Український журнал - 5/2009

До нових музичних стилів

Текст: Роксоляна Свято, Київ

Izzet. Fraon (2008)

Найновіший альбом Іззета Аблязова з’явився вже рік тому, та за цейчас так і не став подією українського музичного життя. Інформацію продиск у ЗМІ, вже не кажучи про рецензії, можна перерахувати на пальцях. Жодних промотурів і реклами. Про альбом дізналися, напевно, лише ті,хто спеціально стежить за групоюз часу її заснування (2003 рік). І це, чесно кажучи, засмучує, адже музична ніша „Izzet“ справді дуже індивідуальна. Якщо звести все до найпростішої формули, йдеться про своєрідний синтез народної музики кримських татар (що вважається, до речі, однією з найскладніших за ритмами тарозмірами) з ямайським реґґі. Коли ж додати, що й кримськотатарський фольклор є далеко не однорідним, із усіма балканськими й середньо-азійськими впливами на нього, то стане очевидним, що йдеться про ще неймовірніший мікс дуже різних музичних культур і навіть цивілізацій. Та народжений в Києві Іззет Аблязов дійшов до такого синтезу дуже природно – спершу через захоплення африканським фольклором і реґґів студентські часи, а потім і через бажання дослідити власні етнічні корені (декілька років музикант збирав по гірських селах рештки кримськотатарського фольклору, майже повністю знищеного в ХХ столітті). Й, зрештою, через спокусу спробувати, що вийде, коли поєднати „високу емоційність афробіту“ й „нестандартну гармонію“ вцілілої кримсько-татарської народної музики. До речі, новий альбом акцентує на одному зі складників музичної культури півострова. „Фараонами“ (звідсий назва „Fraon“) називали кримських циган, які примандрували сюди з Боснії ще в XIV–XV століттях і, вочевидь, також вплинули на музику корінних кримчан. Кінцевий продукт виявився доволі незвичним і для любителів традиційного фольклору (хоча серед кримських татар Аблязов таки до-сить популярний), і для прихильників оригінального реґґі та його пізніших музичних трансформацій (як-от дабу, за яким в альбомі названо й одну з композицій – „Abhasian dub“). Незвичним, але тому й цікавим, бо група „Izzet“ уже від першого альбому витворила власний музичний стиль, якому важко знайти якісь аналоги чи навіть адекватну назву. До речі, музика в багатьох випадках є таки не народною, а авторською, які тексти пісень, писаних англійською, кримськотатарською та українською мовами. Іззет Аблязов спокушає і своєю легкою веселістю та іронічністю. „Май нейм із Іззєт, транслейт іт езреспєкт“. Або ж таке: „Ай плей сітарін стайл оф крім татар“ („sitar“, абосааз, – кримськотатарський щипковий інструмент). І цей потішний текст у супроводі доволі одноманітної мелодії (до речі, цілком відповідної доназви – „Abhasian rington“) музикант ніби зумисно „викривляє“, та робить це ненав’язливо – якраз настільки, щоб це здавалося дотепним. Альбом записувався довго і в кілька етапів (три бонус-треки – ще 1996 року, а останні за часом композиції– вже 2007-го), за участі різних музикантів (від С. Хмельова на барабанах та О. Мамушева на ударних до Ю. Галініна на еклектроконтрабасіта Р. Рамазанова на клавішних). Сам Аблязов грає на саазі, ритм- і бас-гі-тарі й виконує вокальні партії.

Оцінка: 8/10

ДахаБраха. На межі (2009)

Про цих музикантів колись жартували, що вони, як ніхто, вміють надати українському фольклору неповторного індійського та африканського колориту. Та якщо років п’ять тому цей справді могло прозвучати як дотеп, то нині сама ідея, як і успіх власнецього музичного проекту в складі Ніни Гаренецької, Ірини Коваленко, Олени Цибульської та Марка Галаневича, що тепер активно виступає й поза межами експериментального театру Владислава Троїцького, видаються вже зовсім звичною справою. Як і те, що серед інструментів гурту не лише індійські табла, а й австралійське діджеріду, й африканські барабани дарбука та джамбе, і навіть буддійський гонг. Звісно, поруч із гуцульським барабаном, а також баяном, гармошкою „Ромашка“, тромбоном і віолончеллю (не кажучи про інші, менш колоритні або просто рідше вживані, інструменти). „ДахаБраха“ навіть зробила спробу підшукати назву своєму музичному стилеві („етно-хаос“) і дати йому, хай і дещо патетичне та абстрактне, та все ж досить прозоре пояснення– „світ постає з хаосу, а музика– з душі етносу“. Та у випадку „ДахиБрахи“ йдеться-таки не лише про музику. Відчуття присутності на якомусь шаманському дійстві, що виникає в багатьох слухачів на концертах (один музичний критик навіть охрестив їх  „етно-транс-групою“), не менше, ніж музикою, зумовлене й загальним іміджем групи: колоритними костюмами (чого вартують хоча б знамениті високі шапки на дівчатах), сценічним оформленням (бо ж кожен виступ „ДахиБрахи“ – яскраве дійство, поставлене професійним театральним режисером), і навіть візуальним об-разом самих інструментів (і гонг, що опинився тут ніби цитата з якоїсь іншої реальності, і яскраво розмальований контрабас, із якого видобувають ледь не потойбічні звуки, і величезний баян у руках доволі тендітної дівчини), – все це спрацьовує разом. Кажу це до того, що музичний альбом (тим паче, студійний) пе-редає, як на мене, лише частину тієї енергетики, на яку здатна „ДахаБраха“. І навіть при слуханні диску виникає бажання доуявити, як би це виглядало на сцені. Та насправді музика гурту також змінюється, шукає інші засоби впливу – може, не такі вибухонебезпечні, як раніше, але не менш дієві. Принаймні новий альбом „На межі“ (третій за рахунком в дискографії гурту) має дивовижну сугестивну силу. І, може, тому, що вийшов він незадовго до двохсотлітнього ювілею Гоголя, або й тому, що „ДахаБра-ха“ мимоволі асоціюється в мене з „Гоголь-фестом“, при слуханні цієї місцями справді зловісної музики (досить згадати хоча б „Ванюшу“, в якому атмосфера нагнітається аж до того моменту, як „заблистіла гостра шабля– покотилась голова“) починало здаватися, що надто вже ефемерною є та межа, яка відділяє тебе від світу „Вія“ або „Страшної помсти“.

Оцінка: 8/10