УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 7/2007

Упирі на Пряшівщині

(Скачати весь номер: 7/2007 [PDF, 3.7 Mb])

Текст: Надія ВАРХОЛ, СНМ — Музей української культури у Свиднику, Словаччина

 

 

На відміну від загальновідомого горорового упиря з довгими очними зубами, якими він висмоктує з людей життєдайну речовину — кров, після чого уражені так само стають вампірами, в народній уяві він виступає в дещо іншому вигляді. Щоб краще зрозуміти образ упиря в усній словесності українців Пряшівщини, звернемо увагу на ревенантів загалом.

Ревенант, за повір’ям — це мрець, який після смерті з різних причин не має спокою й виходить з домовини, завдаючи великих страждань живим. Неспокійні душі є передусім у тих покійників, які померли не своєю смертю. Тому в демонологічних оповідях головними персонажами іноді бувають мертві вояки, замордовані та пограбовані під кінець війни або відразу після неї, душі яких блукають ріллями, лісами і не знаходять спокою. Частими ревенантами є й покійні матері, які навідують своїх маленьких сиріт, чешуть їх, плекають, або чоловік-мертвяк, який повертається до своєї коханої дружини-вдовиці, щоб допомогти їй в господарстві (луки косити, дрова навезти і т.п.). Трапляються, мовляв, і такі випадки, що між ними бувають статеві стосунки, внаслідок чого народжуються діти невладні («такой нелапшой», «переминь»), тобто фізично та психічно ретардовані діти, поява яких на світ здавна була для людини загадковою.

За народним повір’ям, ревенантами ставали також люди лукаві, скупі, нахабні, мстиві, сварливі або такі, які під час свого життя перекладали на ріллі межові камені, просто люди з поганими рисами характеру. Подібно ними могли стати і ті люди, які порушували споконвічні суспільно-етичні норми, усталені сільські канони, наприклад, жінки, які виконували рукодільні роботи в заборонені дні: золили білизну, прали, пряли, ткали. Ткаля у такому випадку змушена була подарувати виткану частину полотна жебракові, щоб оберегти себе від ревенанта.

Магічні практики, які мали охороняти живих від шкідливого духа покійника, ще й донині спорадично помітні в похоронній обрядовості українців Східної Словаччини, а саме, покладенням у труну дрібних монет. В деяких селах на Свидниччині найменший гелер всувають між мізинець на руці, примовляючи: «Ту тя выплачам зо шыткого, жебы-с не мал ніґда нич до ничого аж навікы амінь!» Акт виплачування мерців дуже архаїчний, відомий й іншим народам. Згадаймо хоча б давніх греків, які мерцям клали під язик монету — плату міфічному перевізникові Харонові, який на човні перевозив померлих через ріку Стікс у потойбічний світ.

Проводячи покійника в останню путь, за ним сипали мак чи свячену сіль або просо, які доки дух не визбирав до останнього зернятка, не міг повернутися назад. Ревенант появлявся невидимим, бачив його лише той, кого він мучив, пригнічував, переважно появлявся уві сні. Таку людину охороняли старою, зужитою мітлою, яку клали в постіль або били нею уявного духа, проганяючи його геть з хати. В околиці Меджилаборець з охоронною метою клали під подушку рушник, яким накривають пасхальні кошики, складений у формі трикутника, та люстерко. Натомість на Старолюбовнянщині пряли нитку, обертаючи веретено в протилежний бік і тією ж ниткою дев’ять разів обмотували хату, в якій появлявся ревенант. Подібна дія виконувалася і в колишніх селах Старинського водоймища, причому жінка в зубах сукала нитку, а веретено так само крутила у протилежний бік і, обмотавши ниткою хату ззовні, крізь ключовий отвір затягувала в хату обидва кінці нитки.

У маковицьких селах дехто клав у домовину замкнену колодку навіть всупереч повір’ю, що замкнена колодка у труні, з одного боку, забороняє повернення мерця, але з іншого — на Останньому суді перед такою душею вже буде замкнене царство небесне і вона вже не потрапить до раю.

Відворотною силою проти ревенантів наділялися також певні магічні рослини, які в деяких місцевостях зберігалися в житловому приміщенні за сволоком. В інших випадках ними підкурювали переляканих осіб, які страждали безсонням. Це стосується передусім чортополоху («чортів ополох»), з листя якого ще й пили дощову воду протягом дев’яти діб. Та коли особа викаже духа мерця, він дуже на неї розсердиться, мучить її, б’є, волосся скубе, так що така людина зазнає великих мук, починає сохнути, марніти і навіть помирає.

