Український журнал - 5/2009
Між імітацією та живим міфом
(Скачати весь номер: 5/2009 [PDF, 2.3 Mb])Текст: Марко Смеречинський, Варшава
Чергові роковини закінчення Другої світової війни знову покажуть відсутність в української держави – як і в багатьох її громадян – об’єктивного і разом із тим збіжного з українським інтересом образуцієї події. В такій ситуації можна або, цитуючи Леоніда Кравчука, сказати „маємо те, що маємо“, або намагатись не переймати чужу,а шукати і складати свою картину війни. Аналіз того, що маємо, слід почати від усе ще існуючого і навіть процвітаючого в незалежній Україні совєтського пропагандистського міфу, котрий уособлює вже сам термін – Велика Вітчизняна війна, і періодизація: 22 червня 1941 – 9 травня 1945 рр. У роки незалежності цей давній сталінський міф трішки причепурили, прикрасили, зрізали гострі кути, проте від цього він не став ані більш об’єктивним, ані українським. Попри те, що він творився на конкретне політичне замовлення, виявляється, в українців сил не вистачає, щоб його чимось замінити. Спроби поставити з другого боку радянського міфу про „героїчну ЧА“ „непереможну визволительку УПА“ та міфологію боротьби проти Гітлера і Сталіна за українську державність, не увінчались успіхом. Масштаб дій виявився не таким, ресурси не ті, а до того ж противник (власні прибічники канонічної комуністичної схеми минулого та державні структури ніби демократичної Росії) не такий вже слабкий. Кількома кіно-фільмами на кшталт „Залізна сотня“, чи „Нескорений“, низькотиражними виданнями, кількома статтями у пресі не змінити того, що совєтська пропаганда – преса, радіо, ТБ, кіно, садок, школа, ВУЗ – будувала десятиліттями. Тому УПА і міф боротьби за державу надалі програватиме з міфом ВВВ ще й тому, що навіть найбільші любителі української історичної політики, не в силі запропонувати універсальну, привабливу для сучасного суспільства схему українці і Друга світова війна. Тому суспільство України приречене на такі комедії, як реанімація Кабміном совєтських пропагандистських кальок чи участь Києва у спільних проектах відзначення війни на рівні СНД.
Про феномен, якого замало
Існування УПА й боротьба структур націоналістичного підпілля під час війни проти німців, поляків й совєтів (до половини 50-х), попри твердження комуністичної пропаганди, була феноменом світового рівня. Однак не можемо забувати й про те, що цей феномен з різнихпричин не вписується в європейську апробовану схему війни, чи існуючі схеми польського або французького опору. УПА як визвольній структурі до того, аби бути визнаною світовим співтовариством, забракло, перш за все, вагомих міжнародних зв’язків, визнання з боку союзників й легітимності, яку, для прикладу, польській Армії Крайовій надавав лондонський уряд в екзилі. До того ж УПА, попри різні спроби, не стала загальноукраїнським фактором ані у 1944 році, ані сьогодні. Тут треба відділити публіцистику від ре-альної історії, а вона показує, що УПА була специфічним західноукраїнським чинником, попри її державницько-соборницьку ідеологію чи присутність у її лавах вихідців з різних регіонів України(в тому числі колишніх вояків Червоної армії). Названі чинники мають вплив на спосіб бачення УПА українцями сходу і півдня, і тими, хто народився вже після розпаду СРСР, не обтяженими комуністичною пропагандою. Хочемо ми того чи ні, однак фактор пропаганди часівСРСР не можна недооцінювати.УПА була очорнена комуністичною пропагандою, причому не лише московською, але й польською, чеською. Цю чорну пропаганду в сусідніх з Україною країнах продовжують використовувати і надалі. Відсутність належної української відповіді (за допомогою фахової та популярної літератури, фільму, тощо) ставить під сумнів можливість вийти саме з прапорами УПА до широкого загалу українців (не вихованих з дитинства на героїці УПА) та інших суспільств, бутипочутими і зрозумілими. Варто при тому також усвідомити, що на заході Європи, в Америці, поза середовищем української діаспори або професійних істориків важко знайти прихильників схеми, яку відстоюють ветерани УПА чи національно зорієнтовані українські дослідники. Тому в контексті питання Другої світової, УПА і її героїчна боротьба надалі буде лише одним, дрібним у масштабі війни, епізодом. Другий висновок не менш песимістичний. Якщо в Україні немає коштів, людей і передовсім ідей, які спроможні збудувати сильний переконливий комплексний міф про УПА як справжній український фактор Другої світової війни, то може варто пошукати нових підходів, які сприятимуть, у першу чергу, об’єднанню країни, відходу від совєтських міфів й врешті приєднанню української схеми опису війни до загальноєвропейської.
