Український журнал - 9/2008

Оксана Забужко: Уривок із роману „Музей покинутих секретів“

(Скачати весь номер: 9/2008 [PDF, 2.6 Mb])

Колись вони були командою – коли це було?.. Так давно, і так недавно, – це й була її справжня молодість, за відчуттям безмежностиможливостей насамперед, – буремні дев’яності, вільна плавба, була б ініціатива, а гроші знайдуться, – маєтки довкруги вилуплялися й лускали весело, як бульби на калюжах під час травневої зливи, зате скільки ідей ширяло в повітрі, аж повітря ходило кругами!.. На старій студії, їхній першенькій, на орендованому заводському складі (завод стояв, склад віддали їм майже задурно), вони самі носили стільці, сиділи запівніч, малювали сітку програм, сперечалися, галасували, з переповнених попільничок сипалися на стільницю кирпаті пожмакані недокурки, і коли вже очі починали сльозитись од диму, хтось, найчастіше Василько в запітнілих банькатих окулярах хлопчика-відмінника, вставав відчинити вікно, а заразом приносив і накидав їй на плечі куртку, щоб не змерзла, – де ти тепер, Васильку, на яких канадських луках скубеш свою гірку травичку?.. Востаннє від нього була електронкою вітальна листівка під 2003-й рік– із якогось геть уже непомисленного задуп’я, з Вінніпегівщини, де взимку морози, як у Сибіру, сягають мінус тридцяти й губи репаються до крови від атмосферної сухости, якого чорта він там робив, у тій пустині, на що переводив свій вік?.. Він же був журналіст од Бога – ніхто так, як він, не вмів розбалакати й виколупати нутрощі з кого завгодно, навіть із президента, чи пак тоді ще кандидата на пост (була у Василька така пам’ятна передачка – тамтой пень, навіть не вкуривши, як його на виду в цілої країни роздягають до грішного тіла, розм’як і став хвастати своїм убогим повоєнним дитинством та споминати, як у п’ятдесят п’ятому, вбраний у свого єдиного піджачка, їхав із рідного села вступати до інституту в вагоні з  вугіллям, бо на квиток у пасажирському не мав грошей, – і сито вилискувавсь при тому гордістю тріумфатора, який може тепер пред’явити світові цілий супермаркет піджачків узамін тодішнього зіпсутого, і то яких іще піджачків!..). Василько першим вловив цю пружинку, на якій, як виявилося згодом, і тримався весь завoд нашої так званої еліти, – глибоку, хтиву жадобу реваншу за всі підрадянські приниження, а якою ціною, плювать: тоді, в дев’яності, ще нікому не було ясно, що єдине, чого прагнуть ці люди, які дедалі впевненіше розсідалися в телевізорі, – то, вилізши на київські горби (розваливши по дорозі кілька поверхів старих кам’яниць, аби не застували їм видуна Софію!), влаштувати на гробі Ярослава свій переможний бенкетнових номадів, та Василько зовсім і не займався соціальною аналіти-кою й не накидав глядачеві жодних вис новків – просто, він умів слухати, як же, справді, просто – слухати, щo тобі кажуть, і як несамовито багато люди, самі того не тямлячи, про себе розказують, коли їх слухають так, як Василько, – кожну, навіть випадково почуту розмову він міг потім відтворити майже дослівно, а сьогодні вже всі торохтять навперебій, і ніхто нікого не чує. Молодняк – той взагалі відключений наглухо, ніби так із плеєром у вухах і вродився, стажерка Настуня, поки гість говорить, знай репетирує в різних ракурсах свою фотомодельну посмішку, тільки й ждучи, коли той затихне і настане її черга озвучити наступне питання, – а геній комунікації Василько, який навіть перехожого в вуличному синхроні вмів за півтори хвилини виставити навіки-неповторним, тимчасом десь на краю світу розглядає канадських горобців у підзорну трубу,– на присланій ним під 2003-й рік картинці красувався жовтогарячо-грудик із чорним фрачним хвостом, і Василько писав, що це його нове тепер захоплення: bird-watching. Bird-watching, блін.