Український журнал - 7/2008

Процес приватизації в Польщі — вступний баланс здобутків та втрат

Текст: Даріуш Граля

У 80-х роках минулого століття відбувся перелом у стосунках Схід – Захід. СРСР та його «союзники», васальні держави, програли гонку озброєнь та економічне суперництво. Державний соціалізм, модифікований у державах реального соціалізму на різні способи, збанкрутував. Однак змінити економічну систему та впровадити ринкові правила в державах, де впродовж кількох десятиліть (у Польщі — впродовж сорока п’яти років) витісняли приватну власність та ринкові інституції, це далеко не те, що перемкнути телевізійний канал.

 Багато політологів ще наприкінці 1980-х рр. сумнівались у можливості швидкого занепаду комунізму, оскільки не передбачали розпаду СРСР. Ринкові реформи, з великим розмахом запроваджені в Польщі наприкінці 1989-го під керівництвом Лєшека Бальцеровича, виявилися вдалими і закріпили ринкову економіку. На мою думку, це трапилося насамперед тому, що в суспільстві вивільнилося приватне підприємництво, і з різною інтенсивністю відбувалися, як приватизація знизу (тобто виникнення нових суб’єктів в результаті незалежних рішень учасників ринку), так і згори (тобто приватизація державного майна за рішеннями урядових органів). Сьогодні серед економістів на загал панує згода стосовно того, що функціонування вільного приватного сектора є підтримкою для ринкової економіки загалом. У зв’язку з цим у великому історичному процесі системної трансформації в Центрально-Східній Європі й Азії, перетворення власності з державної на приватну відігравало фундаментальну роль для закріплення ринкової економіки і, можливо, демократії (хоча відомі випадки, коли капіталізм може функціонувати і в ситуації політичної диктатури). 

Початки майнових перетворень у Польській Народній Республіці — номенклатурна приватизація 

Прелюдією до великих змін форм власності в Польщі стала діяльність уряду Мечислава Раковського, який, як останній комуністичний прем’єр, фактично, здійснював переведення реального соціалізму на рейки ринкової системи. Навесні 1989-го, коли ще тривали засідання круглого столу (8.02.1989 – 5.04.1989 рр.) і з опозиційною «Солідарністю» велися переговори про умови політичного та соціально-економічного компромісу (щоб забезпечити реальні, а не позірні реформи системи без суспільних заворушень), на вулицях і площах міст та містечок «вибухнула» приватна торгівля. Те, що ще за Збігнєва Месснера було заборонене, в період прем’єрства Раковського стало легальним. Ще до періоду занепаду останнього комуністичного уряду в Польщі відбувалася «тиха» номенклатурна приватизація. Уряд Раковського, в рамках так званого плану національної консолідації — про це він докладно пише у своїй книжці, виданій 2005 року «Економічні реформи в ПНР (1982–1989)», — прийняв закон, на підставі якого всередині державних закладів праці можна було створювати приватні товариства і мати прибуток з майнових елементів тих же державних суб’єктів на користь приватних підприємств. Згідно з офіційними даними, між приватними особами та державними підприємствами виникли 1593 товариства. Як стверджує професор Яцек Тіттенбрюн, у цих номенклатурних товариствах значні капітали заробляли директори та члени комуністичної партії, наносячи збитки підприємствам та їх колективам. Спогади працівників та підприємців часів ПНР, а також матеріали контрольних служб переконливо свідчать, що в останні роки Народної Польщі як робітники, так і керівний персонал масово розкрадали «свої» (у переконанні людей — нічиї) державні заклади праці, виробниче майно та готову продукцію.  

