Український журнал - 5/2009
Скільки було радянських партизанів?
(Скачати весь номер: 5/2009 [PDF, 2.3 Mb])Текст: Володимир Сергійчук Київ
Коли йдеться про історію спротиву гітлерівським окупантам на території України в роки Другої світової війни, то не важко переконатися, що більшість її сторінок присвячено радянським партизанам і підпільникам. На цю тему написано сотні дисертацій і тисячі мемуарів, знято десятки фільмів. У той же час не всі аспекти діяльності більшовицького підпілля висвітлено.
Чимало питань і досі залишається маловідомими, хоч у колишніх спецхранах зберігається велика кількість документів, введення яких до наукового обігу дає можливість об’єктивніше сприймати одержану досі інформацію з цієї проблеми.Так, ми справді повинні віддати шану тим, хто безстрашно боровся з ворогом. Але скільки їх було таких? В усіх офіційних публікаціях за останні роки існування Радянського Союзу називалася цифра в півмільйона осіб.
Як не мільйон, то хоча б півмільйона
Однак, коли ми знайомимося з архівними документами, то зустрічаємо іншу цифру: станом на 13 лютого 1948 року спеціальна комісія при ЦК КП(б)У, створена для перевірки діяльності радянських партизанів і підпільників на окупованій гітлерівцями території, визнала такими відповідно 136.668 і 21.343 осіб. Після цієї дати було виявлено чимало лжепартизанів. Наприклад, було знято з обліку так званий Фастівський диверсійний загін імені Сталіна у складі 56 осіб, десять з яких одержали бойові ордени і медалі, понад сто чоловіків було незаконно включено до одногоіз загонів, що мав діяти на території Запорізької області, а перевірка КДБ УРСР встановила, що не існувало загонів імені Богдана Хмельницького й імені Кутузова на території Кіровоградської області. До речі, згаданою перевіркою було виявлено, що кіровоградські партизани не вбили жодного німецького генерала, хоча заявляли про 16 таких жертв, а також не знищили ні одного ворожого літака – у звітах фігурувала цифра в 20 збитих бойових літальних апаратів гітлерівців. Здавалося, кількість учасників радянського підпілля мала б зменшуватися, однак на середину 1950 років минулого століття їх кількість продовжувала збільшуватися! Зокрема, на ХVІ з’їзді КП(б)У називалася цифра у 220 тисяч партизанів. І коли в процесі підготовки нової історії КПРС виявилося, що в сусідній Білорусі – меншій за територією і населенням на третину – було в півтора раза більше народних месників – 360 тисяч, то українські партфункціонери поставили питання про те, аби тодішній керівник СРСР Микита Хрущов дозволив внести зміни в підготовлену до друку книгу, сформулювавши їх приблизно таким чином: „На тимчасово окупованій території України діяло понад мільйон партизанів, що спиралися на активну підтримку трудящих України“. Москва, щоправда, дозволила написати півмільйона…
Про ставлення до
українських націоналістів
Ще однією маловідомою сторінкою діяльності радянських партизаніві підпільників у роки гітлерівської окупації є їхня цілеспрямована боротьба проти українського націоналістичного підпілля, що виходила з керівних директив більшовицької партії. Так, доповідаючи влітку 1943 року про боротьбу проти оунівців, начальник Рівненського обласного штабу партизанських загонів Василь Бегма писав відверто: „Програмою наших дій проти націоналістів був і є лист тов. Хрущова про ставлення до українських націоналістів. Насамперед ми випустили кілька листівок, які розвінчували ОУН як зрадників українського народу, агентів фашизму, ворогів єдностіслов’янських народів. Поряд з листівками, група загонів здійснила ряд нальотів на загони націоналістів Висоцького, Домбровицького, Сарненського і Володимирецького районів“. У результаті рейдів і нальотів убито 43 вожаків націоналістів; спалено 37 будинків керівників ОУН; розбито три штаби націоналістів; знищено табір; захоплено обоз; підірвано 3 пам’ятники націоналістичного тризуба – звітував Бегма. Широкомасштабність бойових дій радянських партизанів проти ОУН–УПА, що засвідчується численними документами, була продовжена й після звільнення західноукраїнських теренів від гітлерівських загарбників. У березні 1944 року було підготовлено план ліквідації українських націоналістів силами радянських партизанів, яким передбачалося залучити до боротьби проти ОУН 34.576 бійців.
