Український журнал - 7/2008

Приватизація життя по-українськи

Текст: Віталій Кулик, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства, Київ

За словами голови Фонду державного майна України Валентини Семенюк-Самсоненко, в Україні приватизовано 85% основних фондів підприємств. Це один з найвищих показників серед країн СНД. Наприклад, у промисловості лише 10% підприємств залишилося в державній власності.

Сьогодні недержавний сектор переважає у всіх сферах економічної діяльності. Частка приватного сектора становить 98-99% у хімічній і легкій промисловості. У той же час, підсумки приватизації, як і сам процес, оцінюються неоднозначно. З одного боку, виконані головні завдання масової приватизації, які ставило перед собою політичне керівництво країни — простимулювано прискорений розвиток недержавного сектора економіки; сформовано клас приватних власників. Тільки за період з 2000 по 2003 рр. реальний ВВП в Україні зріс на 31,5%, обсяг продукції промисловості — на 59,0%, сільського господарства — на 10,0%, експорт товарів і послуг — на 79,7%, доходи населення — на 120,8%; вартість основних засобів в економіці протягом 2000—2002 рр. збільшилася на 23,3%. З іншого боку, відзначаються і недоліки та негативні наслідки процесу приватизації.  

Крах ілюзій

По величині ВВП на душу населення Україна займала восьме місце в колишньому Радянському Союзі: 5200 доларів США в 1990 р. Це свідчить про те, що Україна, маючи значний промисловий потенціал, поступалася іншим республікам у плані його використання.

Україна успадкувала від Радянського Союзу лише частину економічного комплексу. На практиці це означало, що розміщення виробничих потужностей і схеми коопераційних зв’язків між ними не збігалися з існуючим адміністративним і територіальним розподілом. До того ж радянська індустріальна стратегія виходила з ідеї економії на масштабах виробництва й не брала до уваги національні й територіальні кордони.

Україна, як і інші посткомуністичні країни, мала гостру потребу в істотній великомасштабній модернізації. Українському індустріальному сектору (хоч і досить розвиненому в порівнянні з іншими колишніми республіками) були необхідні глибокі структурні зміни, які забезпечували б його адаптацію до вимог світового ринку й відповідно вплинули б на посилення його міжнародної конкурентноздатності.

Таким чином, перед керівництвом України на початку 90-х рр. стояло завдання ефективно скомбінувати два надзвичайно складні процеси — технічну модернізацію й введення принципів ринкової економіки. У практичному плані це означало реалізацію такої стратегії перетворень, яку можна визначити як «експортно-орієнтовану модернізацію» національного господарства. Ця стратегія передбачає цілий комплекс заходів, серед яких приватизація займає далеко не перше місце. Однак політична еліта держави вибрала саме приватизацію в якості майже панацеї від усіх проблем.

На початку 1990-х років ідеологи ринкових реформ вважали, що сам факт переходу підприємств у приватні руки автоматично приведе до якісного стрибка в розвитку народного господарства країни, до істотних структурних змін в економіці, розкриє простір для стрімкого прогресу малого й середнього бізнесу, народження й становлення середнього класу, вилікує суспільні виразки, що утворилися протягом десятків років, залучить у значних обсягах іноземні інвестиції, новітні технології, дозволить впровадити досягнення сучасного менеджменту в реальний сектор.

Зрозуміло, що такі масштабні завдання, як перехід українського суспільства з однієї системи економічних координат до абсолютно протилежної, не могли бути виконані швидко, що позначилося на темпах економічних перетворень і їхній якості. Через це приватизація державної власності мала кілька етапів.Перший етап охоплював 1991-1992 рр. — створення й становлення Фонду державного майна України (ФДМУ), напрацювання законодавчо-нормативної бази, реалізація перших приватизаційних проектів.Другий етап — 1992-1994 рр. — характеризувався тим, що приватизаційні цінні папери (майнові сертифікати) існували у вигляді депозитних рахунків і провідне місце займала оренда державних підприємств із наступним викупом.Серед перших прикладів приватизації підприємств шляхом оренди з викупом можна назвати ЗАТ «Оболонь», львівську кондитерську фабрику «Світоч», СП «Кавова фабрика “Галка”», АТ «Електрон», металургійні комбінати ім. Ілліча й «Азовсталь» (м. Маріуполь), ім. Кірова (м. Макіївка), коксохімічний завод (м. Авдєєвка) і ряд інших.

