Український журнал - 9/2008

Контур і слово (4) – Катерина Немира

Текст: Марко Роберт Стех, Торонто

В історії українського самвидаву 1970-х літературно-мистецький журнал „Скриня“ (виданий 1971-го групою молодих людей, що були переважно студентами Львівського університету або Львівського політехнічного інституту) займає виняткове місце. Однак його особливість зумовлена не впливом на широкі суспільні маси (бо журнал був виданий машинописним способом у кількох примірниках і прочитати його мало нагоду дуже вузьке коло людей) й не радикальністю виявлених у ньому політичних позицій. Навпаки, „Скриня“ була програмово аполітичною, задуманою так, вочевидь, і з розрахунком на те, що рано чи пізно її читатимуть кадебістські „експерти“. Еклектичний і неоднорідний за якістю набір віршів, новел і рецензій, а ще й переклад короткої п’єси Тадеуша Ружевіча, був підкреслено-викличним свідченням естетично мистецької, а не політичної мети журналу. А проте „органам“ ішлося не так про зміст, як про факт самостійної ініціативи та нікому непідзвітної діяльності. Реакція на оцю, здавалося б, невинну публікацію, була блискавичною й жорсткою. Після допитів і абсурдних звинувачень, більшість авторів (Олега Лишегу, Миколу Рябчука й інших) звільнили з навчальних закладів. Найбільше покарання випало на долю Григорія Чубая, блискучого поета й ініціатора видання. Результатом фізичних травм, отриманих під час ув’язнення у слідчому ізоляторі, а ще важливіше – травми душевної після капітуляції та виступу свідком звинувачення напроцесі дисидента Михайла Осадчого, стало мовчання Чубая як поета, а згодом і його передчасна смерть. Серед авторів „Скрині“, представлена віршем „На пелюстці зеленого берега“, була й дев’ятнадцятилітня на той час Катерина Морозіва (Александрова). Кілька років по тому вона завершила навчання у Львівському інституті декоративно-прикладного мистецтва за фахом кераміста, а втім, у своїй мистецькій творчості вона, либонь, відоміша як скульптор. У 1981 р. її скульптура „Сонячний день“ потрапила на симпозіум в Італії, а через двадцять п’ять років, у Нью-Йорку, вона здобула спеціальне визнання також скульптурною композицією „Кукіль“, навіяною мотивами вірша Павла Тичини і присвяченою пам’яті жертв Голодомору 1932–33 рр.У 1990-х рр. (уже як Катерина Немира) вона переїхала разом із чоловіком, малярем Володимиром Немирою, до США та осіла в Клівленді, де заснувала україномовну радіопрограму, очолила суботню школу, та однак не покинула творчості, в тому числі й літературної. У своїх новелах (часто присвячених періодові Другої світової війни в Західній Україні), як і в скульптурах та кераміці, вона черпає наснагу, насамперед, із джерел українських фольклорних традицій, при цьому шукаючи адекватно сучасних форм вираження. Як і її мистецькі твори, її новели не інтелектуальні, а пристрасно емоційні, й не даремно кожна з них пов’язана у заголовку з кольором, кожна у суті своїй є змальованим буквами на папері барвистим згустком почуттів.