Український журнал - 9/2008
Вірус споживацтва: лікування не передбачене
(Скачати весь номер: 9/2008 [PDF, 2.6 Mb])Текст: Олег Супруненко, Берегово, Закарпаття
Українці таки захворіли, всерйоз і надовго. І, що найгірше, без особливих сподівань на одужання. Тому що імунітету до хвороби не мали, на відміну від потенційної схильності. Добрих ліків замало, лікарів ще менше, а хворі на них і не чекають, бо, як це часто буває із подібними хворими (від алкоголіків до шизофреників), вони відчувають себе цілком здоровими людьми.Хворобі ще й назви до пуття не дали. Люди з Заходу прозвали цюхворобу „синдромом affluenza“, тобто достатку.
В масовий обіг поняття увійшло наприкінці 90-х, коли найпрогресивніші з американців спромоглись винести проблему
над-над-надмірного споживання своїх співгромадян на телебачення. Пізніше за мотивами серії телепередач вийшла книга колективуавторів (Джон де Грааф, Девід Ванн, Томас X. Нейлор) під назвою „Affluenza. The all–consuming epidemic“. Автори обігравали слова „аffluenza“ та „інфлюенца“ (хвороба, що свого часу викосила чималу частину Європи), натякаючи, що пристрасть до споживання не менш небезпечна для суспільства. Чому й привели кількасот сторінок прикладів – від масового ожиріння та депресій до явних ознак екологічної кризи. Кілька років тому книга вийшла російською мовою, але під іншою назвою – „Потреблятство: болезнь, грожающаямиру“. Росіяни звели соціальну хворобу у площину (а)моральної поведінки суспільства, і з цим можна погодитись. Однак, соковитий термін через свою явну абсцентність важкувато використовувати у дискусіях, тож, допоки хтось дотепніший не запропонує адекватний український аналог, пропоную вживативизначення „вірус споживацтва“.
Суспільство споживання
Вочевидь, вірус цей розповсюджується по Україні темпами осінньогогрипу, про що свідчать цифри економічних видань. Попри звичку жалітися на життя та прибіднятися, так звані пересічні українці, якщо вчитатися у повідомлення зі стрічок економічних новин, живуть не так вже й погано. Наприклад, минулого року ними було придбано півмільйона нових автомобілів, і це значно більше, ніж позаторік, але менше, ніж слід очікувати наступного року. Число абонентів мобільного зв’язку перевищило 50 мільйонів (тобто більше, ніж власне населення країни), причому ще три роки тому їх було вдвічі менше. Не скаржаться й ювеліри – минулого року українці придбали понад 20 мільйонів одиниць ювелірних прикрас із золота, срібла та дорогоцінних каменів, загальною вагою біля 90 тонн. При цьому споживання цих цяцьок зросло на третину у порівнянні з попереднім роком. Можна й надалі наводити статистику з різних галузей, та боюсь, це втомить читача. І так видно: „тенденція, однако...“ Після довготривалого періоду спочатку відвертих злиднів, а потім вимушеного аскетизму радянської доби, який змінився суворим „етапом початкового накопичення“ ранніх 90-х очікувана ера товарного достатку таки прийшла в Україну. Облишимо питання якості товарів, захисту прав споживачів тощо (це окрема тема), але одне очевидно: суспільство споживання, про необхідність побудови якого так довго говорили ідеологи ліберальної економіки, в Україні народилося. Нині воно стрімко розвивається, вже проявляючи усі належні йому „дитячі хвороби споживацтва“ – відчутний ріст шопоманії (нестримного бажання здійснювати покупки), брендова залежність, формування світогляду під впливом реклами та "джинси" (пропагандистських матеріалів, закамуфльованих під сюжети новин).
