Український журнал - 5/2009

„Зрадниць буде скарано“

Текст: Алла Лазарева, Париж

За Другої світової Франція запровадила закон, який не лише карав за шлюбну невірність тих жінок, які не чекали з полону або з війська своїх чоловіків, але й по суті заохочував дискримінацію дітей, що народилися поза шлюбом під час війни. Винесена до заголовку погроза є цитатою з законодавчого акту, який поламав не одну людську долю. Досі сотні тисяч законно народжених від німецьких солдатів або французьких резервістів дітей шукають правди про своє коріння та душевного спокою.

Колабораціоністський уряд Віші на чолі з Філіпом Петеном не надто панькався з французькими громадянами, котрі не відповідали консервативному стандарту подружнього життя. Проте, під особливим наглядом перебували дружини воїнів Добровільного Французького Легіону поборників більшовизму, який змагався на боці Німеччини, а також жінки полонених французів. Літні люди згадують про існування „поліції моралі“, – системи шпигунства за приватним життям, – яка діяла на окупованих фашистами територіях. Нагляд здійснювали спеціальні поліцейські підрозділи. До їхнього складу входили переважно французи, найчастіше – з досвідом роботи в силових структурах. „Зраджувати чоловіка, який змагається проти більшовицької загрози зі зброєю в руках або виробляє ту зброю на німецьких заводах, – це шкодити суспільній моралі нації“, – зазначали відповідні циркуляри маршала Петена. У ті часи більшість французьких жінок – тим більше з офіцерських родин – не працювали та були залежними від родини. Лише по закінченні Другої світової француженки здобули право брати участь у виборах. У першій половині 40-х років батьківщина Декларації правлюдини не була взірцем поваги до слабкої статі. Поширений стандарт поведінки в принципі не залишав за жінкою право на самостійне рішення. Не лише під час війни, але й раніше. Винятком були хіба наймані працівниці з найбіднішого суспільного стану. Лише вони, хоч заробляли копійки та були обмежені в здійсненні власних фінансових проектів, натомість мали відносну свободу до вибору чоловіка або друга серця. „Мою сестру видали заміж усупереч її волі, – згадує 90-річна Марі Перон.

– Під час війни вона мусила жити під одним дахом зі свекрухою, яка відверто підтримувала німців та пишалася, що її син, хоч і в німецькому полоні, але має “гідну працю” на військовому заводі. Наша родина мала інші політичні вподобання. Сестра покохала француза резервіста і втекла до нього жити. Плата за любов була жахливою. Свекруха виказала її поліції. Сестру вкинули на півроку до в’язниці за “зраду інтересам фронту”. Здобути розлучення їй вдалося лише наприкінці 50-х. Законний чоловік, коли повернувся з Німеччини, влаштувався до префектури поліції та мстився їй “за приниження”, як тільки міг. Сестра вийшла за свого коханого заміж у 1960-му, а через три місяці померла від сухот“. Франція знає тисячі подібних історій. Але не дуже любить про них згадувати. Насправді лише в останні роки про проблеми, пов’язані з періодом колаборації, заговорили відверто. Офіційна історія тривалий час закривала очі на співпрацю численних французьких родин з режимом Віші, перебільшуючи і масовість Руху Опору на чолі з генералом де Голлем, і активність комуністичних партизанських груп. Як і більшість європейських держав, що зазнали нацистської окупації, в повоєнні десятиліття Франція ревно боронила міф про нескорену країну, яка масово опиралася загарбникам. Відтак фахова  документальна стрічка про колабораціонізм Марселя Офульса „Сум та жалість“ (1969) потрапила під заборону аж до 1981 року. Численні інтерв’ю з цього фільму формують аж ніяк не героїчний образ пересічного провінційного француза часів війни. Минуло багато часу, доки французька нація знайшла в собі сили побачити події Другої світової війни без пропагандистського гриму. Новий, більш відсторонений погляд на період окупації поставив на порядок денний проблему „дітей бошів“ (себто німців). Ця тема залишалася суспільним табу сучасної Франції, мабуть, найдовше. Лише в 2004 році було здійснене перше науково-історичне дослідження стосовно 200 000 осіб, які народилися за війни від французьких матерів та німецьких батьків. До цього часу політичні кола щосили намагалися не затьмарювати взірцевого франко-німецького примирення, що постало основою майбутнього Європейського Союзу.

„Прокляті діти“ – книга Жан-Поль Пікапе, була першою про проблеми французьких дітей, народжених від німецьких солдатів та офіцерів. Вона вийшла друком у 2004 році. „Більшість таких дітей народилося на Заході Франції, – зазначає автор. – Там, де німецькі війська стояли найдовше. Вони найбільше спілкувалися з населенням, бо французів залучали до побудови військових укріплень. У перші два роки війни німці нерідко брали участь в сільському житті. Про це мало згадували по закінченні війни“.„Дітям ворогів“ – нині вже пенсіонерам – досі непросто зважитися напошуки своїх німецьких родичів. Надто глибокими є психологічні травми дитинства, що ятряться й нині через вороже ставлення суспільства до їхніх матерів та до них самих. „На жінок, які народжували поза шлюбом, та ще й від німців, нацьковували юрбу, – згадує парижанка Марі Перон. – В останні роки війни їх могли схопити просто на вулиці, закидати камінням, силоміць постригти коси, облити двері брудом... Однаково було, ішлося про “німецьких коханок” чи „зґвалтованих дівчат”“. За часів Рейху шлюби між німецькими військовими та „не-арійками“ були заборонені. Винятком були лише мешканки Ельзасу та Лотарингії – провінції, які не раз переходили від Франції до Німеччини та навпаки. Жан-Поль Пікапе каже, що такі родини по війні усі поїхали до ФРН: повоєнна Франція не бажала доказів близького порозуміння з окупантами. Нещодавно зникло, мабуть, останнє табу стосовно „дітей бошів“. Німеччина відкрила доступ до архівів, що містять інформацію про всіх, хто воював за Рейх – добровільно чи під примусом. Архіви збереглися зусиллями ельзаського офіцера Арманда Клейна, який,без перебільшень, врятував ті списки від знищення у 1946 році. Тоді ці списки потрапили під юрисдикцію французьких окупаційних сил та так і залишилися під наглядом французьких силовиків аж до1994 року. Французи зберігали документ під грифом „таємно“. Німці ж, яким було передано архів, вирішили зробити його публічним.

Часто діти німців не знають більше ніж ім’я свого батька та місцевість, де він був дислокований у Франції. Рідше – прізвище, військове знання, назву міста, звідки він був родом. Але, архів уже допоміг багатьом таким особам знайти в Німеччині своїх зведених братів та сестер, й інших родичів. „Німці переважно не журяться, коли дізнаються про історії подружньої зради або забороненого кохання своїх дідусів, – каже Жан-Поль Пікапе. – Навіть навпаки: вони тішаться, що німецькі солдати залишили по собі не лише смерть, але й життя“.

Життя складне, сповнене самотності, нерозуміння й болю. Але, як розповів у телевізійному ток-шоу один із синів німецьких офіцерів, його віднайдена у Німеччині сестра „була щаслива дізнатися, що німців у ті часи хтось міг любити“. Цей сивий чоловік, ніяковіючи, зізнався, що ніколи у житті не зустрічав такої справді близької душі, як та сестра, про існування якої він до 2005 року і не здогадувався.