Купецький капіталізм 

Домінуючим же процесом першої половини 1990-х рр. був купецький капіталізм. Акумуляція капіталу відбувалася в спосіб, наближений у своїх ринкових механізмах до того, який мав місце в Західній Європі XVI – XVIII ст., з поправкою на технічні та культурні реалії Польщі кінця ХХ століття. Польські підприємці та найспритніші працівники державних закладів, що змогли домовитися про вихідні дні для себе, зайнялися вуличною торгівлею; її забезпечували переважно імпортовані із Західної Європи (передовсім із Західного Берліна) споживчі товари. Ситуація справді була неймовірна, коли формально функціонувала Польська Народна Річ Посполита з командно-розподільчою системою, а фактично на вулицях та площах польських міст кожен шматок землі був зайнятий торгівцями зі своїми товарами та рекламою. Наповнилися товарами і крамниці, але лише приватні. Чи можна пояснити цей феномен підприємництва, який опирався на торгівлю? На моє переконання, так. Це, схоже, був результат багатолітньої підтримки ринкового дефіциту, де ринок викинули на узбіччя економічного життя. Поляки щонайменше впродовж десятиліття, тобто з кінця часів правління Едварда Гєрека, були позбавлені доступу навіть до основних споживчих продуктів для домогосподарства. Те, що потрапляло до державних магазинів, було низької якості, застарілих зразків, не функціональним, порівняно з продукцією Західної Європи, а до того ж було в дефіциті. Згодом Економіка дефіциту та зростаючі потреби суспільства (через вільний доступ до інформації та досвід закордонних поїздок) виявилися чудовим підґрунтям для експансії приватного сектора в Польщі. Те, що уряд прорадянських комуністів Польщі зазнав краху, не було, на моє переконання, заслугою тієї чи іншої опозиції. Опозиція лише використала ідеально сприятливі історичні обставини. Головним чином це виникало з очевидної економічної катастрофи держав радянського блоку, кожна з яких в той час перебувала у більш чи менш болісній економічній та фінансовій (через закордонні борги) кризі. Без сумніву, навіть партійна еліта Польської Об’єднаної Робітничої партії (ПОРП) у 80-і втратила віру в ідеали Маркса та Леніна і все активніше дбала про примноження власного приватного майна. Інтенсивне накопичення первинного капіталу в Польщі почалося за декілька (близько трьох) років до перелому 4 квітня 1989-го [перших напівдемократичних виборів]. У гонитві за прибутком брали участь як функціонери ПОРП, так і найспритніші робітники, інтелігенти, а навіть діячі розгромленої під час військового стану «Солідарності». 

