Український журнал - 9/2008

Із зони конфлікту. War is over?

Текст: Петро Андрусечко

Баку – Тбілісі – Ігоеті – 26 км до Цхінвалі

Російсько-грузинська війна застала мене в Баку. До Азербайджану я прилетів 6 серпня з метою написати статтю до одного з номерів „Українського Журналу“. Далі планував їхатидо Грузії, звідки мав квиток до Києва. Як більшість мешканців світу, я спостерігав за новинами з Південної Осетії. Азербайджанські російськомовні медіа в міру об’єктивно передавали події війни. Зате російське телебачення знову було неперевершеним у силі пропаганди. Вже не лише українські ракети збивали російські літаки, з них стріляли українські спеціалісти, а в Осетії діяли українські жінки-снайпери.

Особливе зацікавлення, а також занепокоєння, викликає в Азербайджані не лише той факт, що Грузія – його західний сусід, але й стратегічний партнер у регіоні. Сам Азербайджан стоїть перед проблемою розв’язання супереч ки щодо Нагірного Карабаху. Вже від початку збройного конфлікту в Грузії почали лунати думки азербайджанських аналітиків про те, що після силової спроби розв’язати питання Південної Осетії буде складніше вирішити проблему Карабаху мирним шляхом. У неофіційній розмові з одним із азербайджанських політологів я почув відверту думку, що спроба повернути Азербайджаном Карабах військовою силою – це питання 4–5 років. Фактично, стосунки Азербайджану та Вірменії постійно напружені. Лише впродовж мого тижневого перебування у цій країні, на кордоні з Вірменією тричі обстрілювали прикордонні райони. Як кажуть мешканці, на прикордонних теренах це ледь не норма. Вірменія– союзник Росії в регіоні. На її території розміщені російські військові бази. Азербайджан – стратегічний партнер Грузії. Влада в Азербайджані, щоправда, має авторитарний характер, але Баку має нафту та газ, і до того ж є помірковано антиросійським та прозахідним. До Грузії я потрапив відразу після завершення головних бойових дій. В маршрутці до Тбілісі познайомився з жінкою, яка не знала, що відбувається з її мамою у Цхінвалі, а сама вона збиралась потрапити до окупованого росіянами міста Горі. У Тбілісі життя тривало так само, як і раніше. Про недавню війну нагадували чорні стрічки на прапорах, мітинги та гасла на стінах будинків. У спробі потрапити до Горі, я спочатку доїхав до Каспі, селища, де надень раніше підірвали залізничний міст, який поєднує Тбілісі із Західною Грузією. В маршрутці відчувалась напруга. Задля безпеки ми з’їхали на бічні сільські дороги, їхали полями. Дорогою проминули останні замасковані позиції грузинської армії. Далі – нічия земля, але місцевість, на перший погляд, функціонує нормально. У Каспі мешканці просять сфотографувати їхні знищені вибухом будинки. Показують російські позиції на вершинах гір – неозброєним оком їх не видно. В напрямку Горі я знову вирушаю з польськими журналістами 22 серпня, в день, коли росіяни повинні були остаточно залишити окуповані терени. Їдемо автострадою. Минають останні грузинські блок-пости. Видно мобілізовані частини грузинської поліції, які в готовності взяти під контроль території, залишені росіянами. Доїжджаємо до селища Ігоеті десь о 10 зранку. Саме там, 35 км на захід від Тбілісі, знаходився перший російський блок-пост. Росіяни забороняють фотографувати. Їдемо далі, до чергового посту, майже біля Горі. На дорозі стоять бетонні загородження, поруч – бронетранспортер з російськими прапорами і троє російських солдат. Попри обіцянки російської влади, дорога закрита, принаймні для журналістів та дипломатів. Мешканців та гуманітарну допомогу пропускають після перевірки. Російські солдати спочатку забороняли фотографувати і наказували тримати дистанцію. Ситуація незрозуміла, адже російські солдати катаються в усі боки на танках та бронетранспортерах, і нічого на вказує на організоване виведення військ. Над головами пролітають штурмові гелікоптери. Вдалині осетинська територія, поруч – грузинська, а між ними – замасковані російські позиції. Атмосфера важка, але вдається перемовитись кількома словами з російськими солдатами. Разом ми понарікали на спеку, але наказ один: „Не впускати!“ Щораз більше бойової техніки та російських солдат. У бік Тбілісі їде кілька машин з узбережжя, які після багатьох днів змогли нарешті доїхати додому. Усі від щастя махають руками. Раптом під’їжджає автобус, з нього вискакує російський офіцер. Говорить, що журналісти, хто бажає, можуть поїхати військовою вантажівкою доповороту на Цхінвалі, перед самим Горі. В машині тісно, минаємо спалений скелет транспортера, невідомо, грузинського чи російського. Минаємо російські позиції та військові колони. Доїжджаємо до дороговказу „Цхінвалі – 26 км“. Проїжджає бойова техніка, важка артилерія, я роблю фото. Повертаємось. А разом з нами сідає кілька російських журналістів. Один, схоже, працює у військових медіа – одягнений у форму. Розмовляти з ними якось нехочеться. Повертаємось до Тбілісі, дорогою бачимо росіян, які залишають позиції. Ввечері надходить інформація, що дорога на Горі відкрита і грузинська поліція встановлює контроль над територіями, залишеними росіянами.