УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 9/2008

Моя твоя не понимает?

(Скачати весь номер: 9/2008 [PDF, 2.6 Mb])

Текст: Івана Ґрешлик, Карлові Вари – Прага

 

„В сучасному світі фільмів забагато“, – терпко заявив на цьогорічному кіно-фестивалі в Карлових Варах (4–12.7.2008) Томас Ґаммелтофт – продюсер переможного фільму „Жахливо щасливі“ („Frygtelig Lykkelig“, Данія, 2008). Якщо мати на увазі зростаючу кількість спеціалізованих вищих учбових закладів, безліч нових фондів і грантів, і зрештою, збільшення населення світу, то подібні заяви видаються перебільшенням. Інша справа – якість фільмів. Правило, за яким на фестивалях А-категорії глядачам, колегам-режисерам та закордонним дистрибуторам презентують найкращі фільми року, давно не діє. Трапляється, що в програму включають і фільми жахів, але мова тут не про жанри. Співчуваю програмним драматургам, які прагнуть просунути на фестиваль світового рівня фільми з країн, депроцес дистрибуції, м’яко кажучи – дещо ускладнений. Натомість, буває, що до програми потрапляють такі твори, які „домашня“ публіка та критика сприймають скептично або взагалі ігнорують їх. Україні цьогоріч у Варах вже вкотре не пощастило. Може, тому, що її представляла лише одна стрічка – „Las Meninas“ (реж. І. Подольчак). Після минулорічного провалу зі стрічкою „Прорвемось“ (реж. І. Кравчишин) Україна на фестивалі вчергове продемонструвала, що їй бракує презентабельних стрічок, сучасних тем і хороших дистрибуторів.Нагадаймо, що одним фільмом презентували себе лише Австралія, Казахстан, Уганда, Перу та кілька інших країн.

 

„Вибачте... і дивіться уважно“

Оцінювати власний фільм – справа нелегка, а для деяких режисерів навіть неприйнятна. Та на фестивалях вони все ж змушені коментувати свої стрічки, і це буває нагодою бодай частково виправдати себе й акторів, пославшись на брак фінансів або погану погоду на зйомках. Наприклад, Юрай Якубіско знімав фільм „Баторі“ („Bathory“, 2008) чотири роки, і всі чекали від нього творчого вибуху, який не відбувся. Хоча сам фільм непогано „розрекламував себе“ ще до прем’єри історією з крадіжкою його робочої копії. А історики ще під час зйомок обурювалися, що режисер понад міру виправдовує жорстокість Єлизавети Баторі. А як представив Якубіско публіці та ЗМІ свій фільм? Поясненнями, що він і не намагався у фільмі розкрити історичну правду, закликаючи глядачів оцінювати поведінку головної героїні на власний розсуд.

Згодом виправдання можна було почути і від продюсера українського „Las Meninas“, який перед показом попередив публіку, що твір дуже радикальний, тому вона мусить бути готовою стати „творчим співавтором“, тобто осмислити по-своєму намір режисера, який, в кінцевому результаті, справді важко зрозуміти. Розкривати завершення фільму довелося й словацьким творцям "Музики" („Muzika“, 2007). Обробка теми (сатирична історія музикантів з часів нормалізації в Чехословаччині), актори, камера, музика ніби мають чим зацікавити. Проте стрічці бракує кульмінації, і очікуваний фінал губиться в патетичних кадрах. Отже, залишається повірити режисерові, який після показу у Варах твердив, що „так воной мало бути“.

 

 

Vivat, Франція!

Кордони в Європі офіційно зникають, а в мистецтві нібито взагалі ніяких „кордонів“ бути не може. Однак режисери, крім фінансової проблеми, обмежені й „мовним бар’єром“. У Варах цю проблему відкрили режисери Г. Рубен Генц („Frygtelig Lykkelig“) та П. Зеленка („Karamazovi“). Обоє критикували світові кінофестивалі та дистрибуторів за їхню „політику“, заявивши, що для того, аби фільм попав у Канни (і на світовий ринок), митці ще на етапі створення сценарію неодноразово замислюються, чи не додати у фільм бодай один французький елемент, або запросити до співпраці французького копродюсера. Більше того, щоб „пробитися“ за кордон, бажано, щоб у фільмі звучала одна зі світових мов. У іншому випадку стрічки не доходять далі ніж до вітчизняного глядача. Щоправда, про це режисери говорили ще до того, як Генцу вручили головний приз, а Зеленку запросили на фестиваль до Італії. Але якщо вони мають рацію, то Україні варто попросити в Депардьє вибачення і дати нову роль, кращу за Тараса Бульбу, а ще – припинити нарешті вирішувати питання дубляжу російськомовних фільмів. Можливо, допоможе. 

 

Український журнал