Концепції приватизації та обрані рішення 

Коли формувався перший незалежний від Кремля уряд Тадеуша Мазовецького, у Варшаві серед керівників не було згоди щодо того, в якому напрямку і якими методами мали би здійснюватися майнові перетворення в Польщі. Тут ідеться про приватизацію згори, яка стосувалася продажу або оренди тисячі державних підприємств, структурно роздутих: з багажем шкіл, центрів відпочинку, відомчим житлом тощо. Це була не лише економічна, але насамперед суспільна проблема, адже стосувалася вона кількох десятків мільйонів працівників тих же державних структур. Перший уряд не відважився на проведення разом із програмою стабілізації ще й трансформацію економічної версії загальної приватизації.В першу чергу кабінет Мазовецького прийняв за основу еквівалентний тип приватизації. В масовому порядку дозволили так звану малу приватизацію, пов’язану головним чином з продажем торговельних та гастрономічних пунктів, які належали державі. Цей процес успішно відбувся в 1990–1991 роках по всій країні, при величезному зацікавленні людей (у 1990-1991 було передано близько 33,8 тис. одиниць комунальної нерухомості; понад 1 тис. торговельної нерухомості продали територіальні самоуправління). Було прийнято кілька методів приватизації: безпосередня приватизація (продаж підприємства через публічні торги, ведення переговорів на підставі публічного запрошення), метод непрямої приватизації (грошова), а також приватизація методом ліквідації державного суб’єкта підприємницької діяльності та створення на його основі недієздатного приватного підприємства-банкрута. Коаліція Союзу Демократичної Лівиці та Польської Народної Партії у 1993–1996 роках ввела замінник повсюдної приватизації під виглядом програми Національних Інвестиційних Фондів (НІФ). До речі, над програмою НІФ вже працювали соціально-ліберальні уряди Яна К.Белецького, Яна Ольшевського та Ханни Сухоцької. Її сутність полягала в продажу 28 мільйонам поляків пайових свідоцтв, через які вони могли стати співвласниками 512 підприємств, підданих приватизації. Ті об’єкти далі поділили між кільканадцятьма інвестиційними фондами, що мали ними управляти. На жаль, довгий (близько п’яти років) період початку програми, а також неправильна законодавча конструкція і погане управління товариствами, що належали фондам, завадили успіхові цієї операції і призвели до занепаду більшості з державних фірм, втягнутих до НІФ.Польська специфіка приватизації державної власності полягала в тому, що було напрацьовано цілий спектр методик перетворень у приватну власність великих і малих підприємств. Однак велика різнорідність рішень виникала не з вишуканості поляків, а з труднощів у досягненні компромісу та різких поворотів окремих урядів. Якщо групу «Солідарності» заступала соціал-демократична коаліція (1993, 2001) чи навпаки (1997, 2005), зміни відбувалися в пріоритетах окреслених методик приватизації, а також у темпах та кількості проведених приватизацій (уряди «Солідарності» віддавали перевагу радше швидким темпам і масовості перетворень). Соціал-демократи, свою чергою, віддавали перевагу комерціалізації державних підприємств і непрямій приватизації. І зовсім не проводилася в ІІІ Речі Посполитій приватизація менеджерським шляхом (management buy-out), що було наслідком хибного досвіду номенклатурної приватизації уряду М.Раковського.Найпопулярнішим методом приватизації виявилося звільнення колективів державних підприємств через робочий лізинг. Цей шлях полягав у тому, що підприємство могло бути викуплене його ж працівниками, що об’єдналися в спілку. В перші три роки дії цього Закону про приватизацію в такий спосіб було проведено 76% усіх процесів безпосередньої приватизації. А в перші десять років — дві третини. Істотно, що такі робітничі спілки в 90-х давали собі раду на ринку, оскільки працівники були зацікавлені в утриманні робочих місць та розвитку своїх фірм. Натомість, починаючи з другої половини 90-х, коли на польський ринок почали масово входити міжнародні концерни, і загострилася конкуренція, ці «робітничі компанії» демонстрували щораз гірші фінансові результати. Насамперед їм бракувало капіталу для конкурентної боротьби і подальшого розвитку. В новому столітті колишні робітничі спілки почали частіше відкриватися для стратегічних інвестицій ззовні. Зазвичай фірма або переходила у власність закордонного інвестора, або просто банкрутувала. В приватизації на зламі віків почали домінувати закордонні власники, які під виглядом міжнародних корпорацій або великих фінансових інституцій стали найважливішими фінансовими гравцями на польському ринку.Приватизацію в Польщі важко оцінити однозначно. Головним чином тому, що цей процес не обмежений кордонами Польщі. Великою тінню на окремі каденції парламенту лягає відсутність вирішення законодавчим шляхом питання реприватизації для поляків, свого часу виселених із історичних земель Речі Посполитої, а також відсутність компенсації для іноземців, які були позбавлені власності на території ПНР. У суспільній оцінці приватизація виглядає погано або дуже погано, що стало наслідком порушення економічної стабільності, великого безробіття (в 90-х налічувалося 2-3 млн. безробітних) та афер, які супроводжували великі контракти, наприклад, продаж частини PZU, мережі «Domy Towarowe Centrum», металургійних заводів. Натомість із суто економічної точки зору суспільство отримало на цьому здобутки. Адже з’явились об’єкти з конкретним власником, зацікавленим у своїх прибутках. Ми маємо багато прикладів трансформованих державних підприємств, які, незважаючи на труднощі, функціонують на ринку, і розвивають нові напрямки діяльності. Про силу молодого приватного сектора в Польщі свідчить хоча б факт, що приватні підприємства повністю зайняли список 500 найбільших підприємств Польщі, і виробляють близько 80% валового національного продукту.