Український журнал - 7/2008
«Я не емігрував, я просто закохався»
(Скачати весь номер: 7/2008 [PDF, 2 Mb])Спілкувалася Івана Ґрешлик, Прага-Сиракузи-Братислава
Мішо Сухи — фотограф, документаліст, завідувач відділу кіно Сиракузького університету в США. Випускник кафедри документальної творчості (Вища школа музичних мистецтв) у Братиславі. Фотографував у циганських селищах Східної Словаччини, зняв короткі документальні фільми, в яких до «звичайних» кінокадрів додає фотознімки, власноруч підписані примітками тощо. Більшість із його творів присвячена темі батьківщини: сумує, але не плаче, жартує, але не насміхається.
В 1988 році Мішо Сухи виїхав до Америки, аби там розпочати життя з Лідою Михайлюк, з якою познайомився у Словаччині. Між тим, поки вони переселялися з місця на місце й шукали власну домівку, його фільм «Dzhavas Mange Dlugone Dromeha'd» («Йшов я довгою дорогою») здобував успіх на європейських кінофестивалях, що, властиво, заборонило йому на певний час повернення в тодішню Чехословаччину. В 1997 році він видав книгу фотографій «Коли я був і не був вдома», яка містить знімки-спогади зі Словаччини та Америки. Виставляв фотографії у Словаччині, Англії, Франції, Польщі, Німеччині, США. Наразі останній кінофільм «Pictograph» він зняв разом з дружиною Лідою. За допомогою цього фільму вони в черговий раз повертаються «додому».
Фільм «Pictograph» виник через 14 років після того, як були зроблені знимки в Криворівні. Чому це тривало так довго?
Всі мої особисті і наші спільні проекти робляться і родяться довго та важко. Лідка приїхала в Криворівню в 1992 році з 80-річним батьком Зеноном Михайлюком невдовзі після того, як Україна стала незалежною. Це була взагалі її перша поїздка в Україну. Їхала вона туди замість мами Ірини, яка захворіла в останню хвилину перед від’їздом. Роком пізніше в Криворівню я приїхав на Різдво разом із Лідкою. Свята в Криворівні були справді магічними. В село поверталися давні звичаї, зокрема колядування, яке було під час совєтської ери жорстко пригнічуване. Опісля я повернувся до Братислави, де закінчував свій перший фільм про США — «About Dogs аnd People» («Про собак та людей»). Лідка час від часу приїжджала з Криворівні в Братиславу проявити та роздрукувати фотографії. В 2002 році до нас в Сиракузи приїхав чудовий словацький кінофахівець та монтажер Марек Шулік, з яким ми монтували мій фільм «Home Movie — a diary for my American-born son» («Домашнє кіно — щоденник для мого сина, народженого в Америці»). Я йому запропонував переглянути великий архів фотографій з Криворівні, бо мав враження, що з матеріалу можна би було зробити цікавий короткий фільм. В 2002/2003 роках була готова відеоверсія фільму «Pictograph». Після того, як мені допомогло Міністерство культури Словацької Республіки та університет в Сиракузах, ми змогли зробити 35-міліметрову кінокопію, яку завершили в 2006/2007 роках. А чому це тривало так довго? Навіть не знаю, але нічого доброго швидко не робиться.
На нещодавній презентації фільмів «Pictograph» та «Home movie» в Празі ти згадав, що фільми для тебе і Лідки були певним поверненням додому. Як ви у зв’язку з цим сприймали створення фільму?
Для Лідки подорож у Криворівню була поверненням на батьківщину, на якій вона ніколи раніше не була. Правда, про Україну, зокрема про Карпати, вона знала дуже багато ще до виїзду. Щодо мого «повернення додому», мій останній фільм, який я зняв у Чехословаччині, був «Dzhavas Mange Dlugone Dromeha» («Йшов я довгою дорогою»). Знімав я його в ромських селищах на східній Словаччині. Після виїзду в Америку в 1992-му я зробив фільм «About Dogs and People». Це був мій перший фільм про Америку з погляду німої істоти — пса. В 1998 році я купив маленьку відеокамеру і почав знімати ситуації навколо себе. З цього матеріалу ми разом з Мареком Шуліком у 2002 році змонтували фільм «Home movie», який розказує про пошуки та створення домівки за кордоном.
Як ти сприймав людей з Криворівні?
В Криворівні ми жили переважно в сім’ї Василя Потяка — ласкавої, мудрої та розважливої людини з прекрасним почуттям гумору. Багато в чому нас інспірувала Параска Плітка-Горицвіт, яка малювала картини на зворотньому боці совєтських пропагандистських плакатів, писала вірші, створила Гуцульський словник. Назва фільму «Pictograph» — це вільний переклад її художнього альбому «Іконопис», який описує життя в селі. Згадаю і Євдосію Сорочан, яка наперекір тому, що пережила пекло ґулаґів, не втратила відчуття краси та справедливості. У фільмі вона співає тихенько, але, мені здається, її пісня — одна з найсильніших частин фільму. Пісня називається «Зламана лілія», і саме так можна назвати її життєву долю. Kоли Лідка її фотографувала, Євдосія бажала сфотографуватися в копії її в’язенського одягу. Всі, кого я згадав, були яскраві, сильні та скромні люди.
Темою батьківщини ти займався вже в попередньому фільмі «Home trilogy». Як на тебе, чому багато режисерів частіше і «легше» знімає про місце, де народилися, ніж про регіон, куди переселилися?
Не знаю, чи це насправді так. Для мене створення фільмів виходить з внутрішньої потреби «справитися» з конкретними життєвими почуттями, ситуаціями, дилемою. Зрештою, створення фільмів, фотографій — це є певні пошуки, дуже часто пошуки власного «я» по відношенню до інших, передовсім, але й до самого себе також.
Як ви познайомилися з Лідкою?
Ми зутрілися на семінарі документальної творчості в професора М.Слівки на ВШММ (Вища школа музичного мистецтва) у Братиславі 1986 року. Лідка приїхала в Словаччину як стажистка в рамках програми IREX. Разом ми фотографували в ромських селищах на східній Словаччині.
Коли ти у 1988 році емігрував, чи розраховував, що це буде «назавжди», чи планував у майбутньому переїхати в Словаччину разом із Лідкою?
Я не емігрував. Я просто закохався в Лідку, поїхав за нею в Америку, одружився, і ми разом вже 20 років. Хоча після того, як в мене закінчилася виїзна віза до США (мало хто ще пам’ятає ці деградуючі комуністичні документи), я в тодішній Чехословаччині став персоною нон-грата, але ненадовго. Для мене завжди було дуже важливим, щоб я мав можливість повернутися назад у Словаччину.