І таких історій було неміряно, куди не ткнись: люди виїздили, щезали, пропадали як у воду; по старих телефонах, коли вона, траплялось, пригадувала: от цього б запросити до роботи над новою програмою! – відповідали незнайомі голоси: продав квартиру, ні, адреси незалишив, – ніби невидимий смерч спустошував їхні лави – тих, хтоколись називався першим ешелоном пам’ятав Вадика Бойка і його першу авторську програму на єдиному натоді українському каналі – вся Україна її дивилася, вечорами вулиці порожніли гей вимів, а потім одного зимового дня 1992-го Вадик радісно похвастав комусь із колеґ течкою з документами, що їх збирався оприлюднити: ось вони, комуняки, всі в мене тут, оце буде бомба! – а через 40 хвилин бомба вибухнула в його власній квартирі, де його живцем згоріле тіло знайшли розпластаним на підлозі, оголосили кілька версій, із яких випливало, що згорілий згорів зовсім-таки сам і без нічиєї помочі, – і на тому справу було закрито, і ніхто більше ніколи не згадував з екранів про Вадима Бойка, мов і не було такого на світі. Може, якби ми всі дев’яності говорили й кричали, якби згадували й влаштовували щозими поминальні річниці в прямому ефірі, дружно й солідарно, на всіх телеканалах, поки це ще було можливо, з нами б не впоралися так швидко?.. І головне – так непомітно, без ґвалтуі крику, випадку Гії Ґонґадзе не рахуємо: на той час, коли Гія попав під роздачу, – на фінал наших буремних дев’яностих, гіркої й прекрасної доби надій і поривань, карколомних кар’єр і похованих проектів, щоденних самовдоволених бенкетів-фуршетів, на яких ми випасалися спершу зі сміхом: дайте-но прес-релізи, де там сьогодні вечеряєм? – а далі все прицінніше: туди не піду, ті жлоби ніколи не наливають! (жлоби, які не наливали, були недобитими рештками Гельсінської групи, які все ще обговорювали, самі з собою, проблему люстрації, кого пак вони вже цікавили?..) – на той час ми, хоч і перебирали ще клієнтами, і погордливо торгувалися, коли нам пропонували лаве за відмивку іміджу якій-небудь гнилій фірмі, були вже ручні, як морські свинки, – ми вже звикли ходити на пиво до Еріка, на джаз-сейшини в „44“, літати у відпустку до Анталії й Хур∂ади, ми вже оскоромилися першими покупками в дорогих бутіках і першими дисконтними картками, ми були ситі й добревичесані свинки, на нас вилискувалася шерстка, – цебто, розуміється, на тих із нас, хто зумів вчасно вибратися на траси переміщення грошових потоків, – в нас не було інстинкту небезпеки, може, це й є головна прикмета нашого покоління: голі як бубон, нічим, крім батьківських напучувань – впереддитино-і-буде-тобі-щастя, – не озброєні, ми встромляли голову в пастку безмисно й весело, ба й із відчуттям власної значущости, – ми пишалися з нашої лискучої шерстки, з того, що нам платять, і незле, – ясна річ, за те, що ми такі розумні й талановиті, за що ж би ще, – а потім було вже пізно. І такми наївно вважали, наче творимо новий телевізійний простір, – заміряли рейтинґи, вигадували нові програми і, як діти, тащилися зі слів „уперше українською”, – а насправді танцювали на крові, і та невідомщена, безвідплатна кров непомітно, як свинцеві води, підточувала нас ізсередини.„Що з нами стало, ах, що з нами стало?...