хто до кого ближче?

Пряшівські українці ТАД вже роками не відвідують — із принципу. Ображає та дратує їх мова і бракує їм українських драматургів. Та пан Марко це проблемним явищем не вважає, оскільки, на його думку, «той, хто цікавиться мистецтвом, до театру приходить». Одним словом, виходить, що представники української меншини Словаччини не мають потягу до мистецтва і тому не люблять відвідувати театр. Чесно кажучи, у випадку вистав тих українських труп, які здебільшого в Словаччині бувають на гастролях, нема чого дивуватися. Це театри, які мали б ще добре попрацювати над драматургією, щоб захопити глядачів у себе вдома, не кажучи вже про все-таки вимогливішу публіку словацьких українців. Всупереч тому, що в Україні існує досить багато добрих театральних труп, у Словаччину останніми роками чомусь приїжджають, м’яко кажучи, не надто цікаві колективи, яких ТАД запрошує в Пряшів для того, щоб задовольнити й українських інтелектуалів і, очевидно, «виконати» пункт словацької версії договору. А пряшівським інтелектуалам не залишається тоді нічого іншого, ніж приймати селянські мотиви, народні костюми і пісні в п’єсах гостей з України і бути прихильниками виключно класичної літератури.

Русинська мова, на думку акторів та директора, допомагає наблизитися до глядача, оскільки її розуміють і словаки, і чехи. Вистави ТАД справді відомі й популярні серед словацьких та чеських глядачів. Актори та автори театру неодноразово були відзначені на престижному театральному огляді в Словаччині — DOSKY, театр гастролює в багатьох містах Європи, його запрошують на безліч театральних фестивалів вдома й за кордоном, кожні два роки ТАД організовує театральний фестиваль KARPATFEST. Незважаючи на все це, русинська громада незадоволена. В драматургії ТАД їй бракує русинських авторів. Адже від 1990 року театр називається ім’ям провідного діяча русинської культури і вистави граються на русинській мові, але тематика буцімто зовсім не русинська. За словами директора Марка, є в них і русинські автори, як наприклад, Зузана Галямова, яка поставила нещодавно в театрі казку «Неслухняний Юрко». Нагадаймо, що Зузана Галямова є молодою актрисою ТАД і йдеться про її драматургічний дебют. На сьогодні для ТАД актуальне й питання поповнення професійних кадрів театру. В 60-х та 70-х рр. у театр прийшла сильна й талановита генерація акторів, що навчалися в Києві. Сьогодні театр співпрацює з Пряшівським університетом та мистецькими школами в Словаччині, але в трупі постійно бракує молодих акторів, зокрема чоловіків. Є надія, що ситуація покращає. Як каже моя мама, «дав би Бог». Минулого року у Києві було підписано протокол між словацьким та українським урядом, в якому словацька сторона зобов’язується вирішити цю проблему. В крайньому випадку, обіцяє заснувати самостійний український театр. В такому разі буде цікавим не лише репертуар, склад трупи та фінансування театру, а й те, скільки версій угод виникне. Ну, а як любить говорити мій батько, «можна і так, і так...». Але це вже інша історія. Про щура. 

Український журнал