Однак практика показала, що впровадження оренди з викупом викликало конфлікт інтересів орендарів і більшості населення.

Виявилися також недоліки колективної форми власності орендарів — недостача інвестиційних ресурсів, інертність в організації й керуванні виробництвом. Крім того, у другій половині 1992 р. Україну вразила потужна економічна криза, пов’язана з розривом економічних зв’язків з республіками колишнього СРСР. До 1990 р. економіка України, хоч і розвивалася неефективно, все-таки мала позитивне зростання національного доходу (2% — 1986; 4,9 % — 1987; 2,3 % — 1988; 4,1 % — 1989). У 1989 р. обсяг виробленого національного доходу збільшився (проти 1985 р.) на 14 %. Починаючи з 1990 р. і особливо з 1991 р., в Україні почався процес загального спаду виробництва. В 1992-1996 рр. спад виробництва в Україні значно збільшився. В 1993 р., наприклад, обсяг національного доходу скоротився (порівняно з 1990 р.) на 39,4 %, продукції промислового виробництва — відповідно на 17,8 %, продукції сільського господарства — на 21,8 %, виробництва товарів народного споживання — на 29,1% (у тому числі продовольчих товарів — на 34,6 % і непродовольчих — на 27,5 %).Розвиток економіки в цей період відбувався значною мірою під впливом цін на енергоносії. У грудні 1993 р. ціни на нафту збільшилися (у порівнянні із груднем 1991 р.) в 14 тис. разів і на газ — 7,5 тис. разів. Внутрішні ціни на вугілля збільшилися за цей період більш ніж в 3,4 тис. разів. Чергове збільшення цін на вугілля (в 4,8 рази), що відбулося на початку 1994 р., у свою чергу, привело до нового підвищення цін у країні. 

Політика «шокової терапії»

Ріст вартості імпортованих з Росії енергоресурсів і відповідний ріст державних видатків на їхню оплату, дотації аграрно-промисловому комплексу й вугільній промисловості, утримування успадкованої від СРСР більш ніж мільйонної армії й виводу військ з Німеччини призвело до росту дефіциту державного бюджету в 1992 році (до 28% ВВП), дефіциту платіжного балансу, покриттю цього дефіциту за рахунок емісії грошей і колосальному росту інфляції. За даними Світового банку, рівень інфляції в Україні в другій половині 1993 року був найвищим у світі.

3 вересня 1992 року Україна стала членом Міжнародного Валютного Фонду (МВФ). А вже на початку 1993 року український уряд був змушений прийняти програму дій (Меморандум з питань економічної політики й стратегії), підготовлену МВФ, за умови реалізації якої було обіцяне виділення кредиту в 400 млн. дол.

Меморандум передбачав повну лібералізацію цін і скасування обмежень рентабельності продукції й прибутку для підприємств всіх форм власності, відмову від державних замовлень, скасування дотацій житлово-комунальному господарству, перехід до тарифів для населення, які б повністю покривали видатки на комунальні послуги, квартплату, громадський транспорт, скасування дотацій сільському господарству, проведення масової приватизації й закриття збанкрутілих підприємств.

«Жорсткість завдань» і строків перетворень не враховували внутрішнього становища, у якому перебувала Україна. Політика «шокової терапії» спричинилася до тотального спаду виробництва, зубожіння основної маси населення і як результат — інфляційний вибух. Повна лібералізація цін (в умовах збереження в українській економіці надмонопольних структур — так, у машинобудуванні 70% виробників були монополістами) привела до встановлення монопольно високих цін, затоваренню виробництва, кризі платежів.

Підвищення тарифів на послуги житлово-комунального господарства для населення без відповідного зростання доходів привело до збільшення неплатників.Масова приватизація «за всяку ціну» привела до порушень і зловживань у цій сфері. Безробіття склало 30% .Крім того, початок 90-х рр. був пов’язаний зі зростанням злочинності й масованої корупціонізації держапарату. Кримінальні угруповання встановлювали контроль над рентабельними підприємствами, відбувалося незаконне захоплення власності.

Саме в 1992-94 рр. кримінал установив контроль щонайменше над 25% економіки країни. Розгул злочинності й неефективність правоохоронних структур призвели до того, що в середовищі ОПГ прискорився процес «первинного накопичення» капіталу. У середині 90-х він уже встиг увійти у фазу «легалізації» шляхом інвестування «кримінальних» грошей у власність.

