Український журнал - 6/2008

Богдан Бойчук у пошуках дозрілої прози

(Скачати весь номер: 6/2008 [PDF, 2 Mb])

Марко Роберт Стех, Торонто

 

 

 Кажуть, що по-справжньому дозрілу й витончену прозу можна писати, пройшовши уже межу шістдесятилітнього віку. Богдан Бойчук (що народився 1927 р. на Західній Україні, виростав у таборі ДіПі в Ашаффенбурзі, а згодом довгі роки жив у Нью-Йорку), ніби програмно повіривши в таке правило, почав писати й друкувати прозу щойно після шістдесяти: його роман «Дві жінки Альберта» вийшов у Києві 1993 р.

До того часу Бойчук був відомий насамперед як поет, хоча писав також драматичні твори (найпомітнішою стала його п’єса «Голод (1933)», стилістично й світоглядно позначена сильним впливом Самюела Беккета), перекладав (зокрема американську та іспанську поезію), був редактором кількох книжкових видань і трьох важливих журналів («Сучасність», «Нові поезії» і «Світо-вид»), видавцем, організатором літературного життя, а особливо в ролі представника «трійці» провідників (разом з Юрієм Тарнавським і Богданом Рубчаком) Нью-Йоркської Групи. Зрештою, саме із неформальної зустрічі Бойчука і Тарнавського в 1953 р. виводять свою генеалогію спершу доволі аморфна «група молодих», а відтак і програмно модерністська Нью-Йоркська Група.

У контексті групи Бойчук органічно перебрав на себе функцію радше організатора, ніж літературного теоретика чи ідеолога. Про подиву гідний обсяг його діяльності в літературному та театральному середовищах української еміграції свідчать видані ним журнали і редаговані книжки (чого варті хоч би підготовлена разом з Рубчаком антологія «Координати» (1969) або ж записані ним «Спомини» Йосипа Гірняка про «Березіль»!), але й не тільки вони. Приміром, його багатолітнє листування з Ігорем Костецьким — це наче «книговедення» одного аспекту закулісної роботи вузького кола індивідів, чиї наполегливі зусилля реально творили те, що сьогодні називаємо українською еміграційною культурою... А свідченням Бойчукових власних творчих шукань є кільканадцять книжок поезії, прози, драми. Романи Бойчука, — зокрема «Дві жінки Альберта» і «Краєвиди підглядника» (1995), — доволі однотонні стилістично й монотематичні. Попри те, що їх автор відомий як поет, ці тексти ніби програмно непоетичні, збудовані з коротких «рубаних» речень, в яких внутрішній ритм фрази й милозвучність мови грають далеко не першорядну роль. Настроєм ці тексти ближчі до стилістично сухих (інколи майже неоковирних) Бойчукових мемуарів («Спомини в біографії», 2003), ніж до його віршів. Винятком з правила є роман «Аліпій ІІ і його наречена», написаний у формі модерністської притчі, яка, здається, шукає свого первоначала в «Отак мовив Заратустра» Фрідріха Ніцше. Утім, поетичні алегорії Бойчукового роману не піднімаються в «розріджене повітря» тих висот духу, від яких паморочиться в голові читачеві текстів Ніцше; ба, вони й, напевне, не замахуються на таку «стратосферичну» мету, а радше, як і вся творчість Бойчука, включно з поезією, воліють залишитись поблизу землі і плоті...