Купа майбутнього непотребу
Соціо-психологічні аспекти цих хвороб також варті окремого аналізу. Зупинимось на екологічних. Найочевиднішим з них є стрімке зростання обсягів побутових відходів (ТПВ). У порівнянні із радянською добою (в часи радянського тотального дефіциту обсяг ТПВ на радянську душу становив близько 100 кг на рік, з яких більше половина припадала на органіку, попросту кажучи – на об’їдки) обсяг побутового сміття, який припадає на одного українця зрісбільш ніж удвічі, і нині сягає близько 220 кг в рік. Це значно менше, аніж у Європі (в середньому 400-500 кг на душу) чи, тим більше, в Сполучених Штатах Америки (від тонни до двох на кожного американця). Однак це дуже багато, коли врахувати, що підприємств з комплексної переробки сміття практично не існує, і майже весь обсяг (близько 10 мільйонів тонн щороку) осідає на кількох тисячах звалищ, легальних та несанкціонованих. У структурі відходівусе більшу частину займають полімерні матеріали (пластикові пляшки, поліетиленові пакунки тощо) та комбінована упаковка з паперу, фольги та пластику.В природі вони не розкладаються десятиліттями, проте добре горять, виділяючи десятки отруйних елементів. Сучасна ж система просування товарів надає велике значення упаковці товару. Адже упаковка вже давно перестала бути просто засобом фасування та зберігання продукту – це тепер атрибут, подекуди чи не більш важливий за власне товар (приклади – дорогий алкоголь такосметика). Відтак, український споживач, як і його західний побратим, несе з магазину чи супермаркету купу майбутнього непотребу – з тією різницею, що не знайомий (та й не готовий) навіть до азів поводження із ним (на кшталт славнозвісного сортування відходів, яким захоплюються наші свідомі громадяни, буваючи за кордоном, хоч у просунутих „зелених“ цей захід викликає все більший скепсис).
Привабливість українського „ринку сміття“
До отримання незалежності уся система „waste management “ (себто„управління відходами“) в Україні складалась з чотирьох сміттєспалю-вальних заводів, мережі заготівельних контор з прийому макулатури, металобрухту й скла, та сміттєзвалищ за містами. Переварити сміттєву навалу ця система була апріорі не в змозі.Два сміттєспалювальні заводи невдовзі взагалі закрились, два інших також варто було б закрити, адже їхні викиди є вкрай небезпечними. Натомість необхідно витрачати мільярди гривень на рекультивацію древніх, ледь не піввікових переповнених міських звалищ, на побудову систем комплексної переробки відходів, на навчання населення правильному поводженню з відходами. Зрушення є, наприклад, підприємці непогано вирішують питання прийому макулатури (до 50% обсягу утворення). Щодо інших вторматеріалів, то справа значно гірша – не більше 10 % по окремих видах, по багатьох – просто нуль. Український „ринок сміття“ є дуже привабливим для іноземних фірм, що спеціалізуються на цьомубізнесі. Але, але... Їх цікавить насамперед „збирання вершків“ – отримання ексклюзивного права на вивіз сміття від фірм та населення. Це і є те золоте дно, на якому, наприклад, робить бізнес легендарна італійська мафія.Щодо переробки сміття – то це зовсім не прибуткова справа, і займатися нею ніхто не квапиться. Хіба що виробники обладнання для спалювання відходів оббивають пороги наших мерій. В багатих країнах спалювання сміття стає непопулярним через екологічну небезпеку, тому й мусять представники цієї індустрії шукати нові ринки. Інші спритники намацують канали для завезення в Україну власних відходів. На початку 2000-х було створено кількасхем, за якими з Європи збирався токсичний непотріб з промислових підприємств, і під виглядом промислової сировини завозився в Україну. Продеякі з таких схем суспільство принаймні дізналось. Йдеться про справу „кислих гудронів“ (відходів нафтопереробки), тисячі тонн яких у 2001–2004 рр. з території Угорщини були завезені на Львівщину, а звідти і в інші регіони держави. Ще більшого розголосу набула справа „преміксів“ – речовин невідомого походження, вочевидь, суміші різних відходів, перемелених у порошок. Їх протягом 1999–2004 рр. з тієї ж Угорщини завозили в Україну. Згодом на території прикордонного Закарпаття знайшли понад 1000 тонн цих порошків, причому знаходились вони навіть у таких місцях, як подвір’я сільської школи чи двір хлібокомбінату.За чутками, чимало „преміксів“ було затоплено в закарпатських ставках чи закинуто у лісові хащі. Попри шум громадськості і преси, завіряння посадовців найвищого рангу, відходи ці залишились в Україні, а виконавці злочинів аж ніяк не постраждали. Ті, хтозаймаються справою імпорту відходів в Україну, впевнені – названі епізоди лише елемент добре налагодженої системи...
А кому можна подякувати за повені?