Чого не маємо?
Українській державі, замість поєднувати непоєднуване і мирити ветеранів двох течій, слід розробити, назвімо її умовно, гуманістичну або людяну схему Другої світової. В ній повинні знайти своє місце епізоди, які покажуть складність українських доль і вибору між 1939–1945 роками і не лише в трикутнику: совєтська армія – дивізія „Галичина“ – УПА. Бо ж цей умовний трикутник, його відстоювання, пропагування державним апаратом прирікає Україну не лише на консервацію всередині країни, але й на вічні „бої“ з сусідами і постійне заперечення того, що українці національної орієнтації – це не виключно колаборанти, вбивці з Бабиного Яру, масові злочинці з Волині й Гути Пєняцької. У цій новій схемі Україні слід акцентувати на чомусь іншому, а саме на тому, що українці– нація, представники якої в силу історичних обставин (кордонів, воліі неволі) воювали у Другій світовій війні не лише в рядах ЧА. Коли в українському суспільстві немає заперечень, щоб возвеличити подвиги українців-воїнів радянської армії (а воювали вони не за Україну, а за тоталітарний СРСР), то чого ж би не зробити акцент на тих українцях, які від перших пострілів 1 вересня 1939 р. як вояки Польського війська воювали з гітлерівцями (а їх було немало – понад 100 тис.). Деякі з українців-вояків Польського війська удостоїлися найвищих польських бойових нагород. Були серед них і західняки (з Волині, Галичини) й колишні солдати й офіцери С. Петлюри (т.зв. контрактні офіцери, як наприклад, П. Шандрук). Чи те, що вони воювали у польському, французькому, канадському мундиріставить їх поза маргінес бійців на фронті проти фашизму? Цей перелік можна продовжити іменами українців з британської чи американської армій, деякі з них удостоїлися нагороди Victoria Cross, чи вояків польської армії Андерса, які спочивають під православними хрестами на італійській землі на Горі Монте-Касіно. Коли не запропонується такої або подібної за ідеєю схеми, будемо і надалі вимушені віддавати честь радянським героям і опосередковано – країні та системі, на совісті яких жертви Голодомору, 1941 рік і ряд інших злочинів, які внаслідок політичної кон’юнктури і необізнаності загалу ніколи не були засудженими. Україні загрожує свого роду шизофренія, яку ілюструє хоча б такий випадок: кілька років тому насторінках аж ніяк не комуністичного видання, київської газети „Українське Слово“ (органу мельніківського ПУН) пропагувалася хоробрість Олександра Маринеско, капітана совєтського підводного човна, який вславився між іншими тим, що відправив на дно німецький суперлайнер „Вільгельм Густлофф“ та судно-шпиталь „Генерал фон Штойбен“. Подвиг Маринеско – це загибель понад 10 тисяч мирних людей. В часи СРСР (буває таке й сьогодні) писалося, що це були СС-івці, зараз вже відомо, що на палубі корабля перебували в основному втікачі, евакуйовані з Данціга та Прусії, в тому числі діти з дитячих будинків, інваліди. Для знавців історії це приклад воєнного злочину, для українців, від комуністів до націоналістів, виявляється, це має бути прикладом героїзму. Слідами „Українського Слова“ нещодавно пішов телеканал „Інтер“, презентуючи фільм „Олександр Маринеско. Атака століття“ виробництва російського каналу РТР. Совєтські штампи про „подвиг“ Маринеско некритично публікувала також газета ВР „ГолосУкраїни“. Таких прикладів реанімації пропагандистських міфологем з часів СРСР у сучасній Україні безліч. Виходячи зі справді гуманістичної, підкріпленої об’єктивними знаннями перспективи, українці спроможні скласти перелік українців-героїв не лише „об’єднаних під прапором Сталіна“, але і тих з французького опору, українців з чехословацьких частин генерала Свободи, чи врешті, українців-офіцерів польського війська, замордованих у Катині. Такий список може бути чудовою відповіддю на старі і нові ідеологічні прийоми, відповіддю на закиди щодо українців як генетичних колаборантів, союзників Гітлера, і інші популярні в різних країнах звинувачення. До того ж, слід ще і ще раз нагадувати суспільству, що крім визволення від гітлерівців, вояки ЧА (в тому числі й українці в її мундирах) несли смерть і терор. Варто в роковини війни показати і ті кадри, на яких не лише переможні бої, населення, яке вітає червоноармійців квітами, а показати тактику спаленої землі, трупи розстріляних у 1941 році в тюрмах Західної України, врешті, нагадати про сотні тисяч зґвалтованих німкень – це теж спадщина ВВВ.
