Український журнал - 5/2009
Бесіда Єви Бісс із Францом Кафкою
(Скачати весь номер: 5/2009 [PDF, 2.3 Mb])Текст: Марко Роберт Стех, Торонто
Очевидних атрибутів експресіоністичного письма в прозі Єви Бісс (1920–2005) не надто, у принципі, багато. (Значно помітніший вплив експресіонізму, – якщо можу судити на основі декількох картин, які мені довелося бачити, – в її малярстві). Тим-то й особливо привертає увагу сцена з новели „На хвилях Генисаретського озера“, в якій авторка звертається до „Процесу“ Франца Кафки й мало не прямою цитатою відтворює кошмарну душевну колізію Йосифа К. в не менш кошмарних обставинах існування зацькованого комуністичною службою безпеки українського священика (либонь, списаного з життя її батька, сільського душпастиря у східній Пряшівщині) в реаліях повоєнної Чехословаччини ранніх 1950-х рр.
Збірка „Апартамент з вікном на головну вулицю“ (1969), в якій вміщена ця новела, була останньою, яку авторці дозволили надрукувати в Чехословаччині, – наступні дві появилися (у Пряшеві і Києві) уже після падіння комуністичного режиму. Сама Єва Бісс, опісля придушення радянськими танками „Празької весни“ 1968 р., стала об’єктом послідовних цькувань, і дилема її фіктивного персонажа перетворилася на її власне щоденне випробування. Її новела виявилася передвістям та й підготовчим етапом для здійснення особистого життєвого вибору, чи радше цілої низки виборів, які визначили процес її внутрішнього розвитку.
А зрештою, хіба сам задум твору, – відобразити в літературному тексті архетипову психічну ситуацію, – заздалегідь неприрік його для такої функції? В новелі аж ніяк не йдеться про конкретику політичних обставин (Чехословаччини, Східної Європи), ба навіть і не про зовнішню загрозу як таку (переслідувачі-бо з’являються лише уві снах-привидах заляканого священика), а винятково про внутрішню боротьбу, про суперництво між готовністю людини з відкритими серцем і очима сприйняти життя й свою долю в ньому та прагненням утектий заховатися від жорстоких і докорінно несправедливих із нашої людської перспективи викликів, які життя несе із собою. Невипадково ж дилема персонажа та його боротьба із внутрішнім демоном страху представлена на тлі архетипової (відповідно до психічної запрограмованості героя: євангельської) історії про Петра, який пробує іти по воді назустріч Христові, – про глибинне прагнення людини так повірити у сенс своїх дій, щоби, опинившись під захистом вищого призначення, здійснити те, що здається неможливим.
У порівнянні з Кафкою, екзистенційний „кошмар реальності“ в творчості Єви Бісс має світліше, людяніше забарвлення. Навіть неминуче почуття самотності індивіда (мовляв, кожен із нас „має свою правду“), це в неї насамперед моральне питання – неможливості судити вчинки іншої людини, а у власних діях конечності керуватися своєю правдою, не оглядаючись на інших. Факт, що боротьба людини з її демонами (страху, злоби, упереджень) аж ніяк не знаходить в її творах однозначної розв’язки, світлого, життєствердного враження від її прози такине відміняє.