Український журнал - 7/2008

Вроцлав — місто колажного постмодернізму

Текст: Лесь Белей, Вроцлав 

Місто Вроцлав — столиця нижньої Сілезії і четверте за розміром місто у Польщі. Якщо заглянути в путівники, то можна дізнатися про 117 мостів, площу Ринок та оригінальну готику. Ці елементи, безумовно, структурують місто, однак вони складають тільки задній план. Цілісна архітектоніка Вроцлава багатошарова, як старий білборд. Про неї не напишуть путівники, але саме вона найцікавіша.

Вроцлав часто називають багатонаціональним перехрестям культур. Таким терміном охрещують всі прикордонні землі, що міняли своїх господарів. Так обзивають Ельзас і Лотарингію, Нижню і Верхню Сілезії та Закарпаття. Це свого роду евфемізм, який має бути абсолютно нейтральним і загально прийнятним для всіх сторін. На практиці таке окреслення може означати дві речі: політкоректний абсурд або постмодернізм. У випадку Закарпаття — це скоріше перший варіант, у випадку майже монолітного Вроцлава я схильний вбачати другий. Хоч дуже часто ролі міняються.

Отже, Вроцлав постмодерний. Можливо, ця властивість спричинена фактом, що теперішня культура Вроцлава формувався після Другої світової війни, а отже, у часи розквіту постмодернізму. Однак, тут аж ніяк не йдеться про філософський антилогоцентризм. Вроцлав — це радше колажні витівки і формалістичні приколи.

Якщо подивитися з історичної точки зору, то колажність трьох культур — не рідкість для Європи. У Старому Світі культури перемішувалися століттями, загладжуючи свої гострі краї. І німецько-польсько-чеська історія Вроцлава аж ніяк не унікальна. Сіль в іншому. Перед Другою світовою Вроцлав, а тоді ще Бреслау, був шостим за розміром центром німецької імперії. З цим містом пов’язана творчість Макса Берґа та Альцгеймера (саме того, що ви подумали). У Бреславському університеті працювали 8 нобелівських лауреатів. І коли місто мало стільки ж населення, як і зараз, розпочалася війна, після якої напівзруйнований Бреслау був повністю вилюднений для поляків. Тобто, разом із виселенням бреслав’ян, творців міста евклідівського естетизму, створилося чудове тло для постмодерного колажу: треба було тільки підібрати контрастні елементи і повклеювати їх у місця, розчищені війною.

Комуністичні раціоналізатори так і зробили, переселивши сюди тих, що жили більш ніж 600 кілометрів на схід (за мірками Центральної Європи — це довжина однієї країни) і вже встигли добряче посхіднослов’янитись. Бреслау, котрий знову став Вроцлавом, заселявся львов’яками, станіславувцями, віленцями та іншими найсхіднішими поляками. Потім додалась акція «Вісла» зі своїми бескидськими вроцлав’янами у крисанях та вишиванках. А сьогодні, щоб завершити східнослов’янську картину, додається всюдисущий заробітчанський компонент.

Усе населення Вроцлава за своєю свіжістю нагадує маркесівське Мокондо; його можна поділити всього на три генерації. Перше покоління, тобто переселенці, які пам’ятають, де вони жили на Волиню або Подолю, відразу можна впізнати по твердому Л, характерному найсхіднішим польським говорам. Їхні діти, перші уродженці Вроцлава, страшно соромилися свого походження і робили все можливе, щоб говорити чистою літературною мовою. Вони першими почали обживання міста за п’ятирічними планами Польської Народної Республіки. Їхні діти, внуки переселенців — це мої однолітки. В їхніх головах не Вроцлав і вже навіть не Львів, вони мріють поїхати кудись, де добре платять. Три покоління, три різні сприйняття міста.

Якщо перше покоління народилося деінде, тільки не тут і до останніх днів почувається чужим у Вроцлаві, то друге покоління, попри свідоме напучування батьків, мимоволі стало вроцлавським. Місце народження та, особливо, дитинства відіграло визначну роль у затиранні шрамів колективної пам’яті. І вже внуки переселенців, за всіма міграційними законами, створили однорідну місцеву культуру, для якої слово Львув або Камєнєц асоціюються тільки з нудними балачками їхніх дідусів і бабусь. Це покоління, замість ностальгійних екскурсій заходом України, вибирає англійське гастарбайтерство.