Компрометація учасників українського національно-визвольного руху
Коли наприкінці 1942 року до Москви дійшла інформація про розгортання на Волині збройного україн ського національно-визвольного підпілля, в Центральному штабі партизанського руху СРСР одразу ж узялися за розробку окремого плану боротьби проти оунівських загонів. Зокрема, за пропозицією начальника оперативного відділу полковника Соколова було ухвалено рішення про передислокацію з початку 1943 року частини більшовицьких партизанських з’єднань з Росії та Білорусі на Волинь з метою „розкладення націоналістичних формувань противника на території України“. Детальне вивчення документів Українського штабу партизанського руху дає підставу стверджувати, що й справді, з цього часу переважна частина більшовицьких загонів та з’єднань, що йменувалися українськими, починають рейдувати на захід, а їхні командири регулярно радирують своєму керівництву про діяльність українських націоналістів. Водночас саме в більшовицьких партизанських загонах починають формуватися спецвідділи під виглядом боївок УПА. Їхнє завдання – злочинними діями компрометувати український національно-визвольний рух і прискорювати ліквідацію учасників націоналістичного підпілля, в першу чергу, керівників. Один приклад за всі – більшовицький підрозділ „сафатовці“, що діяв під виглядом українських повстанців, замордував у 1943 році жителя села Карагінка Млинівського району Рівненської області Василя Яремчука, почепивши йому на груди табличку з написом „Зрадник українського народу“. Широко застосовувалися більшовицькими партизанами й інші прийоми, про один з яких залишив свідчення Герой Радянського Союзу І. Грабчак: „Диверсією і спеціально випущеною листівкою від імені бульбівців, – радирував до УШПР він, – я обманув німців, і 13, 14 серпня німці глушили бульбівців, а я відійшов на Курчицю без пере-шкод“. Про методи організації таких акцій для боротьби з націоналістичним підпіллям, розповідають документи щодо створення більшовицькими партизанами спеціального підрайону „Пекло“. Окремої згадки потребує і провокативна діяльність на Волині групи диверсантів під командуванням Дмитра Медведєва, яка прикривала радянського розвідника-терориста Миколу Кузнєцова. Останній, здійснюючи замахи на високопоставлених гітлерівських урядовців, залишав на місці вбивства списки українських націоналістів (їх потім гестапо заарештовувало й розстрілювало) або вигукував „Слава Україні!“. Будучи захоплений польовою жандармерією УПА і намагаючись врятувати своє життя, Микола Кузнєцов видав усі таємниці розвідувально-диверсійної групи на чолі з лейтенантом Крутіковим, що діяла під виглядом українських повстанців. Як зазначав відомий дослідник Лев Шанковський, зізнання Кузнєцова, що зберігаютьсяза кордоном, дозволили звернути увагу на гурт більшовицьких партизанів, котрі під проводом колишнього „бульбівця“ Бориса Крутікова марширували Волинню в шапках з тризубами, ревли націоналістичних пісень, вдаючи з себе рейдуючу повстанську групу. Вони користувалися кличками УПА, походження яких було невідоме і які й стали причиною їх згуби. Польова жандармерія УПА затримала зраджену Кузнєцовим „рейдуючу групу“ Крутікова у Вербському районі і розбила її.
Залишені агенти
Інший приклад. Олександр Ярош із загону Медведєва, котрий, до речі, підпорядковувався тільки IV управлінню НКДБ СРСР, у травні 1943 року отримав завдання влитися в УПА, де мусив стати інструктором бойової підготовки Рівненського округу, а з середини листопада того самого року повинен був, за дорученням підполковника Лук’янова, перейти до „бульбівських“ загонів. Треба зазначити, що під час відступу Червоної Армії в 1941 році НКВС залишило на окупованій гітлерівцями території багато своїх агентів під виглядом полонених, що мали в зручний час розгорнути свою діяльність. Один із них – молодший лейтенант Микола Северчук – почав організовувати у Самборі Дрогобицької області партизанський загін, до складу якого, згідно з одержаною від східняка Дмитра Ковалика інструкцією про заснування націоналістичної організації, мало входити до 20 осіб. На початок березня 1943 року ними не було отримано жодних вказівок щодо якихось дій підвиглядом українських націоналістів. Навпаки, поки що наказувалося, аби члени загону „не випихалися і стереглися ОУН“. А от на Волині залишені агенти розпочали свою діяльність вже з весни 1943 року. Скажімо, невідомого, котрий представлявся в селах Гощанського району сотником УПА Гриваком і вимагав від колишніх старшин армії УНР мобілізовувати до лав повстанців молодь, після приходу Червоної Армії було помічено в легковику разомз енкаведистами – він роз’їжджав по тих самих населених пунктах, вказуючи на явки. З наближенням радянсько-німецького фронту більшовицькі партизани мали активізувати свою діяльність проти ОУН–УПА. Так, згідно з вказівкою начальника УШПР Т. Строкача від 17 березня 1944 року, в партизанському з’єднанні під командуванням Чижова необхідно було створити спецгрупу на чолі з Яркіним для організації терористичних актів, у тому числі над керівництвом ОУН та СБ-ОУН. Напередодні приходу Червоної Армії за Збруч більшовицьке керівництво посилило діяльність, яка б могла компрометувати ОУН–УПА. Так, шифротелеграмою №3288 від 15 квітня 1944 року начальник УШПР Т. Строкач вимагав від усіх командирів більшовицьких партизанських з’єднань активізувати розробку ОУН – „посилити засилання агентури до вищих центральних органів“. Оскільки на звільненій від гітлерівців території боротьба з українським націоналістичним підпіллям велася органами НКВС, то значну допомогу їм у цьому мали подати партизани, які вже набули відповідного досвіду. Тож невипадково шифротелеграмою №5897 від 26 липня 1944 року той самий Т. Строкач наказував „при розформуванні загонів особовий склад у необмеженій кількості передати представнику НКВС“. Зазначені моменти – це лише окремі сторінки діяльності радянських партизанів і підпільників, що потребують детального вивчення й осмислення. Чекає своїх дослідників також тема участі більшовицьких загонів в організації підпільної й диверсійної роботи в країнах Східної Європи.
