Український журнал - 5/2009
Волинь
(Скачати весь номер: 5/2009 [PDF, 2.3 Mb])Текст: Андрій Шептицький, Варшава
Волинь – слово, для багатьох поляків сповнене болю, страждання наших співвітчизників, і незрозумілої, варварської жорстокості українських націоналістів. Для багатьох Волинь – символ польського мучеництва, таке ж, як Аушвіц, Катинь чи знищена вогнем Варшава.
Люди, замордовані під час недільної Служби Божої; загиблі мученицькою смертю вагітні жінки; діти, над якими не змилувалися, бо ті не знали „Отче наш“ українською; охоплені пожежами костьоли, хати, стодоли і – ті нечисленні, яким вдалося вижити, бо зуміли втекти чи знайти безпечний сховок. Для багатьох Волинь – це і надалі камінь спотикання між польським та українським народами. Коли настає липень, до Польщі повертається спомин про волинську різанину, і вкотре постають запитання: як це могло трапитися? чому українці не хочуть визнати своєї провини за злочин? чому польська влада з цим погоджується? Це нелегкі запитання, особливо для тих, у кого в родині є і поляки, і українці. Однак відповіді все ж необхідні. Не для того, щоб виправдати, а щоби зрозуміти. Основні факти загальновідомі. Під час польсько-українського конфлікту в 1943–44 роках загинуло 70–100 тис. поляків і 10–20 тис. українців. Поляки гинули переважнона територіях, де складали меншість, в тому числі й на Волині. На теренах, що сьогодні належать Польщі, жертв конфлікту було більше з українського боку (дані наводяться за книгою Гжегожа Мотики „Ukraińska partyzantka 1942–1960. Działalność Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów i Ukraińskiej Powstańczej Armii“, Instytut StudiówPolitycznych PAN, Ofi cyna Wydawnicza „Rytm”, Warszawa 2006).
Як таке могло трапитися?
Стосунки польської шляхти і руського (українського) населення на східних територіях І Речі Посполитої складалися не найкраще. Не треба заглиблюватися аж в часи козацьких повстань. Достатньо звернутися до досліджень Даніеля Бове („Trójkąt ukraiński. Szlachta, carat i lud na Wołyniu, Podolu i Kijowszczyźnie 1793–1914“, Wydawnictwo Uniwersytetu Marii Curie Skłodowskiej, Lublin 2005), які свідчать, що в той період становище руського (українського) селянства в польських маєтках не особливо відрізнялося від становища рабів чи колоніальних народів. Звісно, ситуація в різних регіонах виглядала по-різному. Переважно це стосувалося територій, які після 1918 року опинилися в межах ІІ РП. Галичина, що тривалий час входила до складу монархії Габсбургів, завдяки політичним традиціям подвійної монархії (і завдяки Львову) була природним інтелектуальним центром південно-східної Польщі, чи – якщо хто бажає – Західної України. Волинь же завжди була віддаленою, покритою лісами провінцією – спочатку Російської імперії, потім ІІ Речі Посполитої. Як географічно-природне розташування, так і суспільні умови відіграли суттєву рольпід час польсько-українського конфлікту 40-их років.1918–1921 роки для польського народу стали періодом історичного випробовування, яке він звитяжно витримав. Відродилася Найясніша Річ Посполита. Для українців же це був час гірких поразок. Як Наддніпрянська Україна (Українська Народна Республіка), так і Галичина (Західноукраїнська Народна Республіка) виявилися політичними одноденками. Це було результатом як їхніх внутрішніх конфліктів, так і політики сусідів. Поляки й українці зіткнулися в братовбивчій боротьбі за Львів. Союз Пілсудський–Петлюра лише наякусь мить зблизив обидва народи. Однак потім поляки забули про українських союзників і Ризьким договором (1921 р.) спільно з більшовиками поділили українські та білоруські землі. Українцям не вдалося створити власної держави, а їхні національні прагнення щораз більше пригнічувалися як польською, так і радянською владою. Звичайно, ситуація в Польщі була кращою – особливо в 30-ті роки, коли на радянській Україні лютував Голодомор. Попри це, позиція польських властей бажала кращого. Політика асиміляції, гірші життєві перспективи для громадян української національності, спроби знищити православ’я, відсутність українського університету – все це породжувало невдоволення українців, особливо молодшого покоління. Вони дорікали батькам за їхню невдачу 1918 року і охочіше дослухалися до радикальних, націоналістичних гасел. Вони хотіли незалежної української держави, держави par excellence національної. Шлях до цієї мети пролягав через збройну боротьбу. В 1929 р. постала Організація Українських Націоналістів. Її акції саботажу й терору спричинилися до загострення польсько-українських стосунків. У відповідь польська влада розпочала арешти українців і каральні операції в українських селах. Всупереч ідилічному уявленню, яке про цей край до сьогодні має багато людей, уже в міжвоєнний період там склалася вибухонебезпечна ситуація. Влада ІІ РП проводила на Волині своєрідну політику колонізації. Намагалася знищити православ’я. Перший президент України Леонід Кравчук пригадує: „Я народився на Рівненщині. Пам’ятаю, як то було “за Польщі”. Село було в буквальномуу значенні поділене на дві частини. У частині з кращими землями жили поляки. Мої батьки мали лише півтора гектара землі. Вони швидко робили все, що треба, в себе і йшли до колоністів. Брали з собою дітей. Казали: “Не зривай вишень та черешень, бо пани розсердяться”. Я на все життя запам’ятав, що до нас зверталися не інакше як “хами” або “бидло”. Це була окупація, зневага до українців“ („Wołyń 1943–2008. Pojednanie“. Збірник статей, опублікованих в „Gazecie Wyborczej“, підбірка текстів Марціна Войцеховського, Бібліотека „Gazety Wyborczej“, Варшава, 2008).