“ – пищала по всіх каналах Ірочка Білик, ще одна погасла зірка дев’яностих, згодом переведена рядовою в нерозрізняльні лави російської пластмасової попси, і той безпорадний писк, як виявилося, й був лейтмотив доби, тільки що ніким вчасно нерозчутий: з нами й справді „ставало” щось не те, але ж – непомітно, з дня на день, тихою сапою, як же було те завважити?.. Люди мінялися – вони не тільки зникали з овиду, з країни, з професії, випадали кудись на марґіналії, в інтернет, у малотиражні газетки, яких ніхто не читав, у вряди-годи ґальванізовані міжнародними ґрантами радіодіапазони, які заглухали ще заки встигав їх відшукати в ефірі, – але й ті, хто лишався на овиді, вже небули такі самі: щось у них ламалося, зникала внутрішня відпорність, – там, де ще недавно, яких два-три-п’ять років тому, можна було сподіватись на підставлене плече, зненацька пливло й осувалося – м’яко, драглисто, очі микуляли й ховалися в похмільних набряках повік: „Безплатно, Дарино, тільки мама цілує, давай по бартеру– ти мені злий інфу, а я тобі“, – а за особливо наклепницьку „чорнуху” на друзів-приятелів особливо принципові редактори виставляли розцінки за вп’ятеро вищим тарифом і в ім’я святої дружби не поступались ані центом: „Не ображайся за наїзд, старий, – казали вони потім жертві, – хочеш, ми з тобою інтерв’ю зробимо?“ – і жертва згоджувалась… Утворені кадрові пустоти, як у карстових печерах водою, наповнялися водянисто-зеленою молоддю, яка вже нічогісінько не знала й не тямила і з готовністю бралася за всяку заказуху; так звану суспільну проблематику, з мораллю й культурою включно, посідали коханки нафтових королів, силіконовогубі порнотелиці, яким усю програму під ключ готували їхні кріпацькі душі, – кралям лишалося тільки приїхати зачитати перед камерою готовий текст, а хлопці, що колись на початку дев’яностих власними силами, горбом піднімали були на собі, як дубові крокви, найгучніші медіа-проекти (згодом тихо, без гуркоту осілі в купу руїн, і довго щез-під завалів видибали придавлені тіні та розлазилися по дарових фуршетах, щоб наїстися на день наперед...), – хлопці, які в 1990-му перли на собі з литовських друкарень пачки перших українських незалежних газет і діставали за те від міліції кийком по нирках, – наймалися, вбившись у ранні черевця й лисини, носити воду парламентарям – прес-секретарями до всяких політичних шреків, які перед пресухою громохким матом слали їх по мінералку, і ці козачки-водоноші невдовзі навчилися ходити з невідліпними юродивими посмішечками, що мали демонструвати їхню повну філософську невразливість на всю марноту марнот цього світу, буддізм в натурі, як казав Антоша, – і з прискаленим оком, як шльондри не в міру балакучого клієнта, слухали, коли Гощинська їм щось бралася навертати про своїх героїв, – ніби вираховували подумки, які бабки за тим крутяться і кому скільки перепаде: в якийсь момент усі професійні теми раптом здохли, люди просто перестали всерйоз розмовляти про те, що роблять, бо ніхто вже нічого, крім бабла, всерйоз не робив. У якийсь момент – який, коли саме він настав? – раптом всім усе стало по фіґ: так, мов запущений колись вірус латентної хвороби, що підточувала їх ізсередини, зробив нарешті свою справу, і лишалося тільки констатувати rigor mortis. Та ні, навіть і не rigor уже – в’язку, трясовинну масу, що підсисає звідусюди, куди не сахнешся, і відчуття, ніби на черговому бенкеті-фуршеті круг столів юрмляться з тарілками й келихами, навзаводи чавкаючи, брязкаючи посудом і якось у змиг ока п’яніючи (а багато хто й не тверезів уже ніколи!), не живі й цілком же, хай йому грець, успішні в цьому житті люди, – а трупи, розм’яклі до вже-текучої, кашоподібної консистенції, простягнеш руку – і зануришся по лікоть у липке, – це відчуття вдаряло їй у голову не раз і не двічі – в потилицю, в мозочок, жарким і пекучим, як вибух вийнятої з морозилки пляшки шампанського (або як постріл – прямо в потилицю, в гіпофіз, впертим у виямку між двома півкулями стволом).