Український журнал - 5/2009
Шлях Тягнибока до Свободи
(Скачати весь номер: 5/2009 [PDF, 2.3 Mb])Текст: Петро Андрусечко, Познань
З отриманням Україною незалежності неначе відбувається справжня ерупція: масово утворюються політичні партії. Українці, як і інші посткомуністичні народи, пробують поквитатися з епохою монополії однієї політичної сили. Досить швидко виникає цілий спектр політичних сил – від лівих до правих. До того ж на обох кінцях політичної лінійки з’являються крайні угруповання. Парадоксально, але 1990-і проходили під знаком праворадикальних угруповань. Хоча вони діяли на периферії політичної сцени, без великої підтримки та розуміння зі сторони суспільства, але нерідко звертали на себе увагу як громадської думки, так і „більш важливих“ політиків та політичних сил.
Насправді для багатьох спостерігачів, в тому числі й закордонних,виявилося великою несподіванкою, що націоналістичні ідеї не знайшли в Україні активних прихильників. Участь крайніх правих у виборах 1994 та 1998 років завершилася поразкою. Пізніше все менше було чути про радикальну правицю, а її лідери або змінили імідж, або увійшли до інших політичних сил. Лише нещодавній успіх „Свободи“ під час виборів у Тернополі може змінити, на думку частини політологів, цю тенденцію, а сама партія має шанси потрапитидо парламенту. І тут, власне, постає питання: якою мірою силам, що репрезентують націоналістичні ідеології, сприяє криза? Чи в особі Олега Тягнибока ми отримали лідера, якого давно очікувала частина суспільства?
За Україну українську
Буремного 1991 року Олег Тягнибок – студент Львівського медичного інституту (в 1993 отримає диплом лікаря-хiрурга). Освіту доповнить дипломом Львівського державного університету імені Івана Франка (спецправничий факультет, юрист). Власну політичну позицію виражає, очоливши Студентське братство Львова (до 1994 року). Останнє разом з представниками громадської організації ветеранів Афганістану, молодіжної організації „Спадщина“ та Варти Руху 13 жовтня 1991 року утворили нову праворадикальну політичну силу „Соціал-національна партія України“ (СНПУ). Цікавий факт: офіційно партію зареєструють лише в 1995 році. З цією політичною силою Тягнибок зв’яжеться надовго, власне, до сьогоднішнього дня. В ті роки СНПУ не вирізнялася якоюсь помітною активністю. Помітні були на українській політичній сцені (позапарламентській) радше інші політичні сили, що репрезентували націоналістичний табір. Так разом з незалежністю повертається ОУН Бандери. Однак швидко виявляється, що українські націоналісти в еміграції слабо орієнтуються в українських реаліях. Зокрема, на Західній Україні націоналістичнийрух розвивають молоді динамічні діячі, однак спроба нав’язати їм лідера в особі Юрія Шухевича (сина Романа Шухевича), багаторічного в’язня таборів, з бездоганним авторитетом, але без жодного досвіду, завершується невдачею. Конкуренція серед націоналістичних угруповань на початку 1990-х, особливо на Західній Україні, дуже сильна. Після поразки, пов’язаної з неможливістю підпорядкувати собі інші націоналістичні угруповання, ОУН створює партію Конгрес Українських Націоналістів (КУН), яка нараховує до 30 тисяч членів (разом з братніми організаціями – близько 60-70 тисяч членів). Однак вийти за межі Західної України не вдається. Найбільшу метушню викликає, однак, діяльність створеної в червні 1990 року Української Міжпартійної Асамблеї, яку у вересні 1991 року перейменовують на Українську Національну Асамблею (УНА). Одночасно виникає парамілітарне крило організації під назвою Українська Народна Самооборона (УНСО). У середині 1990-х УНА–УНСО налічує близько 20 тисяч членів. Організація звертає на себе увагу насамперед радикальними акціями. В 1995 році її члени брали участь у вуличних заворушеннях під час урочистого похорону патріарха Володимира. Вони діяли також поза межами України, беручи участь у війнах у Придністров’ї, Абхазії та Чечні. Про їхнюактивність свідчить той факт, що понад 60 осіб відзначили нагородою „Захисник Придністров’я“. За один бій під Шрамою (Абхазія) було нагороджено 14 українців, 8 отримали паспорти почесних громадян Грузії. У листі до уряду та Президента України міністр з надзвичайного стану Грузії Джаба Іоселіані писав: „Мужність, стійкість, військова майстерність бійців УНСО, їхня дисципліна заслужили по всій Грузії велику повагу та довір’я до України“. Офіційно за участь у конфліктах поза Україною їм загрожували карнісанкції відповідно до українського законодавства. Варто пригадати, що тривалий час саме з УНА–УНСО був пов’язаний депутат від БЮТ Андрій Шкіль, а також контроверсійний політик (а останнім часом радше шоумен) Дмитро Корчинський. Зрештою, з його відходом організація підупала, а сам Корчинський організував Православне Братство.
