Український журнал - 5/2009
З Лукашенком, але без Клауса
(Скачати весь номер: 5/2009 [PDF, 2.3 Mb])Текст: Лубош Палата, редактор газети „Лідове новіни“
Це була остання справа, за яку боровся чеський прем’єр Мірек Тополанек. Коли опозиції за допомогою голосів кількох депутатів, пов’язаних з чеським президентом Вацлавом Клаусом, вдалося наприкінці березня скинути його уряд, припускалось, що Тополанекзалишиться на чолі уряду у відставці до кінця чеського головування в ЄС. Зрештою, після виборів, які завершилися патом сто на сто (тобто мандатів партій коаліції та опозиції), уряд формувався майже півроку. Лише через півроку Тополанеку вдалось заручитися підтримкою двох „конструктивних“ голосів лівих, що уможливили створення уряду більшості, який керував країною ще два роки по тому.Не дати Тополанеку успішно закінчити головування – це було саме те, чого лідер опозиційних соціал-демократів Їржі Пароубек, а передовсім антиєвропейський президент Вацлав Клаус, прагнули. Тому і тільки тому скинули Тополанека. Пароубек із жахом спостерігав, як упродовж успішного старту головування щотижня зростають преференції прем’єра, а Громадянська демократична партія наздоганяє соціал-демократів, які до того часу лідирували у перегонах популярності з великим відривом. А Клауса лякало те, що інфекція „євроскептицизму“, опір Лісабонській угоді та скепсис щодо євро, які йому вдалося прищепити чехам, перестають діяти. А чехи, під враженням того, що Прага дійсно керує Європою, раптом перестали сприймати повторювані довкола мантри „чорнокнижника“ з Граду, і серед них, принаймні згідно з дослідженнями, почали панувати проєвропейські настрої.
З різною мотивацією, але з однаковою метою, Пароубек і Клаус після падіння уряду перешкодили Тополанеку завершити головування. У складних переговорах треба було знайти компроміс урядових партій з меншим із двох лих, тобто Пароубеком та його соціал-демократами. Вдалось домовитися про створення адміністративного уряду (і у такий спосіб завадити Клаусу створити президентський „антиєвропейський“ кабінет) і про дострокові вибори, що відбудуться на початку жовтня. В рамках компромісу Тополанек відвоював „останню справу“ – себто два завершальні європейські саміти, що відбудуться в Празі ще за його головування, – „Східне партнерство“ та зі стратегічного погляду не менш важливий саміт „Південний коридор“з центральноазійськими державами. „Східне партнерство“ для майбутнього Європейського Союзу є ключовим проектом. Він має прив’язати до ЄС шість пострадянських країн, яким на даний момент Брюссель не в стані пообіцяти швидку перспективу членства, але які водночас належать до європейської,а не єврАЗІЙСЬКОЇ цивілізації (як себе позиціонує Росія). Молдова, яку населяють переважно румуни, Закавказзя, випробовуване важкими іспитами, Україна, що топиться після Помаранчевої революції, – всі від початку розглядались як однозначні учасники проекту. Найбільшою проблемою була Білорусь під керівництвом Олександра Лукашенка, що багато років сприймалась як „остання європейська диктатура“. „Ми повинні вирішити, чи хочемо, щоб Білорусь була самостійною державою, яка не буде належати до сфери Росії, чи ні. Це те, про що зараз йдеться“, – сказав мені на початку року один високопосадовий чеський дипломат.
Лукашенко зрозумів, що це його шанс. Білоруські дипломати, у захваті від того, що нарешті можуть займатись чимось іншим, аніж роз’ясненнями розгону опозиційних демонстрацій, дивного перебігу виборів та загадкових зникнень членів нечисленної опозиції, почали догідливо пропонувати, у яких конкретних проектах „Східного партнерства“ могла би брати участь Білорусь. Бажання Лукашенка грати на два фронти і не прогаяти шанс із Брюсселем спричинило те, що в серпні він випустив з-під арешту всіх політичних в’язнів (хоча деякі знову були звинувачені у нових порушеннях). Мінськ, попри тиск з боку Росії, не визнав незалежності окупованих Кремлем грузинських провінцій Абхазія та Південна Осетія. В середині квітня у Мінську таким чином могла відбутися парадоксальна, на перший погляд, зустріч. Чеський міністр закордонних справ та колишній меценат антикомуністичної Хартії–77 Карел Шварценберґ особисто передав запрошення на саміт „Східного партнерства“ Олександрові Лукашенку, „останньому європейському диктаторові“. Хоч це було запрошення не особисто Лукашенка, а Білорусі, Мінськ отримав цілковиту свободу дій для того, щоб вирішити, чи вишле до Праги делегацію на найвищому рівні. А щоб абсурдних ситуацій не бракувало, чеський президент Вацлав Клаус відразу заявив, що якщо Лукашенко приїде до Праги, то він йому „руки не подасть і не запросить на Празький Град“. У Клауса, який захисників прав людини називає „х’юман райтистами“ (від англ. human rights) і прирівнює їх до комуністів, захоплюється китайськими комуністами, а декілька днів тому обнімався з президентом Тунісу, демократичність виборів якого є нульовою, йдеться про дивну позицію. „Це можна пояснити вже лише тим, що Клауса оплачує Росія“, – висловив свою думку один чеський дипломат. Зрештою, таке пояснення спадає на думку щодо більшості президентських кроків, починаючи від підтримки відставки уряду Тополанека до спроб припинення подальшої європейської інтеграції.Однак про саміт „Східного партнерства“ рішення приймає не Клаус,хазяїном буде Мірек Тополанек. Саміт відбудеться, і Прага увійде в історію. Тому що у зв’язку зі створенням „Східного партнерства“ йдеться не менше ніж про нову главу історії Європи. І добре, що Білорусь там буде. З Лукашенком чи без нього.
