УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 7/2007

Живу на території, окупованій державою, і веду проти неї партизанські дії

(Скачати весь номер: 7/2007 [PDF, 3.7 Mb])

Текст: Петро Андрусечко

 

Про корупцію в Україні говорять багато, особливо про неї заговорили під час останньої політичної кризи. Президент Віктор Ющенко у червні зазначив, що вибори 30 вересня допоможуть подолати політичну корупцію в країні. Боротьбу з корупцією декларують представники всіх політичних сил. Однак у свідомості пересічних громадян це явище не лише не зменшується, а зростає. В рейтингах Transparency International щодо корупції в судочинстві, Україна разом із Росією опиняються в аванґарді рейтингу.

Політична криза закінчилася «політичним компромісом», та політичні гравці намагаються використати цей слабкий мир кожен для своєї мети, — звідси гальмування процесу і подальші взаємні звинувачення. Тим не менш, порозуміння усунуло примару силового сценарію. Володимир Путін якось висловився: «Була одна надія на хлопців з України, але й ті просто повністю себе дискредитували, там справа іде просто до суцільної тиранії. Повне порушення конституції, всіх законів тощо». Однак, незважаючи на слова російського президента, порівняно з іншими державами на пострадянському просторі (за винятком Прибалтики) Україна показує, що демократичні процеси у пострадянських спільнотах можливі.

Щоправда, остання фаза кризи на Україні вчергове показала чимало небезпечних явищ. Однією з таких небезпек є і питання політичної корупції та кризи судових органів. Зрештою, обидві проблеми між собою міцно пов’язані і початок їхнього зростання припадає на період після 1991 року. Однак їхнє коріння треба шукати у радянському минулому. По-перше, слід пам’ятати, що комунізм з недовірою та ворожістю ставився до інституцій права. Право та справедливість у минулому режимі трактували досить специфічно. Або ж не треба ширше розводити специфіку розуміння права у СРСР та згадувати різницю між його заповітами та їхнім практичним застосуванням. Інституції, які повинні бути джерелом права, в реальності стали інституціями репресивними. В таких умовах важко було сподіватися на повагу до реалізації права.

З часом радянська репресивна модель піддалася глибшій деморалізації через корупційні схеми, які на широкому рівні з’явилися під час керівництва Леоніда Брежнєва. Тогочасна номенклатура почала широко використовувати своє становище з метою збагачення. Власне за Брежнєва почало говоритися про кланові зв’язки. У випадку України це був насамперед так званий дніпропетровський клан, перша фаза якого сягала часів застою. Саме тоді виникла приказка «не треба бути щасливим, достатньо народитись у Дніпропетровську». Клановість перетворюється на «візитівку» незалежної Україні, де економічні та політичні інтереси тісно переплітаються.

Від початку існування незалежної української держави стоїть корупція на перешкоді демократизації і проведенню реформ, які повинні модернізувати державу. Бо 1991 рік, окрім незалежності України, приніс також кризу і деґенерацію судової системи, які тривають дотепер. Нові економічні можливості, які з’явилися під кінець існування Радянського Союзу, дали в незалежній Україні можливість розвинутися корупційним схемам у широкому масштабі. Пов’язані вони були передусім з процесом приватизації та перетинанням інтересів приватного та державного секторів. Бюрократія дуже швидко включилась у корупційний процес, який нині охоплює чи не всі сфери життя.

Корупція проникла всюди і в дев’яностих роках стала явищем настільки розповсюдженим, що, властиво, розпочався процес її суспільного схвалення. До сьогодні корупція, попри зростаючу декларативність потреби боротьби з нею з боку представників влади та політиків усіх політичних ґатунків, все ще залишається важливою проблемою, яка стоїть на перешкоді суспільної трансформації в Україні. Половина населення України, оцінюючи рівень політичної корупції за останні пів року, вказує на зростання корупції. За даними Київського міжнародного інституту соціології, 88% опитаних у березні 2007 року респондентів сказали, що корупція в Україні стала загальнонаціональною проблемою.

При тому, що керівництво України визнавало факт існування корупції у владних структурах, до цього часу не здійснювалося комплексних заходів по боротьбі з цим явищем. Як підкреслює USAID, на думку міжнародних експертів, зміцнення здатності громадянського суспільства по відстеженню та викриттю корупції в Україні неможливе без судової реформи, посилення контролю за дотриманням стандартів етики і адміністративної діяльності, оптимізації нормативно-правових актів і їх застосування, та боротьби з корупцією у системі вищої освіти. Ці проблеми є суттєвими джерелами корупції, яка сповільнює економічне зростання і залучення інвестицій, обмежує доступ громадян до рівних можливостей та справедливого судочинства. Відповідно низькою є кількість справ, які ведуться проти тих, хто підозрюється в корупції. Найголоснішою стала історія колишнього прем’єр-міністра Павла Лазаренка. Та у випадку корупційної діяльності урядовців донині вживається дещо ейфористичний вираз — «перевищення владних повноважень».

 

Попри нормативні та адміністративні проблеми, пов’язані з боротьбою з корупцією, поважною проблемою є неоднозначне ставлення громадян України до цього явища. Існують групи, які рішуче не підтримують корупцію у жодному її вигляді, як і групи, які вважають корупційну поведінку єдиним реальним засобом, що «полегшує» та «прискорює» діяльність бюрократичного апарату. Це досить небезпечна тенденція, яка все ще наявна у мешканців України. Іншою вражаючою для зовнішнього спостерігача справою є широкі звинувачення у корупції з боку представників бізнесу і репрезентантів різних політичних сил щодо своїх противників. Це особливо помітно під час виборчих кампаній і загострення політичної боротьби — у вигляді компромату.