Вибух ІІ Світової війни, особливо напад Німеччини на СРСР в 1941 році, приніс українцям надію на створення власної держави. В подібній ситуації опинилися й інші народи, захоплені Совєтами, наприклад, країни Прибалтики. Обидва загарбники проводили систематичну діяльність з винищення еліт на окупованих територіях – як польських, так і українських чи єврейських. У такій ситуації часто не було кому запобігти ескалації національного розбрату, а партизанські загони нерідко очолювали зовсім молоді хлопці. До того ж німці і совєти „навчили“ загарбані народи, що можна проводили політику етнічних чисток: совєти в такий спосіб позбулися значної частини поляків зі східної Польщі, німці – євреїв. На жаль, багато хто дуже добре засвоїв цю науку. І нарешті третій елемент складала німецька влада. В центральній Польщі, особливо у Варшаві та інших містах, нацистська окупація – це терор, облави, тут і там сміливі акції Армії Крайової та інших формувань. На східних територіях ІІ РП і безкраїх теренах СРСР, загарбаних Німеччиною, ситуація була інакшою. Окупанти контролювали міста і – наскільки це було можливо – комунікаційні шляхи. В селах і лісах панував стан гоббсівської „війни всіх проти всіх“. Там можна було зустрітипартизанів українських (Українська Повстанська Армія), польських, радянських, польські загони самооборони, німців (а також польські або українські формування, що співпрацювали з ними). Ці три чинники – відсутність еліт, етнічні чистки, що проводилися окупантами і, врешті, своєрідна анархія на загарбаних Німеччиною територіях – спричинилися до трагічних подій на Волині. Українські партизани вважали, що перед наступом фронту потрібно– як в 1918 році – боротися за свою землю, засвідчити її українськість. Для цього на етнічних українських землях треба було позбутися поляків. Історики не дійшли згоди в тому, чи керівництво УПА хотіло лише схилити поляків до виїзду, а рішення про їх знищення виникло на нижчому рівні, чи від початку передбачалося фізичне викорінення представників польської меншини через упевненість, що вони не захочуть покинути українські землі. Однак не це суттєво. Важливим є інше: кривавий польсько-український конфлікт надовго розсварив два народи. Стереотип „бандерівця“, „різуна“ глибоко вкоренився в польській свідомості. Парадоксально: ані українські партизани, аніполяки, що боролися з ними, не досягли своєї мети. Волинь і Східна Галичина, на підставі рішення Великої Трійки, відійшли Совєтам. Ці ж натомість охоче підживлювали польсько-українські фобії, керуючись класичним принципом „розділяй і владарюй“. Поляків, що вижили, закон змусив залишити рідні місця на південно-східних територіяхІІ РП в рамках репатріаційної акції. Радянська влада жорстоко розправилася і з українським населенням. Майже півмільйона мешканців Західної України стали жертвами радянських репресій– були страчені, потрапили до тюрем, таборів або ж на заслання.
Чому українці не хочуть визнати
своєї відповідальності за злочин?
