УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 7/2008

Одеський рок: реанімація і пафос

(Скачати весь номер: 7/2008 [PDF, 2 Mb])

Острый Угол 

Україномовна українська музична культура в Україні, на жаль, не така продуктивна, щоб постачати нас принаймні двома вартими уваги альбомами на місяць. Тому цього разу я пропоную вам звернути свій погляд у той український (принаймні номінально) регіон, який ми досі оминали увагою, і з якого важко сподіватися україномовної музики — Одесу. Тож представляю вашій увазі два свіжі альбоми одеських груп, ясна річ, російськомовних.

«Острый Угол» — квінтет, сформований у 2006 році, на початку весни видав свій дебютний альбом «Точка отсчёта», більш ніж несподіваний на сучасному ринку. Ні, нічого оригінального, і в тому вся річ. В час, коли більшість натужно намагається вигадати щось нове, «Острый Угол» взявся за реаніматологічне завдання. 2008 року, коли рок не тільки помер, а й цвинтар його давно перекопано під свіжі могили мертвонароджених жанрів, група випустила альбом, найкраще місце якому було б у Союзі, десь на початку 80-х. Їхнє звучання настільки нагадує «Машину времени», що без обкладинки альбому легко прийняти його за reunion Макаревича з групою. Співпадає все: мелодії, аранжування, лірика, манера інтонування вокаліста. Через це альбом викликає остовпіння: чи то музиканти просто не помітили, що класичний рок давно відійшов у минуле, чи то зробили сміливу спробу його реанімувати? В першому разі їм належить пам’ятник за неспостережливість, в іншому — за хоробрість.

Врешті, сам по собі, поза культурним контекстом, альбом вийшов досить непоганим. Основна його риса — старий роковий драйв, якого вже так давно не було на нашій сцені. Однак він не відгонить нафталіном — можливо через певний стилістичний еклектизм. «Сын рок-н-ролла», «Когда-то ты могла быть моей», «Это не блюз» — класичний рок; назва пісні «Танцевальный рок-н-ролл» говорить сама за себе; «Ночная автострада» та «Демисезонный запой» — хард-рок, остання ще й приправлена несподіваними фанковими мотивами; «Не делай культа» — блюз, а «(Мне так) Просто с тобой» злегка остуджує роковий запал розміреністю реггі.

Альбом видається напрочуд міцно зробленим. Нічого не бракує, нічого зайвого. Танцювальні ритми грамотно чергуються з ліричними, гітарні соло з’являються саме там, де слухач втомлюється вслухатися в текст; у двох піснях навіть з’являються клавішні (якими рокери, на жаль, традиційно нехтують). Звук прозорий, в міру м’який, добре прослуховується як лірика, так і партія кожного інструменту. До речі, на відміну від більшої частини російського року, в «Острого Угла» музика не є вторинною щодо тексту, навпаки — вони гармонійно поєднані.

Тексти досить типові для російського року — переважно любовна лірика в різноманітних варіаціях. Увагу привертає тільки перша пісня, «Сын рок-н-ролла», рядками: «Всё мое богатство — убитая гитара / и после пьянок пустая тара / никого не волнует конец пути / но годам к тридцати это будет тупик». Чуєте, рокери? «Острый Угол» вас попередив, маючи перед собою приклад печальних біографій своїх предтеч. Ці музиканти не кличуть за собою, нічого не пропагують, врешті, ні на що й не претендують. Вони просто роблять те, що подобається їм.

Саме через таку позицію просто не піднімається рука критикувати цей альбом за його вторинність (чи то навіть третинність) на культурному полі. Відсутність претензійності зменшує «провину» за виготовлення неоригінального продукту. Цей альбом — данина традиції, вже добряче призабутій. Його аудиторія — прихильники жанру, не більше. Але й не менше. Всі, хто любив свого часу «Машину времени» цей альбом придбають напевно, щоб насолодитися драйвом старої школи в новому виконанні. Всі, хто народився запізно й тому пропустив класичну хвилю російського року, можуть почати з цього альбому, щоб відчути те, що відчували їхні предки, витанцьовуючи під подібні акорди 20 років тому. Всім же, хто вишукує стилістичних новинок та рок-алергетикам цей альбом, ясна річ, протипоказаний.

Оцінка: 6/10

 

Эйфория

Інша одеська група — «Flёur» — на сьогодні має значно більшу популярність та творчу історію. Цьогорічний її альбом «Эйфория», виданий у квітні — п’ятий по рахунку. Група була сформована 2000 року Ольгою Пулатовою та Оленою Войнаровською, які є авторами лірики та грають відповідно на гітарі й клавішних, а навколо них згуртувалися музиканти з Одеської консерваторії, які забезпечили оригінальний інструментальний склад групи: віолончель, скрипка, флейта (і, звісно, необхідні синтезатор, бас і ударні). Група швидко сформувала свій унікальний саунд, якому до цього часу так і не дали адекватного означення: одні називають його dream-pop, інші — готикою, треті взагалі вживають сумнівний термін «неокласика», самі ж музиканти на прохання журналістів винайшли термін «cardio-wave», маючи на думці «хвилю, що йде від серця», правда, з огляду на неконвенційність цей термін нічого не пояснює. Саунд групи мелодійний, з ніжними, іноді аж занадто солодкавими флейтою і струнними та аналогічним вокалом; атмосфера, яку вона створює — лірично-депресивна, ніжно-замріяна, іноді — розпачливо-жорстка. Головну роль, однак, відіграють тексти, на які і пишеться музика, тому проект сміливо можна назвати бардівським. На перших альбомах («Прикосновение» и «Волшебство») вони справді були напрочуд поетичними й вартісними. Все це, разом із відсутністю аналогів, швидко привело групу до популярності та міжнародного визнання.

Однак останній на сьогодні альбом «Эйфория» справляє радше гнітюче враження. Свій унікальний саунд група ні на йоту не змінила з часів першого альбому, прирікаючи таким чином себе на популярність тільки в колах власних фанатів. Більше того — якщо перші альбоми сприймалися як щире одкровення, то «Эйфория» — лише як самоповтор. Складається враження, що група раз і назавжди відмовилася від творчих пошуків, а, може, просто видихнулася, але, зв’язана контрактами, мусить випускати нові альбоми. Самі музиканти називають цей альбом «найвдалішою реалізацією свого первісного задуму» і натякають на те, що в ньому закладено глибоку концепцію. На жаль, концепція може видатися глибокою хіба тринадцятирічним дівчаткам з суїцидальними нахилами і вродженою відсутністю критичного мислення: музика стала професійніше зіграною, але одноманітнішою, хоч і з розширеним інструментарієм, тексти — примітивнішими, іноді просто банально-плакатними (не забуваймо, що проект усе-таки бардівський), а загальне враження від альбому змінилося з колишнього захоплення на роздратування: скільки можна експлуатувати одну і ту ж ідею? Болотно-зелена обкладинка релізу, здається, попереджує про застій...

Фанатам «Flёur» цей альбом рекомендований тільки в разі, якщо вони хочуть позбутися симпатій до групи. Тим, хто попередніх альбомів не чув, «Эйфорию» можна послухати один раз як демоверсію саунду групи, але при цьому їм слід пам’ятати, що було набагато краще; однак доцільніше зразу купити геніальне «Волшебство» 2003 року і забути про інші альбоми — вони гірші. Суттєво гірші.Оцінка: 3/10

Український журнал