Особливо небезпечними вважалися мерці т.зв. вампіри, упирі. В демонології українського етносу Східної Словаччини упир («упирь», «упірь», «двойдушный», «двойдушник», «нелапшый»; жіночий рід — «упірица») є досить складною демонічною істотою. За загальнопоширеною уявою упирі народжуються з двома серцями — правим і лівим — і після смерті ліве серце залишається живим. З тієї ж причини упир після смерті «не скріпне» і лице в нього червоне, налите кров’ю. На Снинщині переважає погляд, за яким людина народжується з двома серцями тоді, коли чоловік підтримує статеві стосунки з жінкою під час менструації. Таке уявлення виникло внаслідок того, що жінку з місячними здавна вважали нечистою з магічного боку.

За народними уявленнями упир після своєї смерті завдавав великої шкоди — вийшовши зі своєї могили, ссав кров сплячих людей або душив людей та худобу. Крім того, упирів вважали ще й носіями пошесних хвороб, здебільшого холери, та стихійного лиха. В деяких демонологічних оповідях Снинської області упир виступає в пташиній подобі: від виссаної крові він зміцнів і його тіло вкрило пташине пір’я, внаслідок чого міг літати в повітрі, наче птах. Місцем його перебування була не могила, а кущ шипшини.

Живого упиря нібито можна було впізнати за каламутними очима та за двома т.зв. «затрубками» (закручене волосся у виді трубки) по обидва боки тімені. А обличчя та статеві органи у нього без заросту. Мертвий упир — оце вже було справжнє лихо. Крім того, що за таким мертвяком, який після смерті «не скріп», сипали за домовиною, як охоронний засіб, мак, про що ми вже згадували, йому клали в труну такі речі, яким надавали відворотну міць, а саме:

іншомовну газету, наприклад, німецьку або мадярську, щоб тоді повернувся з потойбічного світу, коли це все зуміє прочитати;

на зуби в рот клали шматок витканого полотна на чотирьох ремізках — чиноватину, щоб зубами всі нитки викусив;

кінський кантар на ноги, щоб не міг ходити;

під ноги — ножі, щоб не міг встати;

у п’яту забивали голку без вушка, щоб легше дісталася до серця;

на шию давали серп;

тіло обвивали колючим терням;

«упіриці» встромляли між ноги праник.

У випадку, коли згадувані охоронні практики виявлялися неефективними, викликали чоловіків-ворожбитів, які вміли «робити од мертвого». Вони відкопували могилу покійного упиря, після чого виконували такі дії, які б унеможливили його повернення. Після відкриття труни забивали упиреві в голову великого цвяха, а тіло обертали долілиць; відрубували йому голову і клали її між ноги; осиковим колом пробивали серце або залізним колом проколювали домовину.

Існує ціла низка варіантів демонологічних оповідей про боротьбу такого ворожбита, чарівника, знахаря («бачу», «босороша») з вампіром на його могилі. Звичайно такий ворожбит кликав на допомогу селян (інколи аж дванадцять осіб), озброєних вилами, колами, палицями. Коли ворожбиту вдавалося викликати вампіра з могили, починали удвох битися. Якщо упир у вигляді червоного полум’я був горілиць, селяни мали по ньому бити; якщо ж був обличчям униз — не мали нічого робити.

На Снинщині образ упиря в народній уяві часто переплітається з образом іншого демона, т.зв. перелесника. В демонологічних оповідях перелесник виступає як спокусник молодиць, дівчат. Він ніби літає в повітрі, а молодій жінці чи дівчині появляється ночами у постаті коханого. Перелесник найбільше завдавав болю нещасливо закоханим особам. Нещаслива любов, зрада коханого чи коханої помітно позначалася на психіці занадто чутливих осіб, що в народі пояснювалося висловом дістала перелесника. В такому випадку дану істоту підкурювали димом однієї з магічних рослин з тотожною назвою перелесник (Буквиця лікарська, Betonica officinalis; Вербена лікарська, Verbena officinalis; Іван-чай, Хамеріон вузьколистий, Chammaaerion angustifolium; М’яточник чорний, Ballota nigra; Ряст бульбастий, Corydalis cava), покладеної на жевріючих вугликах.

Селяни, шукаючи порятунку від нечистих сил, якими були, крім іншого, упирі та перелесники, не раз використовували й такі запобіжні огидні засоби, як людський кал. Вірилося, що поглядом на кал, враховуючи при цьому неприємний запах, викликається почуття огиди не лише в людини, але й у самого демона — упиря чи перелесника. Подібні магічні прийоми були відомі й іншим слов’янським народам.

Український журнал