Від соціал-націоналізму до „Свободи“
На такому тлі Соціал-національна партія України виглядала досить скромно. Тим не менше з огляду на ідеологію та спосіб діяльності це угруповання охарактеризували як одне з найбільш шовіністичних в Україні. Теоретичне підґрунтя ідеології партії становила праця Ярослава Стецька „Дві революції“, а також роботи ідеолога Організації Українських Націоналістів (ОУН) 1930-х років Миколи Сціборського. Перший головa СНПУ Ярослав Андрушків говорив підчас презентації СНПУ 19 листопада 1995 р. у львівському театрі імені Марії Заньковецької: „У зв’язку з перспективою масової деградації людей, цілих народів, ми є чи не останньою надією білої раси, людства взагалі… Нам рішуче треба сепаруватися від північно-східного сусіда. І це не тільки тому, що він агресивний, може загарбати нас, а перш за все тому, що вносить у наше життя i психологію народу якості, відмінні від європейських цінностей“. У статуті СНПУ метою діяльності партії зазначалося „Сприяння розбудові незалежної Української Соборної Держави на засадах соціальної та національної справедливості, гармонійного поєднання інтересів суспільства й держави“. Символіка СНПУ викликала асоці-ації з фашистськими угрупованнями. Емблемою партії була монограма „Ідея Нації“, елемент, який використовують в Європі неофашистські організації. Однак політолог Віталій Кулик у колективній публікації під назвою „Політичні партії України“ писав: „Не дивлячись на подібність символіки СНПУ до свастики, жодної акції на підтвердженнясвого іміджу ця партія за останній час не провела. За винятком, можливо, подій 21 вересня 1993 року, коли “народні загони“ з’явилися під стіни Верховної Ради, одягнуті в усе чорне, тим самим відрізняючись від одягнених у камуфляж УНСОвців. Захоплення чорним кольором є своєрідною візиткою СНПУ. Студенти-члени партії одягаються у чорні “трійки“ зі значками – символами СНПУ, – це, так би мовити, партійний однострій“. Тим не менше „народні загони“ в чорній уніформі у багатьох асоціюються з „охоронними загонами“ НСДАП, тобто СС. У 1994 році партія не увійшла до парламенту, однак на місцевих виборах у Львівській області СНПУ отримала 10 % голосів і представництво у Львівській обласній раді. В українському інтернеті можна також знайти інформацію, що впродовж другої половини 1990-х СНПУ долучила до своїх рядів маргінальні групи скінхедів та футбольних вболівальників. Преса звинувачувала партію у кримінальних „розборках“, в результаті яких „у західних регіонах України були фізично винищені осередки кавказьких кримінальних угруповань“. Однак посилання на якесь конкретне джерело відсутнє. У 1998 році СНПУ бере участь у парламентських виборах у складіБлоку „Менше слів“, який набирає... 0,17% або 45 155 голосів, зайнявши передостаннє, 29-те місце. Але водночас СНПУ отримує і першого народного депутата у своїх лавах. Олег Тягнибок, член Ради Уповноважених СНПУ, перемагає в мажоритарному окрузі. Наприкінці 1999 року сформовано молодіжне крило СНПУ – товариство сприяння Збройним Силам та Військово-Морському Флоту „Патріот України“. A у 2000-му на запрошення СНПУ Україну відвідує голова Національного Фронту Франції Жан-Марі Ле Пен. Французькі праві радикали разом з членами „Патріота України“проводять спільні військово-туристичні вишколи у Карпатах.У парламентських виборах 2002 року СНПУ виставила своїх кандидатів виключно в одномандатних округах. Депутатський значок отримує лише відомий Олег Тягнибок. У 2004 році він очолює СНПУ. Партія змінює назву на Всеукраїнське об’єднання „Свобода“, а символіка „Ідея Нації“ перетворюється на спрощене зображення жесту „Тризуб-Воля“ у формі кисті з трьома випростаними догори пальцями.„Свобода“ виступає між іншим за: визнання Голодомору та репресій геноцидом українців, подолання їх наслідків; захист та розвиток української мови; визнання ОУН-УПА борцями за державну Незалежність України; звільнення від окупації інформаційного простору; повернення на Батьківщину етнічних українців; розвиток української культури, протекціонізм на її продукцію; люстрацію влади за принципом трьох „К“ (комуністи–кучмісти–кадебісти).
