Український журнал - 9/2008
Одне одного варті
(Скачати весь номер: 9/2008 [PDF, 2.6 Mb])Текст: Олександр Бойченко, Чернівці
Не знаю, може, це й не про екологію, але мені чомусь здається, що все-таки про неї. Екологія – це ж, грубо кажучи, наука про взаємозв’язок живих організмів з навколишнім середовищем, правильно? Тобто живий організм, котрий розуміє, що він живий саме завдяки сприятливому довкіллю, не буде плювати в криницю, з якої, можливо, доведеться пити, і вирубувати дерево, на якому, можливо, доведеться повіситися.
Тим часом населення України значною мірою складається з організмів, голови яких давно перетворилися на смітники. На тих смітниках, поширюючи нестерпний сморід, догнивають рештки забутих традицій предків, неперетравлених новочасних теорій,політичних ідей, моральних законів і просто здорового глузду. І в цьому полягає наша головна екологічна проблема: якщо в голові огранізму загиджено, то він, цей організм, навіть свідомо не бажаючи того, загидить і своє навколишнє середовище. Повінь, яка наприкінці липня накрила Західну Україну, сама по собі нібито належить до іншої категорії нещасть. Малі діти знають: повінь– це стихійне лихо. Але спосіб, у який ми „долали“ наслідки цього стихійного лиха, якраз продемонстрував катастрофічний стан, так би мовити, екології наших душ. Спостерігаючи за діями влади і „простих людей“, я відчував… ні, не обурення, бо на нього вже немає сил. Радше холодну, апатичну ненависть: „Коли ж вас нарешті всіх позмиває у відкрите море, – зі скреготом зубовним мріяв я, – так щобі сліду вашого мудацького на землі не залишилося“. Втім, у певному (а саме – в дослідницькому) сенсі повінь мені навіть допомогла. Бо вже не перший рік мене мучило питання: хто б переміг у фіналі чемпіонату світу з паскудства – українська влада чи український народ? Завдяки повені тепер можна впевнено стверджувати: нічия. Загалом далекий від вершин світової поезії російський класик Ніколай Нєкрасов у своїй загалом дурнуватій поемі „Кому на Русі жить хорошо“ вивів одного цікавого персонажа – князя Утятіна. Внаслідок підсиленої хворобою розумової неповносправності цей князь ніяк не може прийняти до відома, що кріпосне право вже скасоване, тож продовжує поводитися так, наче всі навколишні землі разом із селянами й досі належать йому. У супроводі численної свити Утятін ходить чужими господарствами і роздає пришелепкуваті накази: як треба орати, як сіяти, як косити… Звісно, селяни могли б послати його подалі або й плюнути йому в остогидлу морду, але родина князя вмовила простодушних мужичків підтримати цю гру – щоб не завдавати прикрощів хворому: хай, мовляв, доживе бідака що йому там залишилося у світі своїх псевдо-владних фантазій. Так і співіснують: князь дає доручення уявним кріпакам, уявні кріпаки, ховаючи іронічно-співчутливі посмішки, знімають шапки і відповідають: „будєт ісполнєно“. Від цієї гри, може, й не було б великої шкоди, але князь час від часу згадує про свої „розпорядження“, відповідно селянам доводиться витрачати силина видимість діяльності і навіть розігрувати сцени покарання винних. Президент Ющенко від князя Утятіна відрізняється тим, що має лопату. Чи ліс горить, чи село затопило – президент бере лопату в руки і приступає до ліквідації наслідків. Цього разу особливо пощастило селу Чорногузи на Буковині: там, крім Ющенка, попрацював на славу ще й міністр оборони Єхануров, який власноручно підвозив цемент під президентську лопату, яка своєю чергою заливала фундамент під новий будинок. Преса і телебачення зафіксували цей урочистий момент для історії. Зараз, коли я пишу ці рядки, від трудового подвигу президента минув тиждень. Тиждень, протягом якого світило сонечко, мовби закликаючи будівельників пошвидше закінчити розпочату президентською лопатою справу. Але президент разом з охороною і телекамерами поїхав, тому єдине, що вдалося зробити за цей тиждень – це засипати землею згаданий фундамент, бо, як виявилося, у тому місці має бути зовсім не будинок для постраждалої сім’ї, а нова сільська дорога. Сподіваюся, бодай з дітьми, яких того ж дня екстрено відправляли з Чернівців у Крим на відпочинок, все гаразд. Хоча підстави для побоювань є: оскільки наш Утятін забажав зробити дітям свято особисто і негайно, то відповідальні працівники половили всіх, хто не встиг заховатися, і, користаючись нагодою, без медичної перевірки запакували до потяга. Лікарі мусили на око визначити, що 750 дітей здорові, без вошей і глистів. Щоб не завдавати прикрощів президентові. У принципі, самої лицемірної метушні навколо цілої „вертикалі влади“, приймання „дорогих гостей“ і стояння перед ними з олігофренічними посмішками на ширину камерної параші цілком достатньо, щоб глибоко зневажати народ, який так себе поводить.Але моєму народові цього було замало. Один мій народ, котрий торгує на розташованому в річковій долині Калинівському ринку, так і не додумався за багато років застрахувати свій товар від повені, а інший мій народ, котрий має вантажівки, запропонував торговому народу свою допомогу у вивезенні незастрахованого товару: 500 доларів за кілометр – і вивозь, скільки зможеш. Мій народ миттєво утричі підняв у відрізаних стихією районах ціни на хліб і питну воду. Мій народ в особі вертолітників швидко зорієнтувався, що безкоштовно наданий державний вертоліт – це також засіб заробітку, і почав дерти по 150 гривень з пасажира за можливість до-летіти до лікарні чи місця роботи… Одне слово, мій народ довів, що цілком заслуговує на свою владу – ясна річ, як і вона на нього.