Це можна було б аргументувати тим, що під час ІІ Світової війни української держави не існувало, тому волинські події не тяжіють над сучасною Україною, однак це було б невдалою спробою ухилитися від серйозної дискусії. Можна було б стверджувати, що УПА не була представником українського народу, однак тоді справжнім репрезентантом українців слід було би вважати офіційну владу Української Соціалістичної Радянської Республіки. Після проголошення незалежності Польщею та Україною в 1989–1991 роках влада обох країн постановила не піднімати історію. Частково це випливалоз небажання торкатися болючих тем, частково – з переконання, що важливішим є прийняття викликів сьогодення і спільний погляд у майбутнє. Таке свідоме уникання важких сторінок в історії обох народів дозволило Польщі й Україні в 90-их роках зблизитися. Цемайже унікальне явище для сучасної історії Центральної та Східної Європи, особливо, якщо згадати криваві війни на Балканах. Недаремно західні дослідники ставили польсько-українські стосунки за взірець того, як можна в конструктивний спосіб змиритисяз важким минулим (див. Timothy Snyder. „Rekonstrukcja narodów. Polska, Ukraina, Litwa, Białoruś 1569–1999“, Fundacja Pogranicze, Sejny 2006).Про спільну історію почали говорити допіру президенти Леонід Кучма (1994–2005) і Александр Кваснєвський (1995–2005). Саме вони заклали фундамент під свідоме зближення обох країн. У липні 2003 року в Павлівці (Волинська область) відбулися урочистості з нагоди 60-річчя волинської трагедії, присвячені пам’яті жертв тих подій. До цієї церемонії можна мати багато зауважень. Кучма, правління якого все більше набувало диктаторських рис, поступово втрачав підтримку як української громадськості, так і Заходу. Тому намагався здобути симпатію поляків і свого приятеля „Саші“ Кваснєвського. Урочистості нагадували „міроприємства“ часіврадянської влади. Частина польських ветеранів мали проблеми на кордоні. Кучма не попросив вибачення за злочини, здійснені щодо поляків. Все це правда. Однак це не заперечує факту, що незалежна Україна вшанувала польські жертви. Трьома роками пізніше, під час урочистостей у Павлокомі (Підкарпатське воєводство), де свогочасу польське підпілля вщент вирізало українське село, президент Лєх Качинський також не попросив вибачення, натомість процитував слова молитви „Отче наш“: „...і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим“. Варто про це пам’ятати. В січніцього року в Гуті Пєняцькій відбулися урочистості, присвячені передовсім пам’яті польських жителів цього села, знищених українцями в 1944 році. В церемонії вшанування взяли участь президенти обох країн – Лєх Качинський і Віктор Ющенко, хоча й він, подібно Кучмі, не вибачився за злочини проти поляків.
Чому так відбувається?
Чому українські політики не доросли до вчинку Віллі Брандта, який вклякнув у Варшаві перед пам’ятником жертвам ґетто? У випадку більшості української політичної еліти – колись президента Кучми, сьогодні прем’єра Юлії Тимошенко – вирішальну роль відіграютьтри основні чинники: походження, радянське виховання й інакше, ніж у Польщі, ставлення до історії. Українські еліти переважно походять зі східної частини країни. Як Кучма, так і Тимошенко розпочали свою кар’єру в Дніпропетровську, за 700 км від Волині. Історія цього регіону тісно пов’язана з історією Росії (місто заснувала Катерина Велика) та СРСР. З Дніпропетровська вийшло багатовпливових радянських політиків, в тому числі Леонід Брежнєв. Сьогодні місто є одним з важливих інтелектуальних і промислових центрів Східної України. За часів Кучми дніпропетровський клан (представлений зокрема Віктором Пінчуком) був однією з трьохнайважливіших олігархічних груп в Україні. З перспективи Дніпропетровська Волинь – віддалена, відстала провінція української держави, а давні польсько-українські конфлікти – це, за словами одного з моїх шкільних приятелів, „пунічні війни“. Причиною цього є радянська освіта, яка ігнорувала або представляла у викривленому світлі українську історію, зосереджуючись на історії Росії та „радянського народу“. Про польсько-українські конфлікти згадувалося передовсіму контексті боротьби російського народу з „польськими панами“, а Богдан Хмельницький, який підписав 1654 року Переяславську угоду, представлявся співавтором мирного возз’єднання двох братніх народів: українського і російського. Про Українську Повстанську Армію в радянській школі вчили, однак представляли її в темнихкольорах як ворога „радянської влади“ і служку гітлерівської Німеччини. В подібній