На межі 90-х рр. виникла необхідність впровадження нових способів приватизації. Одним із них стала корпоратизація, що являла собою перетворення великих і середніх державних підприємств і закритих акціонерних товариств, більше 75% статутного фонду яких перебувало в державній власності, у відкриті акціонерні товариства.

На рівні галузей і окремих виробництв в економіці України йшов процес «природного» заміщення імпорту. Розпад міжреспубліканських коопераційних зв’язків порушив питання про пошук нових джерел постачання певними товарами й ресурсами, які українські підприємства традиційно одержували з колишніх радянських республік. Ця проблема була надзвичайно гострою саме для України, оскільки в межах колишнього радянського народногосподарського комплексу вона традиційно спеціалізувалася на виробництві різних проміжних продуктів, тоді як кінцеві вироби виготовлялися в Росії й інших республіках. Тому українські підприємства почали створювати замкнуті виробничі цикли й намагалися відновити коопераційні зв’язки, у тому числі — шляхом створення фінансово-промислових груп.

Цей період пов’язаний із третім етапом приватизації, що проходив з 1995 по 1998 рік. Він позначився проведенням масової приватизації, переважно за приватизаційні папери («ваучери» і «сертифікати») із залученням широких кіл населення. Був закладений фундамент для проведення індивідуальних процедур приватизації великих підприємств.

У цей період населення країни одержало 46 млн. приватизаційних майнових сертифікатів і на 1 млрд. грн. компенсаційних сертифікатів. У процесі малої приватизації в руки приватних власників перейшло більше 50 тис. об’єктів промисловості, торгівлі, громадського харчування і т.п.

Ваучерна концепція, характерна для колишніх соціалістичних країн, виходила із того, що державна власність являє собою комбінацію або суму майнових прав всіх громадян — власників, і розділ державного майна порівно серед всіх жителів країни являє собою найбільш просту форму роздержавлення.

У результаті широкомасштабної сертифікатної (ваучерної) приватизації мільйони громадян України, всупереч сподіванням, не стали реальними власниками. Більшість із понад 19 млн. акціонерів були власниками лише номінально, оскільки, беручи участь у сертифікатному аукціоні та отримуючи витяг із протоколу про його результати, вони надалі навіть не оформляли право власності на акції. Більшість із тих, хто отримали акції і формально є власниками, часто не мають доступу ні до установчих документів, ні до достовірної інформації про те, хто є справжнім власником підприємства.

Не сформовано значущий прошарок малого і середнього підприємництва, який у розвинених країнах є підґрунтям формування великої власності і найбільшою мірою сприяє становленню середнього класу, культури приватної власності, громадянського суспільства. Так, на початок 2003 року в Україні було зареєстровано лише 253,8 тис. малих підприємств, тобто 53 на 10 тис. населення, або на порядок нижче, ніж у країнах з розвинутою економікою (500—700 підприємств на 10 тис. населення). Частка продукції малих підприємств у загальних обсягах виробництва продукції (робіт, послуг) в Україні становить лише 7,3%, тоді як у розвинених країнах — 50-60%. 

Корупція як форма селекції приватного капіталу

Приватизація не стала потужним джерелом надходжень до державного бюджету, а отже — фінансової підтримки соціально-економічного розвитку країни. Недоліки другого етапу приватизації в Україні органічно пов’язані з недоліками функціонування системи державного управління, з поширеною в її середовищі корупцією. У процесі здійснення тіньових операцій корупція є не просто додатковим податком бюрократії на підприємництво, а формою селекції приватного капіталу. Той тип взаємодії бюрократії і приватного капіталу, що склався в Україні на початку 2000-х рр., визначив і форми зростання приватного капіталу, а саме — шляхом консолідації навколо регіональних центрів влади: так утворилися тісно пов’язані з владними (політичними) структурами промислово-фінансові групи, що отримали назву олігархічних груп, регіональних кланів.

Набула усталених форм практика використання державної власності в інтересах окремих осіб або груп. Усталеною практикою стало надання у непрозорий, економічно необґрунтований спосіб різноманітних пільг окремим суб’єктам господарювання. Не створено повноцінний фондовий ринок, що унеможливлює перерозподіл власності ринковими методами та, більше того, є чинником підриву стабільності фінансової системи України. За даними Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, станом на 1 січня 2004 року загальний обсяг випусків цінних паперів, зареєстрованих комісією, становив лише 109,2 млрд. грн. (20,5 млрд. дол.), з них акції — 98,1 млрд. грн. (18,4 млрд. дол.).