Слов’янська господарність, а також віра в те, що Львів знову стане польським, сильно загальмувала обживання міста. Вроцлав’яни довгий час почували себе, як у великому готелі, в якому і так всі живуть тимчасово. Все змінила повінь 1997 р., яка у місті з 5 ріками може мати серйозні наслідки. У боротьбі зі стихією у міщан появилося відчуття дому і вони потрохи почали заліплювати ще воєнні дірки від куль на фасадах своїх домів.

З архітектурно-естетичного боку до війни бюргерський Бреслау був розпланований майже на стріт і авеню. Ширина вулиць затінювалась висотою стін. Все було прокреслено за чіткими німецькими планами. Після війни Бреслау, сильно, але не по-дрезденськи, понищений, попадається в руки слов’янам, і більше того, комуністам. Це був початок активної постмодернізації.

На місці зруйнованих будинків, викладених пруським муром, почали будувати хрущовки. Замість одного з найстарших районів робиться площа. Часто можна побачити, як між двома чотириповерховими німецькими будинками увіпхали восьмиповерхову хрущовку, причому за висотою всі три будівлі майже однакові.

Спробую перерахувати кілька елементів вроцлавського колажу: двоповерховий вокзал, що за легендою має сім поверхів у землю; бібліотека імені Оссолінських, перевезена зі Львова; готичний Остров Тумскі з готичною катедрою та папською резиденцією; Панорама Рацлавіцької битви, перевезена зі Львова; вилизана площа Ринок з готичною ратушею; площа Новий Тарґ, оточена п’ятиповерховими хрущовками, за 300 метрів від площі Ринок; відполірована велика бруківка місцями вкрита асфальтом; район Біскупін, німецьке передмістя, збудоване у першій половині ХХ ст.; Кжики, спальний район з бетону 70-80 рр.; торговий центр «Ренома» з 1912 р. і глобальні «Теско», «Ошон», «Ікеа» з кінця ХХ ст.; польські вроцлав’яни; ностальгійні німецькі туристи; зневірені українські заробітчани.

Квінтесенцією постмодерного колажу вважаю греко-католицький храм св. Вінсента. Його заснували чеські францисканці у далекому 1226 р. Тоді це була церква св. Якова у романському стилі. У ній поховали князя Генріха Побожного, що загинув під теперішньою Ліґницею, зупинивши трагічну для України татаро-монгольську навалу. У цій же церкві 1339 р. польський єпископ Нанкєр прокляв чеського короля Яна Люксембурзького. У ХV столітті церкву перебудували у готичному стилі. Вона набула теперішніх розмірів — довжину 77,5 м і висоту 33 м. У ХVІІ ст. церква, тоді вже св. Вінсента, отримує барочні стелли. Під час Другої світової війни 75% будівлі було знищено. І вже у 1997-ому Іван-Павло ІІ передає церкву Вроцлавсько-Ґданській греко-католицькій єпархії, яка прикрашає її модерними іконами Новосельського і будує іконостас. Сьогодення церкви більш ніж колажне: височенний готичний храм та символи візантійської спадщини: ікони, іконостас, хоровий спів на Літургії... Генріх Побожний і українські греко-католики.

Через те, що нові вроцлав’яни досить пізно почали почувати себе вдома, колаж Вроцлава, вирізаний грубими ножицями двадцятого століття, здебільшого зберіг свої контрастні обриси і до сьогодні. Йдучи вулицями, не приховую, гарного міста, я бачу, як ці численні шари, накладені один на одний, утворюють постмодерну мозаїку Вроцлава 2008 року. Звичайно ж, пройде кілька років і шари повністю перемішаються, утворюючи моноліт вроцлавської культури, яка стане (якщо вже не стала) окремою одиницею у колажних іграх ХХІ ст.