манері говорилося в Польщі про Армію Крайову. Третій елемент – ставлення до історії – найважче надається до вимірювання, хоча, можливо, він є найістотнішим. Його докладне вивчення вимагало б порівняльних досліджень у Польщі та Україні щодо ролі історії в колективній свідомості. Я не маю результатів таких досліджень, не знаю також, чи вони проводились. Тому можу опиратися суто на свої спостереження і припущення. Поляки, принаймні польська еліта, надають – подібно як і росіяни – велике значення національній історії. Саме на ній ґрунтується наша гордість, наші переконання і упередження. Часто крізь призму історії ми дивимося на стосунки з сусідами. Українці ж, подібно як, приміром, німці, мають інакший підхід до власної історії. У випадку німців, причина, мабуть, у тому, що їм немає чим пишатися, особливо, якщо йдеться про 30-ті та 40-ві роки минулого століття. У випадку українців це спричинене відсутністю державних традицій, регіональними відмінностями України, а часто – поганою обізнаністю з власною історією (див. вище). Полякам, коли чують слово „Україна“, згадується передовсім Сенкевич, походи Пілсудського, битви за Львів, зрештою, безславні „Заграви в Бескидах“. Громадяни України, коли йдеться про Польщу, передовсім переймаються чергами до консулятів та ситуацією на польському ринку. Українські політики – підтримкою Польщі українських прагнень до НАТО і ЄС, а також перспективою співпраці у сфері енергетики. Вищий рівень зацікавлень лише певною мірою притаманний президентові Ющенку. Глава української держави великого значення надає українській історії. Історична політика – подібно як і у випадку президента Качинського – стала важливим елементом його президентства. Ющенко намагається згуртувати довкола спільної історії різнорідний,розділений народ. Центральним елементом цього плану має бути пам’ять про Голодомор
(1932–1933), під час якого внаслідок політики радянської влади загинуло, імовірно, від 3 до 10 мільйонів громадян Радянської України. Український президент відстоює також визнання ролі Української Повстанської Армії в боротьбі за незалежність України (намагаючись бодай зрівняти в правах українських партизанів з ветеранами Червоної Армії). З польської перспективи ці устремління можуть викликати спротив, але після глибших роздумів їх можна зрозуміти. Українська Повстанська Армія могла би бути одним із символів України нерадянської, української національної держави in statu nascendi. Тому її не можна ігнорувати в процесі становлення сучасного українського народу і формування держави, внутрішньоцілісної і незалежної від Росії.
Чому польська владапогоджується з цим?
Передовсім тому, що вважає свої дії діями в інтересах Польщі. Тому, що вище вибачення за волинську трагедію ставить співпрацю з Україною та допомогу цій країні. Павел Коваль, колишній заступник міністра закордонних справ в уряді „Права і Справедливості“, і Ян Олдаковський, директор Музею Варшавського повстання, кілька років тому спільно з Монікою Зухняк видали антологію текстів, що ілюструють еволюцію політичної думки про українців і Україну. Вона мала знаковий заголовок „Ми не українофіли“ („Nie jesteśmy ukrainofilami. Polska myśl polityczna wobec Ukraińców i Ukrainy. Antologia tekstów“ red. Paweł Kowal, Jan Ołdakowski, Monika Zuchniak, Kolegium Europy Wschodniej, Wrocław 2003). Підтримка Польщею східного сусіда, навіть якщо він слабкий, навіть якщо часто підводить і розчаровує, навіть якщо не здійснює очікувань, виникає не з незнання, наївності чи великої поблажливості польського політикуму, а з переконання, що співпраця з Україною необхідна Польщі. В Польщі й надалі відчувається міцний зв’язок з традиціями Мєрошевського і Гедройця, візіонерів, які в темні часи комунізму висловлювалися за співпрацю незалежної Польщі з незалежними Литвою, Білоруссю та Україною. Ціною такої дружби мала бути відмова від Вільна, Гродна і Львова. Взамін Польща мала б отримати добрі стосунки зі східними сусідами, в тому числі й з Росією. Бо видавці паризької „Культури“ вірили, що зі здобуттям незалежності Україною, Білоруссю і Литвою закінчиться довготривале суперництво Польщі і Росії за домінування в регіоні. Цієї останньої мети досягти не вдалося. Польща має добрі стосунки з Литвою і Україною. У випадку Білорусі, керованої твердою рукою Олександра Лукашенка, ситуація є іншою. Відносини з Росією також залишаються непростими, причому однією з причин такого стану речей є, без сумніву, зацікавлення обох держав Україною. Російська Федерація розглядає цю