Тернопільський марш на Київ
У 2002–2004 роках Олег Тягнибок перебуває в складі фракції „НашаУкраїна“, звідки його виключають у липні 2004 року. Беручи участьв агітації за кандидата в президенти Віктора Ющенка під час мітингу на горі Яворина, що на Івано-Франківщині, він публічно висловився: „Вони [воїни УПА] не боялися, як i ми зараз не маємо боятися, вони взяли автомат на шию i пiшли в тiї лiси, вони готувалися i боролися з москалями, боролися з нiмцями, боролися з жидвою i з iншою нечистю, яка хотiла забрати в нас нашу Українську державу... Треба вiддати Україну нарештi українцям. Отi молодi люди i ви, сивочолi, оце є та суміш, якої найбiльше боїться москальсько-жидiвська мафія, яка сьогоднi керує в Українi“. Виступ запишуть і пізніше використають у чорному піарі проти Ющенка. Сам Віктор Андрійович рішуче відсторониться від слів лідера „Свободи“, і заявить, що „патріот України не є синонімом слова ксенофоб“ й викине Тягнибокa з фракції. Лідер „Свободи“ бере активну участь у Помаранчевій революції. Однак пізніше Тягнибок стане говорити про зраду революційним ідеалам. Як парламентські вибори 2006 року, так і дострокові 2007 року, завершуються для партії поразкою, хоча з помітним зростанням рейтингу (з 0,36 % у 2006-му до 0,76 % у 2007-му). До того ж у Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях „Свобода“ в 2007 році набрала більше 3 %. Цікаво, що по закордонномувиборчому окрузі ВО „Свобода“ посіло четверте місце, набравши 2,28 %. У цей період партія проводить вуличні акції на честь вшанування пам’яті воїнів УПА та на підтримку української культури. В 2008 році на виборах до Київради „Свобода“ йде під гаслом „Стольному граду – українську владу!“ і набирає 2,08 %, випереджаючи таким чином блок НУНС (2,01 %). Цього, однак,виявилося замало для проходження до ради міста. Перелом відбувається лише в березні 2009 року після перемоги „Свободи“ на позачергових виборах до Тернопільської обласної ради. Партія набирає 34,69% голосів і 50 (із 120) місць у обласній раді. Нахвилі успіху Олег Тягнибок говорить, що висуне свою кандидатуру на президентських виборах.Сьогодні „Свобода“ відчула вітер у вітрилах. Найважливіше, що їйвдалося перебороти міф, ніби партія „непрохідна“ під час виборів. Однак зарано говорити, що вибори в Тернополі цілковито змінили тенденцію. І лідер партії Тягнибок свідомий цього. Звідси затишшя в расистських та антисемітських гаслах, які останніми роками стали своєрідною візиткою угруповання. Сам Тягнибок підкреслює, що в жодному разі не є фашистом, а націоналістом, який боронить своє(„націоналізм – це любов“).Пом’якшення риторики, хоча й зі своєрідним почуттям гумору, було помітне вже раніше. Восени минулого року, під час телепередачі „Камеді клаб Україна“ на питання відомого шоумена Сергія Притули, „якщо вигнати всіх жидів та москалів, з ким буде він битися на мітингах, хто буде керувати банками та кого будуть обирати королевами краси“, Олег Тягнибок відповів: „деяких залишимо“. Зникла також зі своїми ексцентричними висловлюваннямиІрина Фаріон (мовознавець, член Політради ВО „Свобода“). Її оригінальна пропозиція – лікувати в психіатричних лікарнях тих, хто послуговується російською мовою. Тепер партія потребує розширення електорату. „Свобода“ має три опорні точки: Івано-Франківська область, Львівська та Тернопільська. Однак, як підкреслює політолог Віктор Небоженко, „…вони розуміють:якщо не працювати з Києвом, вони не пройдуть до Верховної Ради. Річ у тому, що в Києві є 10% прихованих радикальних націонал-демократів – дійсно націоналістів. По-перше, будь-яка столиця повинна бути націоналістичною, це не Вавилон, а Київ – столиця молодої держави. Тут дуже багато гуманітарної інтелігенції, яка робила дві революції: 1991 та 2004 років. І вони нікуди не зникли, в них просто не було виразників, не було людей, які б артикулювали радикальні та доволі європейські погляди. І якщо Тягнибок зуміє їх мобілізувати, тоді він проходить до парламенту“. Не тільки, зрештою, Небоженко визнає, що в „Свободи“ є реальні шанси подолати виборчий бар’єр на наступних виборах. Про це заявляють й інші політологи. Чи вдасться „Свободі“ пройти до парламенту? Якщо так, це стане першим випадком після 1991 року, коли націоналістам вдалося б засісти в парламенті (як окрема політсила). На виборах 1994 та 1998 років крайня правиця змогла набрати лише 2–3 % голосів. Небоженко зазначає, що прийшовши до столиці, Тягнибок повинен позбутися провінційності, яка все ще помітна в „Свободі“. „Інтелігенція столиці дуже добре розбирається в національних питаннях і дуже глибоко знає тексти, це не фольклорні, не карикатурні націоналісти“. На думку політолога, під час виборчої кампанії „Свобода“ гратиме поміркованіше, а якщо потрапить до парламенту, там покаже свою радикальність. „Вони швидше за все радикалізуються вже у Верховній Раді, оскільки парламент сам потребує вкрай радикальних правих та лівих. Самі депутати не можуть сьогодні одягти костюми від “Brioni“і почати голодувати, або вимагати чогось дуже важливого, тому їм потрібні крайні праві і крайні ліві, щоб центр вирішував свої проблеми“.