Аби повірити в те, що проблему побутового сміття в Україні в майбутньому хоч якось вирішать, треба бути невиліковними оптимістами. Бо поки що народ наш ставиться до природи як до звалища, яке здатне прийняти будь-який непотріб. Аби переконатися у цьому, варто проїхатись вздовж гірських річок, в які селяни сиплютьлантухи сміття. Катастрофічні повені, що сталися на Західній Україні цього літа, в черговий раз, але, боюся, ненадовго привер нули загальну увагу до екологічної ситуації в країні. Громадські діячі з природоохоронного руху за кілька днів після того, як сталася трагедія, заявили – її причина не стільки в природних факторах, скільки в тому, що в Україні досі не існує державної екологічної політики, а те законодавство, що маємо,практично не виконується.На тлі глобальних кліматичних змін, через які кількість повеней, буревіїв, раптових екстремальних змін погоди збільшилася в кілька разів, країна виявилася неготовою до таких викликів. Навіть гірше – руйнівна діяльність людини в оточуючому середовищі посилюється, ну а Природа у боргу не залишається. От і нинішні повені малитакі руйнівні наслідки через „людський фактор“ – вирубку лісів на схилах Карпат, видобування піску та гравію у руслах річок, захаращення потічків тощо. Найприкріше у цій ситуації те, що на недовгий термін після потопу захисникам довкілля нададуть трибуни, оприлюднять їхні заяви, надрукують коментарі, але мине зовсім недовгий час, і суспільний інтерес знов буде переключений на політику та шоу-бізнес у всьому його спектрі. Парадоксальна виходить ситуація. Населення ніби добре усвідомлює гостроту екологічних проблем – бо ж вважає їх найбільшою загрозою для України. Принаймні, за підсумками загальнонаціонального опитування „Безпека України – ймовірні загрози“, що провів Фонд „Демократичні ініціативи“, серед найбільших загроз для країни у найближчі 10 років 67 % населення визнали екологічні катастрофи. Проте не варто тішитися ілюзіями щодо високого рівня екологічної грамотності українців. Це, скоріш, просто інтуїтивно вірне відчуття небезпеки. Бо у цьому ж опитуванні наслідками глобального потепління переймається значно менше народу (51 %), і це свідчить якраз про низький загальний рівень екологічної грамотності. Ще складніше повірити, що колись зміниться народне ставлення до природи якдо безмежного супермаркету. Наразі це ставлення вже дуже очевидно проявляється у прагненні „сильних“ захоплювати для себе найгарніші ділянки ще не спаскудженої природи. Битва за них має місце скрізь – від Карпат і Волині до Донбасу (важко повірити, але ще жива природа є й там). Київ, Крим, чорноморське узбережжя – тут без коментарів. Слід зауважити, що й „пересічні громадяни“ не відстаютьу прагненні відхопити смачний шматок природи „під бурячки“. Якщо не для себе, то з метою перепродати тим же „сильним“.
Екологічні сліди товарів
В таких умовах сподіватися на глибше сприйняття екологічних проблем – наївно. Чи можливо зацікавити людину споживаючу (Homo sapiens consu mens – термін, вигаданий ще наприкінці 1950-х) замислитися, скажімо, про так званий екологічний слід від кожного товару? Нині „зелені“ вчаться враховувати реальну вартість кожного предмету, що ми купуємо. Скільки відходів утворилося при вробництві цього товару (для будь-якого можна сміливо помножити його вагу на 10; проте є рекордсмени – грам золота обійшовся природі принаймні в тонну ґрунту, який витягли з надр, кожен карат алмазу „важить“ кілька тонн промерзлої тундри чи землі з-під тропічного лісу)? Скільки на нього пішло води (часом тонни на кожну дрібничку, яку ви придбали під час приступу шопоголії)? Палива (якось фахівці розрахували шлях, який подолала коробочка йогурту від виробника до споживача – вийшло 4.000 кілометрів)? Чи багато людей в країні, кредо якої „Моя хата скраю“ можна виносити на державний герб, готові обмежити себе, дізнавшись про істинну ціну оцієї чи отієї яскравої штучки? Але вони, скоріш за все, й не дізнаються. Газети про це практично не пишуть, розумних „зелених“ книг вони й задарма не читатимуть, ну, а телевізор – точно промовчить. Бо ж там, на блакитних екранах, свято споживання не припиняється. Я навіть не про рекламу – що тут поробиш, комерційні канали задля неї й існують. Та коли на єдиному Національному телеканалі, із самого народження кволому і сірому, жодними реформами не покращеному, замість хоч однієї еко-просвітницької програми на тиждень йдуть щоденні „Світські хроніки“ (хто не в курсі – це безкінечний портрет тих, хто має самоназву „еліта“, в інтер’єрі з їхніх улюблених машин, вин та „ексклюзивних“ цяцьок ціною в рчний бюджет середньої школи), розумієш: наша вірусна хвороба– це надовго, якщо не назавжди.