країну як сферу своїх виняткових інтересів. Тому не вибачила Польщі її заангажованості в Помаранчевій революції, яка завдала показової поразки політиці Росії. Що ж до зацікавлення Польщі Україною, то експерти не дійшли згоди, чи вона виникає переважно зі щирого бажання підтримати сусідів, чи передовсім з прагнення ослабити Росію. Можна вважати, що обидва ці елементи співіснують у польській політиці, тим більше, що вони взаємопов’язані між собою. Україна недемократична, економічно слабка, не пов’язана із західними структурами, змушена буде здатися на ласку Росії. Тоді Польща опиниться в ситуації пограничної країни. Її східний кордон буде розділяти, а не поєднувати, що вдарить по мешканцях прикордонних регіонів. Як політично стабільна країна з ринковою економікою, що послідовно прямує до НАТО і ЄС, Україна стане менш податливою на російський вплив. Співпраця з нею принесе Польщі очевидну користь, сприятиме зміцненню становища обохкраїн в Європі, уможливить розвиток нових ініціатив у галузі економіки (ключова роль енергетичного сектора) і суспільно-культурній (Євро–2012) сфері. Україна потрібна Польщі. Можна було б навіть стверджувати, що потрібна більше ніж Польща Україні. Україна багато чим завдячує Польщі, особливо, якщо йдеться про підтримку українських євроатлантичних устремлінь. Тим не менше, Польща залишається для України суто свого роду вікном у західний світ. Україна знає, що Польща не може бути її єдиним партнером в Європі – вона надто слабка, щоб ефективно відстоювати українські інтереси. Тому прагне зближення і з іншими європейськими країнами. Натомість для Польщі Україна є центральним елементом її східної політики. Щоправда, президент Качинський вважає, що розвиток політики в „південно-східному напрямі“ (Україна, Грузія, Азербайджан) – це важливе досягнення Польщі за період його президентства, тим не менш, defacto визнає, що Україна відіграє тут ключову роль (зустріч президентаз послами Польщі, 4 вересня 2008 р., www.prezydent.pl). Найважливішою ініціативою Громадянської платформи (Platformy Obywatelskiej) і Польської Народної партії (Polskiego StronnictwaLudowego) на форумі Європейського Союзу є проект Східного партнерства, створений для зміцнення відносин ЄС з шістьма східними сусідами (Україна, Молдова, Грузія, Азербайджан, Вірменія і Білорусь). Інвестиція, якою є співпраця з Україною, має довгостроковий характер. Польща вже мала нагоду в цьомупересвідчитися. В нашій країні на початку цього десятиліття відбулася дискусія з приводу доцільності підтримки України. Президентові Кваснєвському неодноразово закидали братання з щораз деспотичнішим Кучмою. Та, як показала історія, польський президент мав рацію. Завдяки „дружбі“ з українським керівником, „Саша“ зміг взяти активну участь у розв’язанні політичної кризи в Україні взимку 2004 року і довести Помаранчеву революцію (спільно з литовським президентом Валдасом Адамкусом та головним представником зовнішньої політики ЄС Хав’єром Соланою) до успішного завершення. Протест на Майдані незворотнім чином змінив Україну і став наріжним каменем двосторонніх польсько-українських стосунків. Це допомогло розв’язати деякі важкі історичні проблеми, приміром, офіційне відкриття Цвинтару Орлят у Львові 2005 року, яке стало можливим завдяки особистій участі нового президента України Вік-тора Ющенка.Врешті, last but not least, варто пам’ятати про те, що історична полі-тика як знаряддя політики закордонної – це дуже небезпечна і двосічна зброя. Необачно розбуджених демонів не так просто згодом вгамувати. У випадку Росії та Німеччини Польща доволі часто змушена бути учасницею політичних суперечок на історичні теми – чи то з приводу нових ініціатив Еріки Штайнбах та її прибічників, чи то з приводу скандального трактування російською владою злочину в Катині, яке суперечить будь-яким етичним, політичним і правничим стандартам. Україна не застосовує історичну політику в якостізброї проти Польщі (хоча становище русинів/українців у І РП, на захоплених польських територіях, у ІІ РП або в ПНР могло б надати велике поле для подібного роду діяльності). Українські політики, зокрема президент Ющенко, намагаються, наскільки це дозволяютьїм внутрішньополітичні обставини, продовжувати процес зближення. Ми не можемо знехтувати цим шансом. Не можна піддаватися тим політикам і публіцистам, які заради здобуття підтримки електорату і читачів намагаються роздряпувати старі рани. Їхні дії можуть знищити цінність, якою для Польщі є співпраця з Україною. Цього їм дозволити не можна.
