Український журнал - 5/2009

Єва Бісс: НА ХВИЛЯХ ГЕНИСАРЕТСЬКОГО ОЗЕРА (уривок з новели)

Було ще зовсім темно, коли застуджений голос годинника сповістив другу годину ночі. Отця Дем’яновича мучила спрага. Присів було, аби ковтнути холодного чаю, як одразу йому причулося, що по підлозі зачовгали чиїсь ноги... „Хто б це в таку пізню годину?“ – насторожився священик і тутже остовпів, бо кроки зупинилися біля його постелі й, неначе лезо гострої шаблі, його прошило світло кишенькового ліхтарика. Інстинктивно, мов переляканий равлик, зіщулився він під периною й принишк... Усе тіло, усе його єство перетворилось на велике калатаюче серце, що висить на напнyтій струніі кожної хвилини може зірватися...

Невдовзі крізь полотняну наволоку помітив, що світло ковзнуло вбікі щезло... – „Це знову вони!“ – майнуву душі жахливий здогад і по плечах забігали мурашки... „Вони, вони,вони-и-и“, – монотонно й загрозливо повторював баритоновий речитатив десь на найнижчому щаблі свідомості, і коли цей злорадний рефрен перерісу крещендо, отець Дем’янович, не витримавши напруження, на мить втратив притомність. Але раптом, прийшовши до пам’яті, ясно усвідомив, що його становище безвихідніше, ніж становище звичайного зацькованого зайця. Що він уже не раб Господа Йосиф Дем’янович, але відкрита мішень, в якуз невидимих тятив направлено сотні отруйних стріл... що ніде на світі немавже нори, куди б ще можна було схова-тись від цих жахливих істот...

Крізь сітку від мух на вікні тяглоз вулиці вогкою прохолодою, та мала парафіяльна канцелярія, де отець Дем’янович мешкав після смерті своєїжінки, була вщент напоєна млосним ароматом, який пеленою стеливсяв повітрі... Як і востаннє, нічні відвідувачі були одягнені в однакові сіро-зелені макінтоші. Було їх двоє. Менший, тюленячої постаті чоловік, недбалим рухом короткої, схожої на плавник, руки кинув свій брудний, папером набитий портфель на столик з червоного дерева під вікном, накритий сніжно-білою батистовою скатеркою, та звалився, мов міх розмоклого суперфосфату, в крісло отця Дем’яновича. Священик ледве стримався, щоб не закричати від обурення, бо цю скатерку ще колись в молодості вишивала небіжка Йоланка. Але замість голосного протесту лише дві солоні сльози скотилися по його зморшкуватому обличчі...

Знову зарипіла підлога... Отець Дем’янович тепер уже чітко розпізнав у пітьмі й постать другого відвідувача. Високий, худий чоловік з плескатим боксерським носом і йодовогo кольору пальцями навшпиньки підкрався до полиці й почав там нишпорити між книжками. Намацавши шкіряну оправу товстої „Біблії“, зачепив її кігтями і, рвонувши, поніс до вікна:

– Ег, диявол, нічого не розбереш...

Товстозадий підбіг, посвітив кишеньковим ліхтарикомі почав фальцетом читати текст святого писанія:

„Учителю, ми бачили одного чоловіка, який з нами неходить, що виганяє ім’ям Твоїм демонів...“

Від товстозадого нестерпно несло застарілим потомі духами.

„Звідки мені знайомі ці парфуми, звідки?“ – силоміць намагався пригадати отець Дем’янович і в його пам’яті виринув давно забутий епізод... Колись на Різдво донька дзвонаря послала небіжці Йоланці духи. Вона їм дуже зраділа, але як тільки понюхала, стало їй так недобре, аж занедужала. Дарма відчиняли вікна, дарма зробили на фарі протяг, Йоланці здавалося, що навіть кадилов церкві смердить цими духами... Однак флакон вона недозволила викинути, бо це був подарунок хресної доньки. Ще довго після Йоланчиної смерті пляшка з портретом чорнобривої циганки стояла в коморі на підвіконні в сусідстві з „Сідолом“...

