«Двері залиште відкритими, ми не останні». Таке гасло сяяло над головами пасажирів, що приземлялися в Хайфі. До Землі Обітованої приходять вже вдруге в історії. Йде 1948 рік, і свіжі спогади про жахіття війни виступають рушійною силою для створення нового завтрашнього дня. Історія повторюється. Місцем для реалізації цього майбутнього стала Палестина, яку так само, як кілька тисячоліть тому, знову заселено. Ейфорія з боку приїжджих, істерія з боку місцевих. Віхою в історії обидвох народів стає травень 1948-го. Партія, розігрувана руками тих, хто рухає історію, продовжується...
Великобританія, яка від 1918 року контролює Палестину та лімітує приплив єврейського населення, закінчує мандатне керування територією. Останні британські військові покидають палестинську територію 14 травня, тобто в переддень проголошення держави Ізраїль. Виведенню британців передувала серія подій. Коли світ заполонили вісті про геноцид єврейського населення, представники сіоністських організацій все інтенсивніше добивалися в британського уряду «відчинених дверей» для щонайбільшої кількості переслідуваних та врятованих. В кінцевому результаті, саме Палестина стала пристановищем для врятованих євреїв з Європи.Британці, побоюючись реакції палестинського населення, приймають у питанні імміграції радикальні заходи. Але ситуація виходить з-під контролю. Тим, хто пережив жахи концентраційних таборів, потрібен притулок. Ті, хто «вдома», не розуміють, чому саме вони мають звільняти їм місце.
Двоє здібних адептів
На початку ХХ століття Єрусалим був складовою частиною Османської імперії, яка в Першій світовій війні воювала на боці Німеччини та Австро-Угорщини. Великобританія, шукаючи спосіб, як ослабити турків, знайшла собі двох здібних адептів, пообіцявши їм створення самостійної національної держави. Політичною іронією стало те, що адресатами цієї обіцянки були і єврейська, і арабська сторони. Дві обіцянки, двом народам, на одній території. Нечесна гра до нічого доброго не призвела. Невелика територія перетворилася на бомбу сповільненої дії. Заговорила зброя. Терористичні акції — вигідний спосіб шантажу та привернення уваги, який, на жаль, не лише збирає свою данину у вигляді невинних жертв, але й породжує жадобу помсти, — посіяли страх серед палестинського населення.Іргун — єврейська військова організація, що виникла з метою змусити британську армію піти, остаточно завоювала свою правду сумнозвісним замахом в єрусалимському готелі «Кінг Девід» 22 липня 1946 року. Результат — 92 загиблих, 50 поранених британців, арабів, євреїв. У квітні 1947 року вибухнула бомба в нічному поїзді Кайро, десять місяців по тому на вулицях Єрусалима вбито двох британських солдатів. Британський уряд, що називається, просто «умив руки» від проблеми шматка землі, для когось обітованої, для інших — уже обжитої, і віддав його на розсуд Співдружності націй. Те, якою мірою розподіл території Палестини був для єврейської та арабської сторони більш чи менш справедливим, ще оцінює і довго оцінюватиме історія. Однак молодій державі вже від самого початку довелося витримувати іспит вогнем. Оскільки араби не погоджувалися з виникненням єврейської держави на їхній території, вже опівночі новонароджену державу оточено з трьох боків 25-тисячним військом, оснащеним танками та літаками, веденими британськими військовими навігаторами. Ті, хто хотів експериментувати або не встиг вгамувати свої пристрасті під час Другої світової війни, отримали свіже поле битви. Друге випробування для новоствореного Ізраїлю чаїлося в недалекому минулому його власного народу. Ця проблема стосується всіх причетних до почуття колективної провини за жахіття Голокосту. Нікому не належить роль винятково жертви чи виключно переслідувача. Кожен наслідок має своє «чому». Кадри з фільмів, де показано, як покірних старців, жінок та дітей саджають у поїзди, щоб відправити до таборів смерті, навіки закарбовано в нашій пам’яті. Історія жорстока. Вона забирає в нас право на замучених святих. Відповісти ударом на удар буває корисно.
Сумнозвісний лідер з Нобелівською премією
З тих, хто не лише ідеями, а й «мечем» воював за свою правду, постали на політичній сцені молодого Ізраїлю деякі його лідери. Сумнозвісним був брест-литовський уродженець Менахем Беґін. Хороший організатор, чудовий оратор. За два роки перед акцією в Кемп-Девіді від став лідером радикальної організації Іргун і перебував на її чолі також 9 квітня 1948-го, в день, коли за допомогою ножів, рушниць, гранат було вбито близько 300 палестинських жителів в Дейр-Ясіні. Різанина мала свою причину: мешканці чинили перешкоди вступові збройних сил. Беґінова політична кар’єра в історії щойно народженої держави не примусила себе довго чекати. Потрібно було провести очищення всього, що сталося і чого вже не повернути. В своїх мемуарах Беґін твердить, ніби інцидент у Дейр-Ясіні є «пропагандою тих, хто ненавидить жидів». Якби це було так, Давид Бен-Гуріон, який у травні проголосив виникнення Ізраїлю, не мав би причин посилати лист йорданському королю з виявами співчуття, а єрусалимський рабин не відлучив би тих, хто був причетний до кровопролиття. Беґін став першим ізраїльським прем’єр-міністром у 1977-му. Того ж року у Кемп-Девіді він уклав мирний договір з єгипетським президентом. І таким чином дослужився до Нобелівської премії за... мир. Іншим колишнім членом військових організацій, який появився на політичній сцені нової держави був Іцхак Шамір. На пост прем’єр-міністра його призначали двічі (1983–84, 1986–1992). В 1940 році він змінив Іргун на радикальнішу організацію Лехі і підписався під двома найуспішнішими акціями цієї групи. Однією з них був замах у 1944 році на британського міністра з питань Близького Сходу, а другою — вбивство представників ООН Фольке Бернадот та Андре Серо. Бернадот став надто некомфортним, оскільки почав інформувати світ про винищувальні акції сіоністів у палестинських селах і не забував нагадувати Дейр-Ясін. Серо просто не пощастило. У фатальну мить він знаходився із Берандотом в одному авто. Трагедія сталася через чотири місяці після проголошення Ізраїлю — в період, коли, здавалося б, «убивчі» емоції вже вляглися, і їх більше неможливо буде обґрунтувати...Сьогодні Ізраїль — єдина демократична держава на Близькому Сході. Він належить до країн, які завжди стояли в центрі уваги. Але боротьба народів за його територію до сьогодні продовжується, хоча вже не з ідеологічних, а з набагато прагматичніших причин. Каменем спотикання багатьох політичних процесів, як відомо, нині стало забезпечення доступу до джерел нафти...