Міф, якого не буде, або Кому це зробити?
Проте автор цих слів свідомий, що запропонована схема утопічна. Утопічна тим, що за нею не стоїть і не стане в Україні ніхто з політичних вельмож, тому що ВВВ – це проста готова страва, її можна адаптувати на свою користь, вдаючи, що нема терпкого присмаку – нема символіки імперії зла, нема фальшивої картини червня 1941 р. Чиновники з Кабміну і решта політиків вдаватимуть, що не розуміють, що оця схема –це свідомий замінник поняття „Друга світова війна“, що це вияв прагнення залишити Україну в антиєвропейському колі совєтських й сучасних російських імперських схем. Щоб усе не пішло їм гладко, все ж таки в роковини 9 травня ті, хто незгідні, повинні ідеологам ВВВ ставити безліч запитань, наприклад, про пакт Рібентропа-Молотова, про суть 17 вересня 1939 р., людські та військові втрати України, відповідаль-ність за поразки окремих людей, ціну перемоги. „Війна. Український рахунок“ і „Війна без переможців“ – це заголовки двох українських документальних стрічок, знятих кілька років тому, які, здається, показують більше правди про війну, ніж усі разом узяті виступи прозахідного Президента чи Верховної Ради. З причин політичної кон’юнктури більшість інститутів української державності далі неспроможні випрацювати об’єктивний підхід до історичної події, яка повинна об’єднувати, а не роз’єднувати Україну. Такого підходу не випрацює також націоналістичний табір – забракло ресурсів і розуміння того, що проти комуністичних міфів, дій путінських реставраторів треба творити цілісну систему у союзі, дляприкладу, з антисовєтськими рухами литовців, поляків, інших народів. Не можна ж бо всупереч фактам робити вигляд, що у 1944 р. більшість українців була на боці УПА, або вдавати, що самостійницькі формації, чи дивізія „Галичина“ не викликають негативних емоцій в Європі й світі через наявність об’єктивних фактів про вбивства мирного населення. Мирних людей вбивали і союзники (згадаймо бомбардування Дрездена), і совєти, але в прихильників одних і других було, є і буде більше ресурсів і аргументів, щоб на роль лиходія призначити... українців. У сучасних умовах совєтська й націоналістична правда про війну – це радше ерзац справжньогоосмислення подій війни.Відповідь на поставлене запитання не є простою. Знаємо лише відповідь на те, хто цієї колосальної роботи не зробить – українська держава і українські політичні партії (навіть радикальна „Свобода“, яка останнім часом заявила про потребу знесення деяких радянських пам’ятників). Надалі пам’ять про загиблих членів родини, перемогу над німцями (як компенсацію за злидні, великі втрати, страх, цивілі-заційне запізнення сталінської епохи) закривають очі багатьом патріотам, навіть В. А. Ющенку.Тому, щоб втілити в життя іншу схему, в Україні потрібна активність журналістів, істориків і просто любителів минулого. З індивідуальних пошуків, непіддатливості на будь-яку пропаганду може будуватися нова спроба відображення сторінок найбільшої в історії людства війни.