Між тим як отець Дем’янович пригадував історію з духами, його непрошені гості вже сиділи за столом і при світлі ліхтарика писали протокол:

„...Громадянин Йосиф Дем’янович, 64 роки, гм-гм...національність, за професією служитель культу Ісуса Христа (розумій, сина якогось назаретського столяра, про існування якого доказів нема...), замість того, щоб підбадьорювати своїх вірників і заохочувати їх до вищих форм продуктивного господарювання, кожну неділю поширює з церковного амвону нечувані блуди, чимзатьмарює в очах селян величезні здобутки нашогорадісного сучасного...“

– Чекай, чекай, аби щось там не переплутати... Чи ти певен, що радісного сучасного, а не радісного майбутнього треба говорити?

– Байки, це тільки формальне питання... значить... „радісного сучасного... Новий абзац... „Підсудний Йосиф Дем’янович...

– Чому підсудний? – здивувався отець Дем’янович, і в нього защеміло серце.

– „Підсудний Йосиф Дем’янович, злочинно занедбавши свої громадянські обов’язки саме в той час, коли зусилля всіх прогресивних громадян були спрямовані на виконання історичних завдань, займався чародійством... і якщо ближче розглянути наведену з „Євангелія“ цитату, тобто фразу про демонів... то легко довести, що він, як парох села Вишні Перелази, навмисне, тобто свідомо відвертав увагу громадян від великих будівничих спрямувань, що відкривають великі перспективи...“

– До біса! Тут двічі підряд слово „великі“...

– Наплювати! Дамо раз великі, раз грандіозні й гаразд... „грандіозні перспективи постійного зростання життєвого рівня трудящих. Громадянин Дем’янович про-повідував з амвону брехню про існування підозрілих істот під назвою демонів, з якими наш матеріалістичний світогляд вже давно нічого спільного не має, доказом того є й факт, що наша Конституція жодних прав за демонами не закріпляє... Зізнання своєї підривної діяльності проти існуючого ладу та його уряду Йосиф Дем’янович стверджує власним підписом. Вишні Перелази, 13 червня 1951 р.“

Коли зайодовані пальці відгорнули з гарячої голови отця Дем’яновича перину і пхнули йому в обличчя перо, щоб підписався, він знесилено застогнав і – прокинувся... У кімнаті було вже світло і з вулиці долинав густий бас старого сусіда Дурбана, який виганяв на пашухудобу...

– Слава Господу, вже п’ята година! – полегшено зітхнув отець Дем’янович і перехрестився. Протерши заспані очі, свій погляд спинив на столі, де на білій батистовій скатерці, що її вишивала колись небіжка Йоланка, ще від учора стояла велика фаянсова вазаз букетом темно-синіх кампанул... І товста „Біблія“стояла на своєму старому місці в сусідстві з Джованні Папіні та святим Августином... „Значить, ніхто неприходив!“ – по-дитячому зрадів отець Дем’янович, але раптом збентежився, бо в кімнаті й надалі тхнуло нудотними духами... Спробував піднятися, та в колінах так міцно заскубло й засверлило, що він засичав від болю і зробився нерухомим, наче той камінь. Особливо після останнього водосвяття цей злий підступний біль все частіше викликав у нього депресію. А коли переставало скубти, він соромився своєї малодушності й сам себе втішав, що, мовляв, кожна порядна людина мусить хворіти ревматизмом. Десь там на дворі задзвенів грудний альт служниці Ульки:

– Ціп-ціп-ціп-ціп... кури, на, кури, на...

Знайомі звуки буденноro життя додали силу перебороти страх і, наперекір ревматизму, старий Дем’янович насилу виліз зі своєї пір’яної мушлі. Наспіх надівши чорну люстринову пелеринку, підійшов до вікна і покликав Ульку. Довго не приходила. Хотів уже гойкнути на неї вдруге, коли в дверях з’явилося широке засмагле обличчя зі збитою хусткою.

– Не могла-м скоріше, бо мусила-м її зарізати...

– Кого?

– Та тоту жовту, що не хотіла квочити.

– Боже тя помилуй, Улько, та ти забула, що нинька піст?

– Дарма, піст або не піст... мусила-м її зарізати, аби не сталося якесь нещастя, бо відучора вона, панотче, півнем піяла.

Пригадавши на хвилину свій важкий сон, отець Дем’янович нахмурився:

– Нюхни-но, Улько, нічого не чуєш?

– А що, панотче, може, ви щось чуєте?

– Чимось тут тхне... таким неприємним...

– Та то з шафи так смердить панотче, – засміялася служниця, – то я вчора ваші реверенди покропила тою водичкою, що від неї небіжка пані захворіли... накропила-м, аби міль не завелася...