Український журнал - 9/2008

Плюс до помісності

Текст: Ярослава Музиченко, Київ

Вірні церков Київської традиції і світські громадяни чекали чогось неординарного від кількох днів наприкінці липня, коли Софійський Майдан заряснів плакатами із зображеннямПрезидента України поряд з Патріархом Варфоломієм І, а Хрещатик – сітілайтами з Патріархом РПЦ Алексієм ІІ. Утім чогось надзвичайного не сталося. Просто відбувся безкровнийбій – духовний і політичний – з якого Україна вийшла переможцем.

Хрещення Русі“ вже давно визрівала у далекоглядних шанувальників російсько-української дружби. Винести це свято на державний рівень запропонував свого часу президент Росії Володимир Путін. Дружні руки потяглися й до України: у 2006–му особи, наближені до Партії регіонів і УПЦ Московського патріархату, зареєстрували тут міжнародну (тобто російсько–українську) громадську організацію „День Хрещення Русі“. У липні минулого року в Києві на Співочому полі відбулася „репетиція“: грошовиті регіонали влаштували концерт, де виступи російських рок-зірок чергувалися з промовами московського диякона Андрєя Кураєва і показом спеціально створеної анімації про Хрещення, в якій не згадувалося про Київ. У лютому цього року оргкомітет (до якого увійшли Дмитро Табачник, Петро Порошенко, Петро Толочко, нардеп-регіонал Василь Горбальта генеральний продюсер телеканалу ENTER Юрій Молчанов) презентував свою програму заходів – концертний тур рок-зірок з дияконом Кураєвим, хресні ходи, конкурси дитячих малюнківі учнівських рефератів. Координатором від УПЦ МП призначили намісника Києво-Печерської лаври Павла (Лебедя), що саме балотувався в Київраду від Партії регіонів.  

Хто кого переграв?

12 лютого, під час офіційного візиту Віктора Ющенка до РосійськоїФедерації, Володимир Путін запропонував йому разом відзначити річницю. А 21 лютого Ющенко запросив на київське святкування Московського патріарха Алексія ІІ. У планах Кремля прочитувалось прагнення склеїти „братні народи“ і наступальною силою вибити ґрунт з-під унезалежнення Української церкви. Віктор Ющенко погодився на спільні святкування. Повернувшись до Києва, він видав відповідний Указ і зініціював створення державного оргкомітету. Цього не передбачили в Москві. Особливо, запрошення Вселенського патріарха Варфоломія очолити урочистості. Довелося підготувати сюрпризи і для України. Київ планував, що свято нагадає українцям і світові про центр, звідкипоширилася християнізація Східної Європи (про який забули в час відзначення 1000-ліття Хрещення у Москві в 1988 році) і стане кроком до духовного звільнення Києва і повернення його у лоно світового православ’я. І на Майдані за це помоляться разом церкви Київської традиції з ієрархами православних церков світу. Однак незадовго до святкової дати більшість глав церков повідмовлялися від приїздудо Києва. Вони не приховували, що їх застерегли з Москви "утриматися від особистої участі" в торжествах, які, мовляв, призведуть до розколу у світовому православ’ї. Предстоятель Кіпрської церкви архієпископ Хризос том, який у середині липня побував у столиці Росії, відмовився надіслати до Києва навіть делегацію своєї церкви. Не вдалося також поєднати у спільній молитві усі гілки Київської церкви – УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ і УГКЦ. Адже Московський патріархат звернувся до керівництва держави і до Вселенського патріарха з вимогою не допустити „неканонічних“ до молебнів. Отож УПЦ КП і УАПЦ не прийшли на офіційні святкування. Патріарх УГКЦ Любомир (Гузар) був лише на „світській“ частині на Софійському майдані уранці 26 липня, де Президент і Вселенський патріарх виступили перед людом. Кожна церква відзначала подію сама по собі. Найперше, ще 19 липня, відсвяткував на Михайлівській площі Київський патріархат. УГКЦ відзначила подію святковою літургією у київському патріаршому соборі Воскресіння 27 липня. УПЦ Московського патріархату святкувала 28 липня у Києво-Печерській лаврі. Утім літургія перед пам’ятником святому Володимиру 27 липня, що її служили разом Вселенський патріарх і Алексій ІІ стала також святом МП, бо прицерковні активісти привезли на неї мирян з різних областей, аби влаштувати гучну зустріч патріарху Алексію. З усіх подій у Києві все ж, вималювався великий плюс: ідея Помісної церкви не лише не похована, а й зміцнилася. А Вселенський патріарх оголосив публічно, що Київ – це канонічна територія Константинопольського патріархату, отже Москва не має прав на українські духовні терени.

