УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 9/2008

Фільм

(Скачати весь номер: 9/2008 [PDF, 2.6 Mb])

Колоніальний міф на плівці „Кодак“

„Запорожець за Дунаєм“

Pежисер: Микола Засєєв-Руденко,Україна

Національна кіностудія ім.О.Довженка, 2007, 105 хв.

Хоча в Україні виробляється дуже мало фільмів, поява деяких з них, на жаль, виглядає як прикра помилка. Це стосується фільму-опери „Запорожець за Дунаєм“ Миколи Засєєва-Руденка, колишнього радянського актора, який за часів незалежної України перекваліфікувався на режисера, спеціалізуючись на так званій „шароварщині“ (водевіль „Москаль-чарівник“, 1995; телесеріал „Чорна рада“, 2000). На прем’єрі свого нового доробку, яка відбулася 16 лютого 2008 року в Будинку кіно, Микола Засєєв-Руденко заявив:„Правда, вже є такий фільм, але він старий і чорно-білий, тому я зняв новий – кольоровий, на плівці ‚Кодак‘“. Насправді існує аж два радянські фільми „Запорожець за Дунаєм“. Крім чорно-білої версії І. Кавалерідзе 1937 року, є й кольорова – 1953 року, реж. В. Лапокниша. Та навіть якби був лише чорно-білий фільм, мотивація Засєєва-Руденка все одно сумнівна – чи не краще розфарбувати і випустити старий? Бо новий є лише його  деградованою копією. І плівка „Кодак“ тут не допомагає, а лише шкодить. Але не в цій естетичній безпорадності криється головна проблема, а в тому, що фільм відтворює, і навіть посилює колоніальний міф імперських часів. Шкільні кліше про „вічну класику“і „найпопулярнішу українську комедію“, якими виправдовується його поява, затемнюють те, що в опері „Запорожець за Дунаєм“ дається упаковане в мальовничо-мелодійну фольклорність імперське трактування втраченої козацької волі. Спосіб подачі еміграції козаків до Османської імперії після зруйнування Запорізької Січі Катериною ІІ в 1775 році, і час написання опери, прем’єра якої відбулася в Петербурзі 1863 року і співпала з розгромом українофільства – відображають ключові віхи колоніальної історії Украї ни. Це пояснює і офіційну канонізацію опери в радянські часи. Скандальною є не лише сама ідея зробити чергову екранізацію опери, не піддаючи сумніву її імперські міфи, а й те, що вона отримала схвалення і повну фінансову підтримку від Міністерства культури і туризму України, що виводить це питання на рівень офіційної культурної політики. Висновок дуже сумний – на 17-му році незалежності в Україні продовжують копіювати колоніальну міфологію, хоча й на плівці „Кодак“.

 

Ольга Брюховецька

 

 

„Карамазови“ („Karamazovi“)

 

Режисер: Петр Зеленка

Чехія,Польща, CinemArt, 2008, 100 хв.

 

Роман – п’єса – фільм. Ось такий шлях до стрічки режисера П. Зеленки. Саме театральна адаптація прози Достоєвського, яку ставлять у празькому Дейвіцькому театрі з 2000 р., стала основою кінофільму. За сюжетом фільму актори театру їдуть в Краків зіграти російську класику на сталеливарному заводі в рамках альтернативного фестивалю. Гостро-пафосні діалоги Достоєвського та нестримні емоції „російської душі“ в Зеленковій стрічці цілком природні. Завдяки блискучій операторській роботі А. Шуркали та музики Я. А. П. Качмарека, невпинні пошуки Бога в Достоєвського і докори моралі та сумління в сутінках заводу стають чимось більшим ніж гарною екранізацією вдало зіграної п’єси. Питанням відповідальності за власні, іноді незрозумілі, вчинки наповнений весь сюжет фільму. Ремонтник заводу, в якого впродовж репетиції помирає син, має прохання – зіграти п’єсу лише для нього. Щодо акторів, то крім чудової гри І. Трояна (батько Карамазов), варто згадати майстерність польського актора А. Масталежа в ролі ремонтника. Достоєвський не закінчив роману, а фінал Зеленки запам’ятовується. Ремонтнику доведеться або припинити пост-трагічну агонію і відсторонитися від діалогів п’єси, які „звинувачують“ його в смерті сина, або ж піддатися настирливим докорам в стилі російських трагедій. І він вибирає.

 

 

„Сліпі любові“ („Slepé lásky“)

 

Режисер: Юрай Леготський

Словаччина, Artileria, 2008, 77 хв.

 

Чи бачив хтось, як сліпі поспішають на роботу, пакують подарунки або цокаються келихами на Новий рік? Чотирьох скромних і дуже дотепних сліпих героїв показано у фільмі в різних життєвих ситуаціях. Та, замість змальовувати їхню нелегку долю, режисер більше зосереджується на їхніх емоціях. Точніше, на любові – до власної дружини; до очікуваної дитини; до коханої, батьки якої не погоджуються зі стосунками своєї доньки з циганом; до хлопця з Інтернету. „Чого ми прагнемо, ніхто не знає“, – співає дитячий хор в одній зі сцен. Однак у фільмі не приховується, що всі герої хочуть мати поруч людину, яку можуть любити. Протагоністи фільму не є професійними акторами і сам твір балансує на межі документальної та ігрової стрічки. Повнометражний дебют, який створювався п’ять років, зацікавить монтажем та вишуканою художньою обробкою. А передовсім, чутливим підходом режисера до героїв, в результаті чого глядач після перегляду сповнюється вдячністю, стає уважнішимдо людей, які його оточують. Причому в Леготського це вийшло зворушливо, але без зайвих сентиментів.

 

-ґі-

Український журнал