Між частиною практиків і теоретиків театральної громади Словаччини нині переважає скепсис щодо сенсу і покликання творчих майстерень, які в словацькому театральному житті після 1989 року набули популярності, як один із видів альтернативного мистецтва. На початках стояли й ініціатори міжнародного студентського театрального фестивалю «Академічний Пряшів», члени Театру поезії Філософського факультету Університету П.Й.Шафарика в Пряшеві, заснованого у 1960 р.
Як сказав Мілош Містрік, приблизно від початку ХХ.ст., чи навіть ще раніше, дійшло до тектонічної деконструкції і декомпозиції твору. Театральні вистави перетворювалися у театральні сценарії, драматична література втратила свою домінантність і автономність на користь театру, а драматург поступився своїм місцем режисерові та акторам. Творення тексту і все, що на сцені виражають актори, перемістилося у репетиційні зали. Актори грають самих себе і за посередництвом естетизованої психодрами передають почуття сьогодення.Наприкінці 80-х років один із передових творців альтернативного мистецтва у Словаччині Благослав Углар починає працювати із театральною групою «Трнава-Копанка» та тодішнім Українським національним театром у Пряшеві. Тому не випадково, що метод воркшопів, характерний для фестивалів на кшталт «Академічний Пряшів», надає перевагу колективній роботі у створенні театрального твору. Цей метод і «воркшопівський» характер роботи були притаманні даній мистецькій групі ще до 1968 року. Тут на початку інсценізаційного процесу вже не стояв готовий текст. Його аматорська група формувала під час репетицій, причому авторам не розходилося за будь-яку ціну бути «інакшими». Намагаючись досягти природного, своєрідного і автентичного для своєї генерації висловлювання, були змушені — як більшість студентів без театрального досвіду — навчитись черпати із своїх, доти не віднайдених, креативних джерел. Такий вид театру вимагав серйозної фізичної підготовки, але так само і вербальної вишуканості акторської частини, оскільки ритмічні репліки тут перепліталися з рухами. Особливою рисою альтернативи після 1989-го можна вважати також поєднання мистецьких амбіцій аматорів і професіоналів. Не винятковими були аматорські трупи, які згодом ставали професіоналами, а також регулярні контакти аматорів із професійними митцями.Недоліком творчих майстерень є їхня короткочасність. Вправи і показ ведучого воркшопу часто обмежуються одним заняттям, чим закривається і підготовчий процес творчості, незважаючи на те, що його остаточним продуктом міг би бути театральний твір, що згодом став би репертуарним номером професійного театру. Словацька альтернативна сцена після 1989 року в порівнянні з чеською чи польською — не кажучи вже про західноєвропейську — мінімально преферує жанри і різновиди театральних просторів, типових для альтернативного мистецтва. Є мінімум інформації про те, що у Словаччині працювали б squaty, тобто нелегальне, але свідоме захоплення порожніх об’єктів, для яких знаходять нову форму застосування. Йдеться про альтернативні простори — концертні чи театральні зали, галереї і місця для вільної мистецької творчості чи театри site-specific, тобто про методику, яка свідомо хоче бути в контакті із конкретним середовищем, зі всіма його якостями, винятковістю, історією і конфліктами. Театр в автентичному середовищі, theatre on location, тут сьогодні також представлений мінімально. Цей феномен у нас з’явився лише наприкінці 90-х як реакція на світові тенденції у розвитку театру (Голландія, Англія, Франція, Німеччина). І завдяки фестивалю «Академічний Пряшів» вдалося реалізувати такі види театральної альтернативи, як експерименти у нетеатральних просторах (костел, протиатомне сховище, сходи тощо), театральний експеримент із використанням телевізійних вставок, «класичні майстерні» в театральних, клубних та інших просторах.Сьогодні виникає щораз більше театральних груп, які спочатку активізуються в інсценізаційному процесі на сцені, пізніше реалізують проект в іншій інституції, опісля організовують воркшопи, аби врешті знову повернутися до театральної діяльності на сцені конкретного театру. Та такий спосіб діяльності викликає питання: до якої міри те, що робимо, є мистецтвом? І чи те, що нас нині в театрі цікавить передусім, є дійсно його мистецьким виміром? Театр — чудове місце для культурної дискусії, оскільки за своєю сутністю воно, за словами Легманна, знаходиться на межі між мистецтвом і не мистецтвом. 