Київська Церква

За даними Київського міжнародного інституту соціології, оприлюдненими 21 липня, 35 відсотків респондентів не знали, що таке „помісна церква“. Понад 40 відсотків висловилися за українську Помісну православну церкву, 9 відсотків – проти. 45 відсотків згодних вважають, що таку церкву слід створювати на основі Київського патріархату; 18 відсотків – що на основі Московського. Утім парафій найбільше має УПЦ МП – понад 11 тисяч. Тоді як УПЦ КП – близько4 тисяч. УАПЦ і УГКЦ мають ще менше зареєстрованих парафій. Ресурсна база (освітня, видавнича, соціальна) цих об’єднаних Володимировим хрещенням церков різна. Київський патріархат має духовну академію, кілька семінарій, з десяток монастирів (жодного жіночого), утім не має видавництва, популярних часописів і шкіл. Греко-католики мають богословську академію, семінарії, світський Український католицький університет у Львові, кілька приватних загальноосвітніх шкіл, чимало чернечих згромаджень, кілька десятків чоловічих і жіночих монастирів, дбайливо впорядковані місця прощ. Є два видавництва – „Свічадо“ і „Добра книжка“, кілька журналів, газети і радіостанція, розгалужена система соціальної й медичної допомоги. Розділена УАПЦ має чималі парафії на Львівщині, Тернопільщині, Івано-Франківщині, Києві, Харкові – часто не пов’язані між собою спільним священоначалієм.Після того, як дивакуватий митрополит Мефодій у 2005-му розгромив приміщення Патріархії УАПЦ у Києві, центр перемістився до Харкова (де діє архієпископ Харківський і Полтавський Ігор (Ісіченко)). Московський патріархат найбагатший і на вигляд найпотужніший. Окрім навчальних закладів і освітніх центрів для мирян, має телекомпанії, видавництва, бібліотеки. Орендує в держави двінайголовніші святині українців – Києво-Печерську і Почаївську лаври. Це найбільш заполітизована церковна структура. Особливо прославились організації як Союз православних громадян, що має центр у Росії і систематично організовує у Києві „хресні ходи“ й „молитовні стояння“ проти НАТО й незалежності української церкви, за „дружбу“ України з Росією. В час президентських виборів–2004 священики УПЦ Московського патріархату активно агітували паству голосувати за Віктора Януковича. До речі, це міф, що прибутки парафій УПЦ МП ідуть до Москви. Насправді РПЦ вкладає кошти в свої українські парафії: у побудову храмів, книги-фільми, транспортування мирян для політичних акцій. Сьогодні УПЦ МП перебуває в хисткому становищі. Українська влада не тисне, але й не підтримує її так, як кучмівська. Але тисне Москва. Церква відмежувалася від „політичного православ’я“ на Архієрейському соборі у грудні 2007 року, утім прицерковні братства й організації продовжують влаштовувати протестні „хресні ходи“в час важливих для України подій. Неоднорідність частин кліру в ставленні до автокефалії, української мови і київської традиції можуть призвести до поділу УПЦ МП. На Архієрейському соборі у грудні УПЦ МП вперше погодилася на діалог з УПЦ КП, яку доти ігнорувалаяк „розкольницьке угруповання“. 

Об’єднання в часі

У переддень святкувань кремлівська міфотворчість роз’яснювала пересічним громадянам, що ідея Помісної церкви належить винятково „американському агенту“ Віктору Ющенку. Він, мовляв, хоче таким чином підвищити свій рейтинг перед президентськими виборами-2009. Утім об’єднана православна церква з центром у столиці – це природна потреба для незалежної держави. Ще в червні 1992-го в Києвi у резиденцiї митрополита Фiларета вiдбувся Всеукраїнський православний собор, що об’єднав УАПЦ та частинуУПЦ (Московського патріархату) в Українську православну церквуКиївського патріархату. Через рік від неї знову відділилася УАПЦ. Чергову домовленість про об’єднання між УПЦ КП та УАПЦ було підписано у 2000 році. Але як би не старалися церковні лідери і громадські діячі, церковна структура без гарантії визнання і без єдності зі світовим православ’ям навряд чи зможе об’єднати всіх християн київської традиції. Надія на такі гарантії заясніла після Майдану. Віктор Ющенко став реалізовувати ідею, яку не втілили два попередні президенти. Щоправда, події розвивалися найактивніше, коли Секретаріат Президента очолював Олександр Зінченко. 29 січня 2005 року відбулася архієрейська хіротонія першого за понад 300 років українця, висвяченого Константинопольським патріархом. У лютому 2005 року Священний синод і Вища церковна рада Київського патріархату закликали УПЦ Московського патріархату і УАПЦ дооб’єднавчих дій. У березні Константинополь підтвердив, що Московський патріархат має ту ж канонічну територію, що до 1686 року – отже, без Києва. 8 червня 2005 року Президент зустрівся у Стамбулі із Вселенським патріархом Варфоломієм I, повідомивши,що „українське суспільство чекає на створення єдиної Помісної православної церкви“. Заговорили про відкриття подвір’їв Константинопольського патріархату у Києві і у Львові. На 19 листопада запланували об’єднавчий Собор двох українських право-славних церков – УПЦ КП і УАПЦ. Проте він не відбувся. Вікарій Київської єпархії, єпископ житомирський УАПЦ Богдан Кулик заявив тоді, що „спроби об’єднання УАПЦ та УПЦ КП мають сенс, якщо об’єднання церков буде визнане Вселенською патріархією“. Інакше доля цього об’єднавчого акту буде такою ж, як і попередніх. Ще в листопаді 1991 року президент Леонід Кравчук звертався до Московського патріарха з проханням дарувати Українській церкві автокефалію. У липні 2008-го, на святкуванні 1020-ліття Хрещення Президент Віктор Ющенко попросив цього у Вселенського патріарха Варфоломія. Обоє першоієрархів не дали схвальної відповіді. Московський патріарх не може її дати, бо незалежність УПЦ  значатиме втрату історичної спадщини і апостольського фундаменту його церкви, а для політичного керівництва Росії визнана світовим православ’ям незалежна церква з центром у Києві означатимевтрату останнього, „духовного“ аргументу, чому „Україна має бути у склад Росії“. Вселенський патріарх також невільний у своїх вчинках, бо обмежений у фінансах і не бажає терористичних актів з боку Росії. В Україні останнім часом обговорювали кілька можливостей: УПЦ Київського патріархату буде визнана канонічною й увійде до складу Константинопольської патріархії як митрополія (з подальшою можливістю створення патріархату); УПЦ підпорядкується Константинополю; або ж буде створено якусь нову церковну структуру, освячену Вселенським патріархом, куди на рівних засадах увійдуть частини єдиної колись Київської церкви. Схоже, що жоден з варіантів поки що нереально втілити. Нові переговори, вірогідно, розпочнуться восени.