Це присутнє і в теперішній політичній кризі, оскільки широко розповсюджуються корупційні звинувачення на адресу судової системи, у більшості випадків однак не підтримані доказами. З іншого боку, часто дивує відсутність реакції з боку тих, кого звинувачують. Це призвело до вироблення у громадськості «корупційного імунітету». Явище корупції трактують не лише як реальний елемент життя в Україні, але також як елемент піар-кампаній.

Як підкреслює Вікторія Бутенко, «окрім корупції, до якої всі звикли, є певні її «сезонні» різновиди. Наприклад, напередодні виборів модно говорити про політичну корупцію. Під час вступних іспитів — про освітню. Під час епідемій грипу — про медичну. Всі ці теми заслуговують окремого розгляду, особливо зі сторони органів міліції та прокуратури, тому ми зосередимося на корупції адміністративній». Але з явищем корупції треба боротися постійно, а не час від часу, залежно від потреби.

Згідно з дослідженнями, проведеними компанією Gallup серед мешканців 101-ї держави, які самостійно оцінювали власний рівень корупції, українці віддали 90 балів своїй державі зі 100 можливих, де 100 означає максимальну корупцію, а 0 — мінімальну. Останні події, пов’язані з весняною політичною кризою, серед пересічних громадян тільки зміцнюють почуття слабкості інституту держави. У громадській думці суди не виступають органами, що стоять на сторожі права і не є запорукою справедливості. Достатньо поглянути на численні справи, пов’язані з економічним рейдерством, — що суд, то інший вирок у тій самій справі. Про корумпованість судів говорять багато: у червневому номері «Дзеркала тижня» було опубліковано інтерв’ю з головою Верховного Суду Василем Онопенком, який також погодився з думкою, що деякі з його колег — хабарники. Дивно однак, що попри таку свідомість, Онопенко так мало робить для боротьби з цим явищем.

На думку українських експертів, під час минулорічних виборів до органів місцевих влад вибирали не стільки громадяни, скільки суди, які виносили певне рішення на користь відповідних кандидатів. Результати виборів фактично можна було купили в судах!

Від квітня зрозуміло, що в Україні тотальне послаблення інституту права. Адже у демократичній державі, яка нормально функціонує, кризу, подібну до української, слід було розв’язати на підставі відповідного рішення органу, що інтерпретує Конституцію та має право виносити рішення щодо відповідності рішень органів влади до Основного Закону. Такий принцип, наприклад, почав діяти останнім часом у Польщі, коли Конституційний Суд припинив реалізацію частини Закону про люстрацію, підписаного президентом Польщі.

В Україні натомість ми бачимо параліч Конституційного Суду — органу, який повинен проголосити вердикт щодо того, хто зі сторін конфлікту діє згідно з правом, а хто ні. Я навіть не в стані перерахувати усі інтриґи та справи, які впали на голову Конституційному Суду, але усі ми бачили звільнених суддів, хворих суддів, боротьбу за керівництво, звинувачення у корупції — Конституційний Суд став заручником політичних сил, і замість того, щоб бути арбітром, перетворився на ще одне поле бою.

Відтак звичайному громадянину важко зрозуміти, яка зі сторін конфлікту діє згідно з правом. Виникає враження, що обидві сторони конфлікту балансують на межі права та його порушення. Важко позбутися думки, що сам президент та його оточення скористалися рейдерським методом своїх противників по політичній боротьбі.

Викликають занепокоєння події навколо Генеральної Прокуратури: Святослав Піскун призначений президентом, Святослав Піскун відправлений президентом у відставку... Міністр внутрішніх справ видає наказ штурму та захоплення приміщення Генеральної Прокуратури. Певний час Україна знаходиться на межі силового розв’язання конфлікту. Василь Цушко, звинувачений СБУ та оточенням президента, потрапляє з інфарктом до німецької лікарні. Хоча за тиждень перед подіями приймав участь у марафоні… Це лише кілька прикладів спроби встановлення політиками контролю над органами правосуддя.

Усе наведене зменшує (а навіть цілком позбавляє) у громадян довіру до державних інституцій, а відновити її буде складно. У цьому сенсі нові вибори нічого не змінять, якщо не відбудуться зміни у засадах функціонування органів влади. Насамперед потрібна незалежність судової влади, позбавленої впливу з боку політиків. Сумніви щодо таких кроків пов’язані насамперед з політичною волею головних гравців. Дивлячись хоча би на формування виборчих списків, помітно, як сильно все прив’язане до родинно-кумівських стосунків, до місць, які продаються. З іншого боку, в цьому році я мав можливість поглянути докладніше на проблему корупції в українській освіті, і висновки досить бентежать. На початку входження до дорослого життя молоді українці «засвоюють» «вдалі» методи розв’язання власних проблем.

На жаль, подібні схеми призводять до того, що корупція має прекрасну базу для розширення своїх меж. На думку Сергія Герасимчука, директора міжнародних програм Групи стратегічних та безпекових студій, «якщо говорити про внутрішні ризики для держави, то ситуація в Україні є дуже показовою. Корумпованість владної верхівки, про яку у розпалі політичних криз говорять всі без винятку політики, веде до розчарування в суспільстві, до того, що держава як інститут втрачає своє сакральне значення. Більшість громадян, своєю чергою, починає послуговуватися принципами, які можна висловити формулою “я живу на території, окупованій державою, і веду проти неї партизанські дії”. Корумпованість у економічній сфері веде до того, що нівелюються всі спроби розвитку малого та середнього бізнесу. Ініціативні люди змушені або втягуватися у корупційні сфери, або ж шукати себе у інших царинах, почасти не на теренах неньки України».

Український журнал