На думку провідних експертів Центру Разумкова Володимира Сиденка та Олександра Барановського, в результаті другого етапу приватизації в Україні не відбулося головне — відокремлення бізнесу від влади. Симптомами цього став високий рівень корупції, переплетіння інтересів представників владних і бізнесових структур. Наслідками — гальмування відчутного піднесення добробуту населення, формування середнього класу та громадянського суспільства в Україні.

Новий етап — нові проблеми

З 2000 р. почався четвертий етап приватизації — переважно індивідуальної грошової, який вимагав істотного вдосконалювання й розширення законодавчої бази. Індивідуальна приватизація передбачає, що метою продажу цілісних майнових комплексів або пакетів акцій підприємств групи Г (підприємства-монополісти й підприємства, що мають стратегічне значення для економіки й безпеки держави) є концентрація капіталу й забезпечення ефективного функціонування підприємства в післяприватизаційний період.Серед прикладів такої приватизації можна назвати придбання «Криворіжсталі» транснаціональною корпорацією «Mitall Steel». На порядку денному стоїть питання про роздержавлення вугільної промисловості та енергогенерацій (електростанцій), проведення другої хвилі приватизації енергорозподільчих мереж.

Ще однією особливістю нового етапу приватизації стала передача в приватну власність комунальних підприємств, земель та об’єктів соціальної сфери. Зростає капіталізація освіти та медицини. Це позначається на рівні доступності соціально значимих послуг широким верствам населення.

Експерти Інституту національної стратегії України вважають, що четвертий етап приватизації в Україні має неодмінно бути пов’язаний з легітимацією самого процесу, у результаті якого суспільство визнає й прийме результати роздержавлення великої власності на території країни, у результаті чого сам інститут власності стає шанованим і непорушним.

Саме несправедлива приватизація породила явище олігархії — зрощування влади й власності в ситуації, коли володіння власністю (активами) можливе лише при наявності контролю над певними ресурсами влади. Не можна не відзначити, що кольорові революції в пострадянських країнах були, у значній мірі, антиолігархічними. Отже, можна говорити, що нелегітимізована приватизація була одним із факторів зародження й розвитку революційних процесів.

Одним з інструментів легалізації пропонується проведення реприватизації, яку започаткувала прем’єр-міністр Юлія Тимошенко чи доплата за підприємства в рамках мирових угод держави (уряду) з нинішніми власниками. Проте, існуюча політична нестабільність не лише відстрочує процес легалізації, а і робить його практично неможливим.

Четвертий етап приватизації проходить під гаслом підвищення «конкурентноздатності» української економіки. Проте на практиці це означає, що держава прискорено знімає з себе соціальні зобов’язання. Це призводить до росту бідності, сприяє виникненню диких форм експлуатації найманих працівників, руйнуванню регламентованого сектора трудових відносин, поширенню дитячої праці, формуванню сірої зони трудових відносин, де роль держави максимально скорочена. Відбувається руйнування всього того, що залишилося від соціальних завоювань епохи соціалізму.

Продовжується деіндустріалізація країни: за 15 років незалежності в Україні було ліквідовано 12 млн. робочих місць (безповоротно — 4 млн.), у першу чергу — в індустрії. Збільшується гнучкість трудових відносин, держава й роботодавець відмовляються від певного обсягу гарантій і компенсацій для найманого робітника.

Відбувається руйнування житлово-комунального господарства. Всі підприємства, для підвищення прибутку, із собівартості продукції викинули видатки на ЖКГ і припинили відрахування в місцеві бюджети на утримання ЖКГ. Хоча ціни на їхню продукцію не знизилися, а підвищуються, падає якість самих житлово-комунальних послуг. Ціна на комунальні послуги на двокімнатну квартиру склала 400 гривень (близько 100 дол.). І це при тому, що середня зарплата з’їдається інфляцією.

Не випадково за період маршової приватизації помітно скоротилася чисельність населення України внаслідок вимирання й еміграції, що скоріше нагадує евакуацію. Один із головних наслідків становлення пострадянського капіталізму — здичавіння людини, тобто значне зниження її морального, культурного й духовного рівня.